— Ну, ну, та то правда, але вже добре, як сідітимеш дома, то вже си сам жону допантруєш, хоць у співанці кажут:
— Ну, але, як гідний ґазда, тай гідна жона, то устереже. Ти майстер на всі села, але бо в хаті ти не дуже ґазда. А жона мусит чути, що ґазда то пан в хаті, інакше брикатиме.
Далі ґазда підвівся і, попрощавшись, пішов стежками попід Вапнярку, у горішній кінець. Андрій ішов гостинцем і тяжкі думи вже з тої пори не покидали його.
У хаті застав Лесю, як звичайно, за господарством. Привітала його, як в останньому часі: байдуже. Та Андрій не багато говорив і не багато допитувався. Був зморений, майже піврічною працею, і мав тільки одне бажання: відпочити. Тому, поївши, швидко пішов у постіль і заснув кам’яним сном утоми. Вранці він прокинувся пізно й, ще лежачи в постелі, дивився, як жінка поралась біля горщиків. І міркував свою тяжку думку. Хто його знає, чи правду люди кажуть, чи брешуть? То, що Леся до нього не така, як має бути жона до чоловіка, також правда. Та біда, що йому приходилося так часто бувати поза хатою.
— Слухай, жінко, що то з тим Паньковичовим Дмитром? — питав, підводячись на постелі й підпираючись на лікті.
Леся спинилася серед хати. Її лице поблідло, а темні вії опустились на очі. Зараз же піднесла їх високо й подивилась на ґазду.
— Ще в літі, яквім був на Яворі, люди ми переказували, що він до тебе ходит. Алем нічо не казав, бо що буду казати, колим цілий час поза хатов, на тяжкій роботі.
— Та не помогло би нічого, Андрію — і нагло рішившись, Леся приступила близько до постелі, що в ній не зазнала ні радости, ні розкоші. — Правду люди кажуть: Дмитро ходить і я люблю його. — Від несподіванки Андрій дивився на жінку довго та мовчав, не знаючи, на яку стати.
— То ти мені то кажеш, ти моя жінка?! Та ж ти не дівка, абись ся з парубками водила! Ти моя жінка й менісь присягала!
— Присягала. Алем не знала, що то кохання. Булам молода, й ти був перший чоловік, що я його бачила. Йшла я за тебе, як інші йдут. Але не дав ти мені, ані радости, ані щастя, ані навит дітей у нас нема. Тепер я вже знаю, що значить любити тай бути з любим.
— Гей, та що ти собі гадаєш, жінко? Чи ти гадаєш, що я тебе дам тому парубкови?! Ні! Ти моя жінка, й зі мною житимеш! А з Дмитром я ше ся порахую, та й будем видіти, хто матиме право до тебе!
— А я тобі скажу, що я тебе не любила й не люблю. Волю я від тебе в світ піти за очи, але жити з тобов не буду!
Андрій ходив, як чорна хмара тай журився. Оце бо він вернувся до хати по тяжкій праці й збирався кінчити будову. Як же ж тепер буде? Не хотілось вірити в усе те, не хотілось вірити, що одного дня Леся покине хату тай піде собі з другим. Як же ж тоді жити самому в оцій Поточині та на відлюдді? Андрій не раз уже жалував, що він став будуватися оподалік села в отій Поточині. Й таки люди йому відраджували, та грошей на ліпше поле не мав. А тепер з нудьги на жінку дурійка зайшла.
Андрій ходив довкола хати, оглядав її тай міркував, снував тяжкі думи. Потім вийшов на гору й став все таки обдумувати, що й як робити. Був же ж майстром і будова цікавила його. Оце ще й своя. Так довго леліяна, так тяжко будована з праці рук. Вид роботи, що чекала на нього, трохи успокоїв Андрія. Махнувши рукою, вирішив залишити все часові. Може тепер, як сидітиме в дома, жінці вийде дурійка з голови. Андрій мав за собою одне кохання і знав, що воно не тривке й навіть невідомо, чому пропадає так, як тане сніг на сонці. Ба, як би мала дитину, не захочувалось би їй іншого чоловіка.
Зима вийшла гостра цього року. Великі сніги засипали стежки й дороги так, що, як люди казали, й птах не пролетить. Проте не засипали вони стежок між Малерманівкою і хатою Руського Пана.
Хоч Андрій надіявся, що його побут у дома поправить його пожиття з жінкою, так не сталося. Противно, ставалося з дня на день гірше. Тепер уже коханці не потребували укриватися перед ним, він знав за чим вони ходять одне до одного, чи то був день, чи ніч. Леся, досі смирна й спокійна, сталася нетерпляча та незгідлива. Обоє з Дмитром плянували покинути Сорочини й покінчити з таким життям утрійку. Скільки разів Андрій робив докори жінці, лаяв її, а навіть збирався бити, вона відповідала йому, що жити з ним не хоче й не буде та що піде собі. Куди? — це не його справа. Відмовлялась теж спати з ним, із своїм ґаздою.
Не помагало теж говорити з Дмитром. Він мав на все одну відповідь: люблю її і пустіть її. Якже ж ґазді пустити власну жінку, щоби другий брав? То ж Андрій не пускав. Будучи настільки старший від Лесі, аж п’ятнадцять років, він надіявся, що молодим вишумить кохання з голови. Дмитро піде до війська й все якось буде.
Але так не було. Леся щораз частіше та на довше зникала з хати. Більше вона перебувала на Малерманівці, як дома. Андрій зачав пити й пив щораз більше. Скільки літ він думав про женячку, а оце й не зчувся, як усе минулося, і другий забрав йому жінку, що її любив. Радився людей та вони, як звичайно в ґаздіський спосіб казали: набий жінку й замкни. Чи: підбий ноги парубкові, або подібну якусь давали раду. Та Андрій бачив, що не помагає жінку бити, а Дмитра лаяти. До бійки з ним він не поривався, бо хлопець був за нього молодший і кріпкіший. Хіба би де в ночі засів та й розбив йому голову? То знову всі люди знатимуть, хто це зробив, бо ж усі вже знали його справи. Тому Андрій пив і журився. А будова не поступала. Замість на будову, йшли гроші на горілку. Врешті, яке то господарство, як жінка хати не держиться. Щось Андрій майстрував, але робота не бралась його голови. Зате щораз частіше думав, як би позбутись суперника.
Не засипали сніги й стежки Андрієві на Кичеру до Старого Пана. Може він знав би яку раду, чи спосіб. То ж сиділи у кімнаті, у Старого Пана й говорили:
— Я і не мусів вам оповідати, бо ви самі знаєте, яка моя біда. Але ви вчений чоловік і всі в громаді вас шанують. То я собі подумав ще вас порадитися, що тут зробити. Радять ґазди жінку бити й замикати, та чи то поможе?
Старий Пан ходив по хаті, підкручував вуса й журився за Андрія. Любив він майстра й його лихо вже здавна журило Николайчука. Та яку найти на нього раду.
— Биттям і примусом, Андрію, любови не накличете. Противно, вона може вас ще більше зненавидіти. До суду нема пощо йти, хіба, що би ви хотіли з нею розійтися, то очевидно, суд вам признасть правду та розлучить вас. Але получити двоє людей жаден суд не може; каже приповідка: на милування нема силування. Парубок він гарний і може подобатись…
За вікном шаліла сніговія. Вітер крутив снігом і скавулів тонко, наче дика собака. Ліс шумів грізно. Тяжкі, снігові хмари повзли низько й як стадо оскаженілих биків, кидались з небесних просторів на землю.
— Як вже ви не знаєте ради, то вже ніхто не знатиме, Пане Николайчук. А я що бим хотів, то не годен її пустити, бо вона жінка мені й я її люблю.
— Може ви й справді добре робите, що чекаєте. За рік Дмитро піде до війська й якось воно може ще буде.
— Тай я собі так гадав, але бо виджу, що я так довго не видержу. Так мене їсть журба, так мене ссе, як п’ явка людину. Робота ся мене не бере, їсти мені не смакує, жити ся мені не хоче. То що ж мені робити, гей що!?
Старий Пан із жалем дивився на Андрія. Він і справді зчорнів, знужденнів, подався. Чути було від нього горілку.
— Ви п’єте, Андрію, а то не добре — упоминав.
— П’ю, пропиваю гроші, щом тяжко заробив у літі. Ще, як нап’юся, ляжу та й засну й усе забуду. Але то одне панови скажу: одного дня возьму топора та й му голову розсічу. Піду до криміналу, то піду, але най ся вже то скінчить.
— О, не робіть цього. Андрію! Занапастите й його життя і своє. А жінки й так собі не вернете. Я бим вам не радив навіть думати про те, ані згадувати.
— Ба, коли сама гадка ся гадає, а вже, як нап’юся, то найскорше. Тоді ми ся здає, що то цілком легко: взяв топір, замахнув і конець.
Андрій махнув рукою в повітрі, а потім сів, зіщулився, взяв голову в руки й тяжко зажурився
Хитаючись та заточуючись, наче тяжко хворий. Андрій пробивався крізь замети додому. Дім — який то був дім: холодний, покинений, знехтований.
Здавалося, що Андрієві стало легше після розмови зі Старим Паном. Перестав пити, та знову взявся до будови. Навіть до Лесі став трохи привітніший і зачав знову говорити з Дмитром. Здавалося, що він погодився вже з таким життям із своєю-не своєю жінкою. Так, наче б не бачив і не чув нічого, живучи з дня на день. Тому Дмитро почав плянувати на весні купно хати в Жолобині. Коли Андрій годен був так жити, він не годен, ані Леся теж ні. Їм обоїм теж тяжіло таке життя. Дмитро бачив, що не має іншого способу, як піти, якнайдалі від Андрія. А що буде, те й буде. Він теж не раз думав: чоловік він слабий, оцей Андрій, як би так колись поночі…
В неділю по Богослужбі сиділи Рівняки, полуднуючи. Андрій говорив до жінки:
— Треба якось кінчити той дім. Гроші так тяжко я заробив, а вони минаються швидко. Скоро й їх не стане.
— А ще, як їх пропивати…
— Не з добра мені п’ється, сама знаєш, як би між нами інакше, й я би не пив.
Леся мовчала. Не правда: чоловік він був завжди тверезий і працьовитий. Може навіть жаль їй було його, але й вона ради не знаходила. Тож, помовчавши, Андрій говорив далі:
— Отже, як кажу, брав бим ся з неділі до роботи, а би викінчити гору, поки зима й нема роботи на людях. Є там така робота, що зможу потім сам робити, але є і така, що треба мені до неї других рук. Том собі гадав, чи би не говорити з Дмитром. Доки таке вийшло, були ми добрі сусіди, тай такой сидить він дармо, роботи не має, міг би мені помочи…
— Можеш з ним поговорити, твоя справа. Я до ґаздівських справ не мішаюся.
— Але дім такий твій, як і мій, бо ти такой моя жінка й ти мені присягала й такой моя лишишся.
Леся знизала плечима й подивилася уважно на чоловіка. Що має на думці? Якийсь дивний у нього вигляд і дивна впевненість, з якою говорив про їхнє майбутнє.
В вечорі, коли Андрій вийшов у село, а Дмитро, як звичайно, використовуючи такий час, був з Лесею, вона питала його, чи був Андрій просити його помогти при роботі.