Ганя теж випростувалася та обкинула оком ґаздівство. Зідхнула й тільки сказала: ба!
— Цілком було би файно, як би ся Николайчук з вами оженив. То бисте вже робили на своїм.
Видно, що й Ганя не раз про те думала, бо цей висказ не заскочив її.
— Било би… Ба, та як би то у ґаздів. А то, ци видите, він пан та ще й старий. То вже я кілька раз йому таке казала, що ніби, що ту буду сідіти та чого буду досіджуватися. Що най вони очі замкнут, то ня діти з хати наженут. І було таке, шом мовила, що си піду, бо люди мовлят, що ми си жиїмо обоє: ніби я з Николайчуком. Поправді то бим не дуже йшла, бо куда, алем си гадала, що міг би ся зі мнов оженитись. Та жем му ґаздиня. Але повідат, що не може через діти.
— Та що там діти? Та чей вони десь по містах сідят, всі вони десь на своїм і їм нич до вітцьового нема. Отець має свого волю і міг би ся жинити, тай своє ґаздівство жоні відписати.
Ганя знала, що так було б і справді добре. Чи то працюючи в хаті, чи на городі, вона завжди передумувала ту справу. Інколи ввижалось їй весілля зі Старим Паном, то знову, що він їде з нею в Турку та записує їй ціле своє ґаздівство.
— Та повідат, що ґаздівство буде доньчине, тої, що тут віддавалася. Ніби они обоє з ґаздою будут будувати велику вілію. То записати би ми не міг. А так, що би ся жинив биз ничого.
— Ба, що ж були бисте панев, най буде, що хіба так довго, доки би ґазда жив.
— Та не хоче. Якімся кілька раз взлостила й їм мовила, що найся женит, або си йду, тося журив, тося бідив, аж ми го жаль стало. Поїхав в Турку, привіз ми нові чиривики, підвищив гроші, але жинитися не обіцяв.
Марися зідхнула, поправляючи очіпець. Зідхнула й Ганя, ще раз обкидаючи оком не своє ґаздівство. Вітер віяв згори, бив широким листям квасолиння, і лопотів у капустяному листі.
Дім стояв високо на Кичері. Жовта глина покривала тонким шаром зложжя каміння — крихкого пісковика, що становив глибші шари гори. Колись під час будови дому провертіли недалеко нього криницю. Били її довго, якісь специ зі Львова. Нахвалювались, що провертіли вісімнадцять метрів вглиб. Якже ввели помпу, показалось, що вода жовта, несмачна, з посмаком заліза й що її обмаль. Майстри, звісно, потішали, що «спомпується», що це тільки спочатку така вода. А вода не поправлялась, хоч минали роки. Всі потішали себе, що вона, «мінеральна» і що в горах всі води «залізні». А ще — в посуху було її обмаль, а то й зовсім зникала — що ж, гора та ще й кам’яна. Доводилось прати на річці або в дощівці, до пиття носити з джерела, а для дрібніших господарських послуг в суміжному ярочку прокопано на млаці калабаньку.
Як же Старий Пан поселився на постійне на Кичері, вирішив, що без води ніяк не проживе, та не потрапить завести господарства.
До літа Старий Пан зробив найнеобхідніше при господарстві. Зараз по сезоні він купив дерево. На асиґнату з лісничівки він закупив кілька ялиць. Їздив за ними в ліс, а потім на тартак, де гострі циркулярки різали оці ялиці. З них залишились ошварі, дошки, бельки, цівки й як вони всі звалися. Цей матеріял він громадив в осені і в зимі, плянуючи на весні зробити ремонт хати. Та найважніше для нього було: викопати нову криницю. Заробивши в сезоні трохи грошей, можна було тепер приступити до справи, що її треба було зробити десятки літ тому. Та постійне життя в місті, перша світова війна та невдачі, що після неї стрінули Николайчука, не дозволили йому виконати намірених діл. То ж тепер, коли все це було за ним, можна було крок за кроком і одне за одним перевести в діло.
Покликав собі Старий Пан сільського криничника-самородка Гриця Курбана й став з ним радитися. Ходили по городі, міркували й обидва покручували вуси, тільки ж, що у Гриця він був чорний, а у Старого Пана якийсь сивавий. Далі склали плян і де копати й якого матеріялу треба та яких коштів. Ходили-міркували й вкінці вирішили копати колодязь на східній частині города, поблизу паркану. На диво Старий Пан вирішив копати в місці рівнобіжному до попередньої, тільки не на хребті горба, а на його збочі. Розраховував, що прийдеться копати до рівня дна яру, яких вісімнадцять метрів, а як би там не натрапили на воду, то прийдеться бити ще глибше. Та зразу й увесь час потім муляла думка, чи вибрали все таки відповідне місце. Стара криниця, як живий закид увесь час стреміла поза їх спиною. Все ж таки роботи почалися, так на око, без розслідів почви й інших інженерських мудрощів.
Спершу викопали чотирикутну яму в жовтій глині. Швидко стали посуватись у глиб землі, стіни забезпечуючи дерев’яним риштуванням. Копали джаґами й рискалями, а викопану землю витягали відрами, перевішеними через вал, що його хтось крутив корбою. Та скоро кінчилася глина й зачався камінь. Прийшлося бити спершу в м’якому, наче б вогкавому ілі, що дедалі уступався пісковикові. Тепер уже йшли в рух кайла й молоти. Зранку до вечора роздавався з викопу металічний звук. Росла гора викопаної глини й каменю. А води як не було, так і не було. Що ранку Старий Пан спускався в шиб, оглядав почву, доторкав стін та себе й робітників переконував, що вода швидко мусить прийти. Дійсно бо зі стін сльозили струмки вологости й на дні завжди було декілька літрів жовтої, масткої рідини. Але це не була вода — це було ясне кожному. Тож били далі.
Роботу почали зараз таки з початком вересня, пройшов жовтень та половина листопада. На світі вже бралося під зиму, але в шибі робота йшла далі. Старий Пан ходив замазаний глиною, кермував роботами й не було йому коли ні з’їсти, ні спочити. Зробився нервовий та нетерплячий. Ганя ходила за ним з тарілкою, чи мискою та просила, щоб їв. Відмахувався руками та завжди своє: дай мені спокій з їдженням, мені світ не милий і мені ніколи!
А молоти били далі, скрипів вал і ведра їхали: повне на гору, а порожнє вниз. Ночами не брався Николайчука сон: а що, як води не буде, або буде така погана, як у старій криниці?!
Стільки праці, стільки коштів і нічого! В короткому, неспокійному сні, снились різні страхіття: то завалилось риштування, то колодязь засипав людей, то знову снилося, що увірвалось відро, що на ньому спускався в глиб і він летів стрімголов в низ, а замість води була саджа, чи гноївка.
Вже Старий Пан від нетерплячки та журби схуд і почорнів. Вечорами він розглядав проби видобутого каміння і шукав ради по книжках. Вже бо вісімнадцятий метер давно минули, а води не було. Та небагато ради находив у книжках. Скаржився Гані, а вона тільки злостила його, кажучи, що треба було замість Гриця, взяти справжнього кирничника з Самбора. Поправці він і сам не раз каявся, що не порадився якогось фахівця, водного інженера. Та тепер було вже запізно. Все ж одного дня, на двадцятому метрі натрапили на воду. Та не була вона така, як треба, тільки підшкірна — вирішив господар, і казав бити далі. Вже й робітники втратили терпеливість і негодували. Все ж били далі. Аж оце: на двадцятьтретьому метрі ринула нагло, холодна, як лід, багата течія! О, яка була смачна! Всі тішилися. Старий Пан не міг здержати сліз. Воду витягали відрами, була чиста, як кришталь і напливала так швидко, що треба було і втікати, щоб не затопила.
— О, то си пан добули воду файну, то си раз добули! Але бо то чуєте глибінь глибезна! Ба. Кичера — сухарь, то за воду тяжко. Тому ґазди ставляться понад поточинами, а панови захотілося на сухім горбі. Хоч то кождий ґазда казав, що води там не буде й що буде біда.
Но, але вода була! Старий Пан відідхнув з полегшею. Тепер рубали на каміньоломі камінь і возили його й мурували цимбриння. Й знову прийшли дні тривоги та нетерплячки. Мурували ж знову недосвідчені люди й хто зна, чи не обсунеться каміння та ще й не поб’є людей. Раз таки вирвалась линва, що нею спускали камінь і він мало не вбив Ілька. А потім, як спустили на дно Костя, він обімлів від земних газів і доводилось його другому рятувати. Та й це покінчилося і криниця була готова. Була глибока, а води в ній завжди було вісім метрів, посуха не мала на неї ніякого впливу.
Кожному ясне, що ця криниця коштувала Старого Пана багато грошей. Він не тільки видав усі, що їх заробив у сезоні, але й затягнув позичку в банку. Але трудно: без криниці, без води на Кичері жити не можливо. Коли роботу покінчили, Старий Пан справив робітникам гарне прийняття і навіть вийнятково погодився на те, щоб Ганя гостила їх горілкою. Старий Пан був завзятий абстинент і ніколи в нього не давали людям пити горілки. То ж воркотів на Ганю. Проте вона поставила на своєму: хто видів, щоб, покінчивши таку велику справу, та не погостити робітників порядним напитком. Ну, ковбасу Старий Пан привіз із Самбора, а там був і холодець та й добрий білий хліб, а на закуску до чаю крухе тісто з яблуками, що вродились цього року на Кичері. Ще й кожному Старий Пан дав кошик яблук додому.
З цієї пори на Кичері скрипіло колесо й стогнав ланцюг, витягаючи з глибини землі чудову воду. На радощах Старий Пан поставив над криницею альтанку з лавочками, усю з улюбленої решітки. Розмалював її на бронзово, а над входовими дверима написав своїм прекрасним, рівнесеньким письмом, справжніми грецькими буквами: «Арістонгідор». Оці круглі прегарні букви вивів білим лякером на бронзовій дошці й вони означали, що це найліпша вода. Хто проходив, вступав напитись води, смакував її і, втираючи губи долонею, приговорював:
— Нівроку! Але си пан дістали воду, дістали! Такої другої нема в цілому Розлучи.
Старий Пан сидів радо в альтанці на лавочці й згадував, які це були страшні й тяжкі часи для нього, розказував людям, яка в нього негодяща була криниця і як він добився оцієї води.
Жовтень добігав кінця. Була холодна слота, — дні короткі й бурі. Чомусь у таку пору випало Стефине вінчання з Марчуком. Вирішили відбути його у батька на селі, здалеку від містового гамору та знайомих.
Здається, мало хто так тихо й скромно вінчався, як Марчуки. Тиша сільської церковці, два свідки: інженер Совацький та Андрій Кисиличин. Дві маленькі китички фіялок, що їх Влодко привіз із собою, дві обручки, що їх священик наклав їм на пальці й дві стежки життя, що збіглися в одну.
Перед хатою чекала молодих Ганя з китицею квітів, що їх Стефа сама засіяла та посадила. Ганя поводилася, як статочна господиня, потрохи наче мати, що зустрічає доньку, що вертається від шлюбу. А потім був чеколядовий торт і Старий Пан сидів при столі, покручував свого вуса, та й далі не знав, чи добру долю собі вибрала його донька. Що ж було робити? Він живе далеко, а дівчина сама в місті. До того ж Влодко й справді чесна людина, діловий характер, хоч би той плян…
А з пляном було таке: в літі, як молоді приїхали до батька, нагло Стефі впала думка, що до інших змін, які Старий Пан зробив у господарстві, бракує ще одна. Вирубати б стіну між верандою і сіньми, покласти гарну підлогу й зробити велику, осклену їдальню. Цей Стефин плян припав дуже до вподоби Влодкові.
Чудова думка! — захопився він.
Як тільки вернулися з проходу, Влодко з питомим собі ентузіязмом піддавав Старому Панові плян перебудови. Мовляв: кошти невеликі, а користь і приємність буде. Старий Пан дивився на нього з-під окуляр, думав, підкручуючи сивого вуса. Потім встав, пішов на веранду й довго ходив по ній та по сінях, розглядаючи й розмірковуючи підданий плян. Потім він міряв, обчисляв, обдумував. Наступних днів розглядав свої запаси дерева, нараджувався з Миколою Когутом, найважнішим будівельним майстром-самоуком, що будував не лиш бойківські хати, але й уже віллі, яких з року на рік у Розлучі наростало щораз більше. Треба сказати, що частенько заходив він до Старого Пана й радився в неодному складному будівельному ділі. Від нього він навчився рисувати й витинати з дерева прикраси домів, плетені з складної решітки, листя і цвітів. Потім уже й селянські хати стали будувати з такими прикрасами. Ото ж після основної наради з Миколою Старий Пан заявив при обіді:
— Діти, я роздумав і розібрав плян перебудови нутра, так, щоб був гарний голь. Зараз в осені берусь за діло, і як приїдете на Різдвяні Свята, їстимете вже в голі.
З признанням дивився на Влодка. Стефа, якій залежало на тому, щоб батько полюбив Влодка, не признавалась ніколи, що плян не його, а її. І потім, коли з батьком сиділи в голю та він хвалив Влодка за його плян, Стефа не зраджувала, що плян її. Тільки ж не раз погрожувала Влодкові:
— Як не будеш чемний, скажу татові, що плян перебудови був мій!
Так і не довідався батько, хто придумав для нього велику, напівосклену кімнату, де одної весни заснув Великим Сном…
— Добрий плян подав мені Влодко в літі. Я його обдумав, порадився з Миколою і гадаю, що зможемо його виконати. На щастя склепіння спочиває на одноцілих бельках так, що усунення стіни між першою та другою частиною можна виконати без шкоди для тривкости будови. Прийдеться зробити немалий видаток, бо треба всюди дати гарну, нову підлогу, а в тій частині, що були стіни, лякерувати стіни на біло так, як на веранді. Але ж зате зискаємо велику й ясну їдальню, чи там кімнату, якої так дуже досі бракувало гостям. Вони зможуть там сходитися і це упростить нам теж подавання харчів, яких не треба буде подавати до кімнат. Це дійсно чудова думка й я дивуюся тільки, що нікому з нас вона не прийшла, тільки комусь посторонньому.
Тут Стефа й Влодко переглянулися та злегка посміхнулися. Стефа мовчала, а Влодко, задоволений признанням, говорив далі:
— Великого прибутку тато не мають з того пансіону, бо ж то тільки чотири кімнати. От, як би замість стайні тато були цей будинок обернули на дім, було б значно практичніше. Він і так, як на одну коровину надто великий і розкішний. Я був би скріпив шопу добрим шалюнком і це була б стайня, вкінці можна було зробити загату, а будинок я був би поклав на середині горба, а не в куті й вже будував його як дім.
— Ба, на це треба було мати без порівняння більше грошей. Колись, як матиму гроші, або вже ви, молоді, тоді й будуватиметься.
— Ми бо виглядаємо як оця картопля-мати: мала, зморщена, ледве помітна. А нові, що вона дала їм життя: великі, гарні, соковиті. Спочатку наш дім видавався чимсь надзвичайний, а нині супроти оцих великих пансіонів там за горою, це малий дімок — говорила Стефа.
— Це мабуть згідне з законом природи, як ти сама помітила. Та для мене не важний розвиток оцього літнища, а села. Мій Боже, скільки то змінилося з тої пори, як ми тут приїхали! Нагадуєш собі, яка тут була темінь, яка тьма кромішна? — звертався до Стефи батько.
— Читати й писати тут майже ніхто не вмів, як у Китаю: з листами люди ходили до писаря. Дітей до школи малохто посилав. Інколи навіть воліли кару, як школу. То ж не диво, що бувало, прийде хтось щось продати, а ви питаєтеся: скільки вам дати? На це була відповідь: що ваша ласка, або: та дайте шустку, або дві. А як ви питалися: чи шустку, чи дві? — така відповідь не вдоволяла і коли ви чесна людина, даєте належну заплату; коли ж ні…
Як тільки гості виїхали, Старий Пан взявся за перебудову хати. Щоправда, Ганя негодувала, мовляв: та десь в тій хаті ніколи нема спокою. Раз пан студню робит, то знов хату малює, стайню ставит, а тепер знов щось. Таже була хата дотепер, тай могла би стояти так далі.
Але Старий Пан завзявся. Несподіваний, але приманчивий плян припав йому дуже до вподоби. То ж знову зачалися роботи. Й знову з котрогось тартаку звозили дошки, а майстри гупали топорами. Гиблі гомоніли, вигладжуючи дошки. Потім вирубано стіну, що відгороджувала сіни від веранди. В сінях, де стільки десятків літ був півсутінок, — їх розсвічувало тільки мале віконце в дверях від веранди — настало ясно. До них заглянуло сонце. Тепер веранда й сіни утворили один великий, ясний простір.