— Між жидами сиджу, бом ся наняв, а до Рівняків ходжу, бо ми сусіди. Тай чей до ліса не говоритиму, ані до каміня. Як коли зайду в вечер поговорити, то вже зараз щось люди мають повідати.
— А я мовлю, абись дівку брав. Як ся ожениш, будеш мав свою жону, то тя до чуджої не тягтиме.
Та Дмитро не погодився женитися перед відбуттям військової служби. Тут уже батько не багато міг порадити, бо так споконвіку було. Як і інші звичаєві права, так і це шанували в селі більше, як писані закони.
Чи Андрій Рівняк знав, що його жінка любиться з Дмитром? Бо вже всі в селі про те говорили. Та може він один не знав, а як і знав, то не хотів вірити. В зимі він майстрував у хаті й був завжди поблизу жінки. Дмитро часом зайшов до них і швидко відходив. Леся господарила й шила. Тільки до нього, до свого ґазди вона стала ще холодніша, як досі, ще більше байдужа. Та Андрій потрохи привик до того й надіявся, що як прийдуть діти, буде інакше. А діти не приходили…
Дмитро сидів у пустій Малерманівці й мучився. Таки він дійсно виродився з-поміж бойків. Вони, щоправда, багато співають про кохання, але в житті вони тверезі, а вже ж не вдаються в тугу, коли хтось недосяжний. Але Дмитра з’їдала туга, жар незаспокоєного кохання.
Інколи, як Андрій відходив до села, він крав у нього хвилини щастя. Та їх не було багато. В’яла й сохла з туги теж і Леся. Пізнавши справжнє кохання, примушена годити нелюбому чоловікові та ще й обманювати його, вона мучилась. Вийняткові хвилини щастя були, коли вона могла забігти до Дмитра й віддатись неподільно свому коханню. І то тривога, щоб чоловік не викрив її, затроювала їй хвилини щастя.
Надійшла весна. Андрій знову вернувся у Явору. Дмитро не мав багато роботи на своїй Малерманівці. Там прибрати, помити, посадити трохи квіток, щоб було з чого літничкам робити китиці.
Тепер уже не було перешкод їхньому коханню. В лісі співали пташки, води в потоках весело скакали по камінцях, збігаючи ярами. Там над їхніми берегами цвіли проліски й були як Лесині очі. В гущавині будилося життя лісу й його тварин. Потім дні стали тепліші: наближувалось літо.
Закохані знали тільки одне: велике щастя. З ним вони й далі мусіли приховуватись перед людьми. Але й у людей з весною було більше роботи й їм ніколи було заходити на віддалені Сорочини. Так серед лісів цвіла заборонена квітка кохання. Ростила її весняна буйнота, пестило її тепло сонця. Інколи тільки прокидалось тривожне питання: що далі?
Леся йшла лісом. Наче струнка сарна бігла вузенькою стежечкою, протискаючись поміж ялівці. Час від часу похилювалась та піднімала гриби. Були це вчасні біляки. Їхня головка й справді була зовсім біла, новонароджена. Часом вона здержувалась і задивившись у гущавину, зідхала. В ярку над потоком чекав її Дмитро. Йшли стежечкою на верх. Присіли по дорозі на вітроломі й слухали, як шумить ліс.
Кінці гілок ясніли молодою чатиною. Десь на верхів’ях кричали вірли, а там у ярку два голуби туркотіли, цілувались, виводячи своє пташине кохання. У далі кувала зозуля.
Десь по лісу паслися корови. Гомін дзвінків долітав здалека десь з-поміж ялівців, прокрадався крізь гущавину, раз наближуючись, то знову віддалюючись. Смереки кидали латасті тіні на ситі мохи та теплі чатини. Дмитро стиха приспівував Лесі та лісові про своє кохання.
Обнявши Лесю, цілував її пристрасно.
Вже сутінок падав на ліс, як верталися.
— Якже ж то буде з тим нашим коханням. Дмитре? — журилася Леся. — Чи так ми будем з ним ховатися полісу, як ті дикі звірі? Як ті серни тай вовки? Тобі ще може не так тяжко, як мені жити з вами обома. Часом є мені так гірко, що бим пішла тай втопилася.
— Хіба ти мене не любиш Лесю, що так кажеш?
— Люблю тебе, але, ані з тобою не маю щастя, ані без тебе.
— Я тебе заберу від него, Лесю, я вже собі обміркував. Не даватиму вітцю грошей, собі зложу. Там під лісом, у Жолобині мала хатка стоїть. Правда стара, та й не файна, але я куплю її. Звідтам далеко в село, але близько в долішній кінець до міста.
— І якже ж ми житимем там? Таже твій отець хіба тебе прокляне. А люди зі села каміньом в мене кидатимуть.
— Певно, що перший час буде тяжко. Та всі привикнуть. Я ходитиму до міста зарабляти, а ти будеш шити й житимем щасливо. Інакше не годен: мені без тебе життя нема!
— А якже з Андрійом? Чи пустит він мене?
— Я го ся питати не буду! А кого любиш, з тим жити будеш.
Леся мотала головою з недовір’ям. Як би ж вона була дівчиною!
Настав осінній час. Тяжкі, бурі хмари повзли полями, засланяючи світ. І знову опустошіли гарні доми й у Розлучі настала така тиша, як у кожному іншому селі в таку пору.
Андрій покінчив роботу в Яворі. Взяв останні гроші, що йому належалися за останніх два тижні та повертався до дому. Був задоволений: тепер уже зможе дійсно викінчити дім. Невисокий, білявий і худий, він тепер виглядав ще худіший, як був. Тих кілька місяців поза домом та харчування чим попаде, підкошували його й так не міцне здоров’я. На біду ще Андрій пив. Не пив він багато, не впивався. Але привчився запивати їдження горілкою. Жінки не було близько, варити не було кому, то ж з’їсть кусок хліба з цибулею, чи огірком, часом із салом, зап’є горілкою і з цим працює. Але тепер, о тепер відгодується вдома і знову прийде до сил.
Щоб заощадити гроші, він ішов пішки: і так не було вже поспіху. Завтра виспиться і відпічне. Помахуючи ціпком, ішов гостинцем, щось стиха мугикаючи під носом. За Волосянським тунелем пристанув і дивився. Зір вів понад полями, понад ровінню і спинював аж там на Кичерах. Дім Старого Пана червонів у далі, наче дитяча іграшка. Його було видно звідусіль, вже здалеку. Андрій присів на придорожнім стовпці й крутив цигарку.
— Слава Ісусу Христу. Андрію!
Оглянувся. Стежечкою з-над потока вийшов літній уже ґазда, з файкою у зубах.
— Слава навіки! — ґаздо.
— Йдеш домів? — почав Михайло Розлуцький, присідаючи біля Андрія на сусідньому стовпку.
— Йду. Ціле літо попрацювавїм у Яворі, трохигрошей заробив, а тепер вертаюся до дому.
— Та ци скінчилася вже будова? —
— Я столярську роботу поробив всю, а там уже не багато залишилося. Певно в літі вже там гості будуть.
— Не файно, що так далеко від села та від людей, — міркував ґазда.
— Е, то панам не шкодить. Вони навіть люблять так. Ви от подивіться на Малерманівку: хоч здалеку від села, але гостей завсіди повно. — Ґазда виймив люльку з рота, сплюнув і задумався.
— Та то для панів може й файно, а для нас не дуже. Та й тобі там у тій Поточині не файно.
— Ба, та чому не файно? — дивувався Андрій.
— Ба, бо не файно. Ци видиш, як довго ставиш хату та їс не годен скінчити. А як би так у селі, що близько, то не єден прийшов би з поля, заскочив би тай поміг. А так занім дійде тай пізно.
— То правда. Вся робота на мої руки. А я мушу заробляти по людях, бо треба якось жити. Вам то інакше. Кождий з вас має поле, корови. А мене мої руки годують. Тай жінчині троха.
— Та тото правда, що вона шиє та й так тобі помагає. Але то біда Андрію, що ти ся хати не держиш. То вже жона аби яка, то ся ї може кучити. Та бо й кучиться тому Паньковичовому, що на Малерманівці сідит.
— Най му ся кучит, про мене.
— Ба, коби го нудьга не гнала до чуджої жони, то няй би му ся кучило.
Андрій хвилю мовчав. Не від нині на згадку про Дмитра, його щось смоктало біля серця та пекло в горлі. Він і сам думав і не думав, та гадки відганяв. Але бо й в літі люди до нього переказували, що Паньковичів до Лесі ходить. Проте, якось не вірилося, не хотілося вірити.
— Ей, та то люди говорут, бо не мают єнчої роботи.