Потім шальовано стіни в колишніх сінях, вирівнюючи їх до тих, що були на веранді, кладено підлогу в першій і другій частині. Літали гиблівки, а в повітрі пахнуло живицею, пахнуло свіжо струганим яловим деревом. Швидко й ці роботи покінчилися. Робітники відійшли, але Старий Пан знову поїхав із своїм наплечником до Львова й привіз лякер, покост, фарбу. Й знову тижнями Старий Пан стояв, забезпечений фартухом, і водив щіткою по стінах. Білий, блискучий лякер покрив стіну від половини. Горішня частина лисніла білою, крейдовою фарбою. З одного голю — як стали називати цю частину хати — вели сходи на поверх. Давніше поручні були із скромних кілків, але тепер Старий Пан зробив штудерну витинанку: на білій решітці великі квіти з жовтими осередками й зеленим листям. Сходи дістали новий, бронзовий лякер. Згодом по середині станув довгий, великий стіл. Під стінами поставлено лавки, а в двох зовнішних кутах два невеликі столики.
Треба сказати, що ця частина дому була дуже гарна. Вона наче побільшила й поглибила дім. Вже тепер, сходячи зі сходів, ви бачили великий вид на гори й село. Ви могли сидіти при столі, не роблячи нічого й дивитись, найкраще крізь скла, на ці гори там напроти. На поля, що тягнулись поперек гір; там працювали люди, або росли собі вівси. В ярах ріс ліс, з верхів збігали потоки. А там по толоках ходило йміня і звідтам, здалеку добігав голос дзвінків та гра сопілки. З дому Николайчуків їміня виглядало як малі мушки, а люди як крапочки. Верхи «Панів» часто одягали смушеві шапки хмар. Тоді у Николайчуків говорили: буде дощ, бо «Пани» надягнули шапки. Це правда, «Пани» краще визнавались в погоді, їхня висота була між 850 і 900 метрів. Тому часто загрібали своїми вершками хмари, що пливли від граничного пасма. То знову випускали з своїх кітлів буйний південний вітер, що його називали ґазди вітром з гори, або полонинським. Він був кріпкий і дужий та теплий. Він висушував влітку й так сухі, бойківські поля, а взимку й на провесні приносив відлигу.
Там у підніжжя гір біг смужкою Розлуч. Його хатки виглядали, як дитячі іграшки, висипані з коробки та двома рядками уложені вздовж потока. Верби і ясені затінювали оці хатки й шуміли понад їхніми стріхами. В тих хатах від віків жили ґазди й від віків ґаздували так само: в цей бік від села царина, а в той толока. На царині смужки картопель і вівса, де-не-де жито, льон, чи коноплі. На толоці мушка — низенька трава. На ній пасеться худоба — та не багато напашується, то ж пасеться у лісі. На толоці звичайно одна, дві кошари з вівцями. Вони погноюють оці поля, що відпочивають у тому році. Частину погноює ґазда, спроваджуючи дрібними рівчаками воду з потоків. Вона несе вологість і намул.
Так добре, що молоді вирішили вінчатися у своїй, батьківській хаті, що з неї був просторий вид на гори й село. Оце після обіду, сиділи обоє на канапці, тісно пригорнувшись до себе. У Стефи на подолку дрімала Мімі. Час від часу вона прокидалася і дивилася на свою господиню, що її покинула колись, їдучи з Старим Паном на село. Часом вбігла з подвір’я і Боська та намагалась маму стягнути за кудли на землю. Вона ревнувала Мімі за Стефу. Проте Стефа дала один-другий ляпас своїй бронзовій любимці, захищаючи матір перед її збитками. То ж, крутнувши кілька раз задом, Боська вибігала назад на подвір’я.
Швидко відтіля розносився її веселий гавкіт та гаркітня з псами.
Викопували бульбу. Тепле, осіннє сонце ласкаво пестило жовту землю. За ударом мотики перевертався кущ. Його обтрясали об мотичівно. Відпадало кілька менших картоплин. Їх підносили й кидали в відра. Стукотіли глухо, падаючи. Потім ще перекопували ямку й видобували з неї ще одну, другу більшу картоплину. Пахнула зів’яла матина й пахнула свіжовикопана картопля.
— Може б ми зайшли з другого кінця, Ганю, — пропонувала Стефа. — Я бо дуже не люблю потім дивитися, чи далеко ще до кінця. А так, як нам лишиться серединка, то з одного боку чах, а з другого мах і вже готове.
— Ба то всьо одно, панно. Чи з того боку, чи з того, робота на наші руки.
— Я бо, знаєте, маю таку натуру, що я не люблю кінця. Коли вчилася, то останніх карток книжки, я вже не мала терпеливості докінчити. Коли я читаю, то так десь у половині книжки прочитаю кінець, а тоді вже поволеньки собі читаю далі. І як на полі роблю, то теж люблю наперед зробити кінець.
— Та то смішно. Бо робота, чи з кінця, чи зі середини, все та сама.
Все ж зайшли на другий кінець поля під паркан і зачали там викопувати картоплю.
Глибоке, темноблакитне небо роззолочене сонцем, сміялося останнім золотим посміхом умираючої осени. Високо в синяви летів ключ журавлів. Крякали протяжно, сумно, пливучи небесним шляхом. Копалі поставали, одну руку оперли на моточині, а другою прислонювали очі й дивились назустріч журавлям. А вони віддалювались і десь западали за гори. Ще здалеку й щораз слабше доходила їхня тужна пісня. Земля під нею лежала розмежована смужками жовтих піль, пустих у цю пору. Бігли оці смужки в даль, аж доки не допали он там до гір, чи до лісу. Ще де-не-де тільки зеленіли отави, припавши на береги потічків, що збігали з Панів.
Вже замовкла тужна пісня журавлина. Людям і землі вона залишила якийсь жаль, чи журу.
— Ци видите: зима йде. Журавлі полетіли, а потім полетять дикі гуси, а зараз потім сніг упаде.
Стефа зідхнула. Роки йшли за роками й снувалися сірими смугами, як оці тут поля. Знову ще один з них канув у минуле.
На долішньому полі Старий Пан з Ільком садив сад. Рівно, під міру Старий Пан розділив поле та визначив місце на кожну деревину. Ілько копав ями. Потім кидали ріща та солому й запалювали. З ям виходив запашний дим і сірими, лінивими клубками повзав по полі. Потім Старий Пан вкладав деревину, а Ілько обсипав та обтовкав землю. При чому Старий Пан приговорював от так собі до роботи.
— То вже доньчин сад — говорив. — То вже вона привезла з собою ці деревцята.
— Ба, а врожай чий буде? — питав Ілько.
— Ого! — засміявся Старий Пан. — Заки ми дочекаємося того урожаю! Це молоді щепи, як там вродять по кілька яблучок, то ми за них не будемо битись.
— Люди мовили, що ту ся сад не вдаст. Що поле ледаке тай зимно.
— То, що поле ледаке, то правда, але тепер маємо навіз від нашої Биньки й деревцятам буде що дати. Що ж до клімату, то значить — тепла, вітру й висоти, то правда, що тут не кожна деревина буде. Ти ж бачиш, що угорські сливки не дозрівають. Зародять так гарно, а прийде приморозок і зварить. Ніколи я ще з мого саду ні одної сливки не покушав. Тому тепер, як тільки похолодніє, я зриваю сливки й ми робимо з зелених повидла так пів на пів мішаючи з яблуками, з отої яблуні, що за стайнею, бо вона родить завжди багато яблук, але вони до їдження не добрі.
Дійсно за стайнею стояла невеличка деревина, ціла обсипана жовтавими яблуками. Запах вони мали гарний, але трохи терпкавий смак.
— Будут пан мали що варувати поночах. Щепи низькі, то хлопці зі села будуть лазити тай шкодити.
— Та, що ж, варую тепер мій старий сад, то буду варувати й ці молоді деревцята, то вже за одним заходом.
Бо й дійсно. Поночі приходилось Старому Панові доглядати сад. Інакше хлопці не лиш обтрясли, але й поломили б гілля. То доглядали його обидва з Ільком. Звечора Ілько спав десь так до півночі, а Старий Пан ходив, потім уже будив Ілька й Ілько походив трохи, а далі Старий Пан докінчував, щоб хлопець міг виспатися.
Так ото ходив Старий Пан по саду. Одягнений в теплу загортку, взявши свій бук у руки, мандруючи з ним від деревцятка до деревцятка. Інколи спинювався під одним чи іншим, доторкав своїми шорсткими руками стовбура й щось приговорював. Старий Пан називав оці деревцята своїми дітьми. Посадив їх, як його діти були ще малі, доглядав їх і милувався їхнім квітом та овочами. Оце тепер доглядав їх, коли вже кожне з них мало по тридцять літ, а діти Старого Пана розійшлись по світі. Потім Старий Пан сідав на лавочку й подрімував.
Запросити Мімі до таких нічних проходів не було можливе. Вийшовши з паном на подвір’я, вона згорталась у клубок біля його ніг та плакала жалко, не бажаючи рушитись ні кроком далі. Коли ж він все таки кликав її, трохи віддалившись, вона підповзала до нього, та скавулячи винувато, дряпала його лапкою по нозі.
— Ходи на руці, ходи! Вже я бачу, що з тебе жадний пес і що ти боїшся в ночі. Ходи на руці, пан сховає свою собачку й собачка не буде боятися.
Пан брав собачку на руки, ховав її за пазуху загортки й щойно тоді Мімі заспокоювалася.
Так Старий Пан доглядав свого саду, найчастіше сам, бо вже волів, щоб Мімі собі спала в хаті. Інша справа, як у Мімі була дочка. О! Боська не боялась самого чорта, не так ночі. Вона почувалась прекрасно й варувала разом із своїм паном. Її мама могла собі спокійно спати в своєму ліжку в кухні.
Доглядання саду не тривало довго. Швидко прийшли приморозки й прийшлось зірвати яблука, які були — хоч вони дуже радо ще побули б на дереві. Їх дбайливо поукладали на полицях у пивниці. Аж до весни служитимуть Старому Панові, як присмак, і як дарунок для його дітей, яким час від часу посилає коробку запашних, розлуцьких яблук із свого саду.
Так, тепер життя на Кичері змінилось. Воно сталось справжнім, господарським з усіми його клопотами й завданнями.
Дві речі треба Старому Панові негайно зробити: до зими мусить станути нова стайня і треба постаратись паші для корови. Ну звісно, на цю зиму прийдеться купити пашу, бо город нічого не дасть. А далі…
Старий Пан ставав при паркані й дивився на сусідські поля. Ще понижче паркану поле було управлене й родило людям картоплі, жито, чи що там. Але того селяни не продадуть. Це даремне. Зате на сусідному горбі доволі поля, що лежить облогом, поросле папороттю, дрібним ялівцем та бур’яном. Не раз уже приходили ґазди просити, щоб пан собі купив це поле. Тоді ще не було корови, проте ґазди старались переконати Старого Пана, що це поле йому потрібне:
— Та нєй пан куплят тоті стайки, що за млаков. Альо я потребую хату класти, гроший треба, а ту нема.
— Та я розумію, що вам треба грошей, але ж мені не треба поля, та ще й такого, що робить папороть і ялівці.
— Ба, та то тому, щом го не управляв, а залишив толоков. А якби го вигноїв, то був би овес.
— А мені нащо вівса? Не буду ж його їсти.
— Ба, та овес мож проміняти в ґаздів на жито ци бульбу, та й продати мож.
Та Старий Пан сміявся з таких господарських плянів сусідів. Тоді вони підходили з іншого боку:
— Вілію пан збудуют. При дорогах всі ґрунти вже ґазди випродали на вілії панам, а потім будут по Кичерах ставитись як ровіні забракне. Берко вже перепитував, ци не продам, ставив би доньці вілію на люфтників. Але м мовив, що не продам, бо не хочу аби йшло моє поле в жидівські руки.
Це був аргумент, що найскорше промовляв до Старого Пана. Нового дому він і не думав ставити, бо не мав за що, але нічого так не боявся як сусідів. Думка, що біля його хати має станути многолюдна, криклива буда й що зникне тиша й свобода на його гірці між лісом і полем, тривожила його.
Треба би купити цілий сусідний горб — роздумував, стоячи при паркані й розглядаючи сухий підвершковий шар, що притулився до ліса. — А то влізуть мені тут жиди з своїми бараками й тоді прощай, мою улюблена свободо, й спокою! Та й вкінці: я вже не потраплю будувати. Але може хто з моїх дітей… Його думка спилювалась на доньці, що жила у Львові, та їй несогірше велося. Моя ж Стефа…
Проте не купував, а ґазди не продавали, бо не було купців на цей відлюдний та неврожайний горб.