Дмитро став заспокоювати Лесю. Та не час було розпачати над своєю долею: Андрій жив. Леся стала відтирати водою ґазду, а Дмитро побіг у село завідомити громаді, що сталося. Відтам теж визвали телефоном лікаря з Турки. Потім уже повідомлено поліцію. Поки приїхав лікар, прийшли два поліцаї, оглянули терен та випадок і списали протокол. Дмитра покищо ніхто не займав: було очевидне, що Андрій на підпитку втратив рівновагу й упав з гори. Недопита пляшка у нього в кишені свідчила, що навіть під час роботи, він пив. А свідків не було ніяких…
Під вечір Андрій відзискав свідомість. Лікар ствердив потрясения мізку й приписав оклади з льоду на голову й ліки. Хворий лежав у постелі, водив блудним зором по хаті й стогнав. Але ні слово скарги не виривалося з його рота.
Ой товариш, товариш.
Ти в мене не товариш.
Бо ти мене солодкого
Коханнячка збавиш.
Андрій видужував поволі. Двічі в тижні приїздив до нього лікар і хоч дозволював йому вставати. Андрій не вставав. Лікар переконував хворого, що йому нічого поважного не сталося і що він може ходити. Та Андрій на ноги не ставав.
Леся обслуговувала хворого, що стався дуже прикрий і докучливий. Перед нею, як і перед людьми, що його відвідували, він розказував, що Дмитро хотів його вбити, що він його трутив з гори. Леся мусіла зносити його докори, лайку, інколи й удари, хоч вона дбайливо його обходила.
Потім Андрій казав везти себе до Турки. Його завезли до шпиталю, але згодом випустили, кажучи знову, що нічого поважного не має і що це в нього тільки нервовий стан, як вони казали: травматична психоза. Так, на його умі, на його душі всі переходи останніх часів, боротьба з собою самим і противником, витиснули яскраве знам’я. Андрій про ніщо не думав і не говорив, як тільки про кривду, що її зазнав від жінки та від її коханка.
Із шпиталю казав себе Андрій везти до адвоката й заскаржив Дмитра за намагане вбивство.
Стали йти місяці, безпросвітні місяці в хаті Рівняків. Андрій жив тільки думкою про процес. Леся мусіла терпіти, вислухувати і мовчати. Андрій повзав о палиці, тягнучи за собою ноги: він був переконаний, що в нього параліч. Лікарям він не довіряв, шукаючи щораз інших. Наперед у Самборі, а потім у Львові. І відходив із щораз глибшим переконанням, що всі йому вороги, що всі змовились на нього, що лікарі у змові з Дмитром та невірною Андрієвою жінкою і не хочуть йому нічо порадити, ані признати його хворим.
Адвокат вніс скаргу. Розправи тягнулися одна за одною. На лікарів і адвоката пішли всі гроші, які Андрій мав. Потім він продав решту матеріалу, що ним мав викінчувати хату. Як би не мізерні Лесині заробітки, прийшлось би терпіти голод. На весні Андрій сидів на ґанку, біля нього ціпок. Хто проходив гостинцем, ставав біля нього поговорити. Кожному Андрій розказував про злочинну любов молодого Паньковича з його жінкою, та про те, як він його трутив, стараючись його позбутися. Люди ставали, слухали, покивували головами й тяжко зідхали.
Розправи Андрій програв в усіх інстанціях: не було свідків. До того ж не Дмитро Андрієві, Андрій Дмитрові відгрожувався завжди. І на це були свідки, як і на те, що Андрій того дня напився більше, як звичайно, й втративши рівновагу, полетів униз.
А як прийшло літо, Дмитро взяв у Малермана зароблені гроші й купив оцю хату в Жолобині. Туди й перейшли жити обоє з Лесею. Тепер уже їм нічого було боятися: Андрій там не зайде.
Так Руський Пан, як люди прозивали Андрія, зійшов на пси. Залишився у пустій хаті сам один, з почуттям кривди й хвороби. Не працював, у переконанні, що він не може. А як жив, хто його знає.
Хати так і не докінчив Руський Пан.
Подія, що трапилася з Андрієм, загомоніла широким поговором по селу. Батьки негодували на молодих і лаяли їх, а в першу чергу Лесю. Як би була гідна, не чіпалась би парубка. А то містова заволока, без вітця-матері, то си робила, як хотіла. І хто ж таке видів?! Окалічили ґазду тай покинули самого. Тут уже всі негодували на невірну жінку. В церкві говорив про те на проповіді священик, п’ятнував обоє молодих і погрожував їм Божою карою. Заборонив з ними зустрічатися людям із села.
Так оце залишилися вони обоє під лісом опущені й відказані виключно на себе, чи одне на одного. Ще поки вистачало кохання… Алеж як довго воно може заступати життя серед людей, який-такий добробут і упорядковане життя ґаздівського, шанованого сина й її, статочної жони майстра? Все ж воно тривало. Воно розсвічувало сірі дні серед підлісової пустки, що їх Леся найчастіше проводила самітно. Вже тепер майже ніколи не стукотіла її машина. Хіба часом котрась дівка крадьки заскочила. Ходила Леся в Смеречку шукати заробітків. Та смеречаські жони тай дівки одягалися по-старому. Вони самі шили-вишивали сорочки та мальованки, а лейбики з домашнього сукна робив кравець у Турці. То тілько розлуцькі дівки завели собі нову моду, що до неї треба було містової швачки.
Гей, що ж було Лесі робити цілий день самотою під лісом? Таже Дмитро ходив за заробітками. Ще в літі гриби, ягоди й заки їх назбирає та продасть, день зійде й якісь гроші заробить. Але прийшла осінь і зима…
Дмитро потішав. Не буде ж завжди так. В літі він підшукає кращу працю, зачнуть дороблятися, виберуться з тої буди. А може ліпше буде, як він десь у місті напитає собі роботу й вони підуть геть зі села. І так самі вороги в ньому. Та чи вірив він у те, що говорив Лесі, коли лежали тісно притулені на нарах, що їх Дмитро збив із дощок і прикинув своїм кожухом і що правили їм за постіль. Коли так були разом і тільки зі своїм коханням зникала маленька, нужденна будка з одним малесеньким віконечком і все здавалося інакшим, як за дня. Хоч шум лісу, його зловісний гомін вривався в хатину так чітко, наче б вони оце не в хаті а в самому, глибокому лісі.
Але проходив день, минали дні. Серед тяжкої та й то непостійної праці Дмитро втратив швидко свій вигляд «панича». Його обличчя потягнулося і потемніло, а руки ствердли й почорніли. Недостача й на Лесі клала своє тавро. Вона похудла, очі її сталися більші та глибші й у них лежав якийсь притаєний біль і журба. Невже думка про окаліченого ґазду муляла її і догризала?
Але кохання… Воно було як срібна пряжа. Оплітало їх обоє, сяяло і снувалося на вузьких стежках їхніх буднів, застелюючи їх шовково-срібними рядками. По них вони крокували, взявшися за руки. Але стежка була вузька: тільки від серця до серця. Обабіч неї життя, будні й їхній гіркий тягар.
Дні йшли й місяці йшли теж. Але під весну Дмитро занедужав. Мабуть недостатня віджива в зимі далася тепер відчути. Не завжди у них і бульба була, так цінна, з сіллю. Її ж теж треба було купити. Він зляг і не вставав. У хату заглянув голод.
Леся сиділа біля нього й дивилася з розпукою на його марне обличчя. Тепер уже не кохання, а голод і недостачі видніли на ньому.
— Ой, звела я тебе на біду, любку дорогий, — бідькалась вона, — ліпше би ти не був знав мене тай втікав за ліси за гори, увидівши. Тепер через мене в таку біду ти дістався.
Дмитро не відзивався. Може й він таку ж саму думку думав. За два роки багато прожилося і не одне забулося. І не одне відпало від кохання.
Він підвівся на постелі й задумався.
— Лесю, чи я знаю, може би так піти до вітця-матері просити, би нас поратували? То на переднівку й всім тяжко. Чей зрозуміють. В літі їм віддам, як зароблю.
Дмитро, очевидно вже від довшого часу думав про те.
Леся стрепенулася і замотала головою. Ні, ні! — вони, батьки, добре знають, як їм тяжко і як з нічого зачинати своє життя і якби були добрі, не відцурались би їх. То ж воліла піти в село просити Берчиху, щоб порятувала її.
Правда. Берчиха раз і другий ще дала картопель, але згодом відмовилася. Це не був жоден інтерес позичати оцим жебракам. То не ґазди, вони не засіють і не віддадуть. А роботи для Дмитра вже і так від довшого часу Берко не мав.
Дмитро стежив притулившись за стайнею. Він ледве держався на ногах і хилився від міцного вітру, що віяв з півночі. Дрижав із холоду. Алеж чекав. Згодом побачив, як отець пішов у село, а Панько пішов майструвати до нової хати. В старій хаті ґаздувала тільки мати, бо Настуня обходила худобу в стайні. Дмитро швидко подався в хату.
Мати повернулася від печі, як скрипнули двері. Дмитро! Її любий син, її панич. Ледве пізнала, так почорнів та змарнів.
— Мамо — прошептав ледве чутно, — мамо! Порятуйте ня! Заробити не маю де, на ногах ледве держуся. Тай вона…
— Гей, головойко бідна — залементувала мати — то ж ти зчорнів тай зісох, сину! Ото тя звела тота відьма, фай би ї било, та било би!
— Не нарікайте на ню, мамо, я її полюбив і я її від ґазди взяв, а тепер і вона зі мною біду-бідойку чорну хіба має.
Дмитро говорив швидко, оглядаючись на двері. Він знав, що батько твердий та не поступить. Але мати, вона ж завжди любила його й жалувала, бо був з усіх її синів найделікатніший.
Дмитро просив у матері хліба.
Завагалася.
Скрипнули двері від стайні — кожної хвилі могла ввійти Настуня. Мати захопила хлібину та дала її синові.
— І няй над вечір тота, якась прийде та жде ня за оборогом, як отець не ввидит, дам бульби.
При материній помочі якось добідували молоді й переднівок минувся. А як людям стало легше, то й полегшало їм. Врешті прийшов сезон і Дмитро знову мав заробітки.
Але мати крадьки від батька стала заходити до сина. Вона вже потрохи привикла до такої «невістки» й вже не вагалася зайти в їхній хлів, як казала. Але заходячи туди, й вона мала свої думки.
Правда, молоді ще любилися, але вже був час, щоб трохи привикли тай щоб набрали розуму. Прийшовши до них у хату, вона розказувала Дмитрові про господарство й про нову хату. Її долину вже кінчили, в літі вже гостей приймуть. Будуть гроші… отець потребує рук до роботи, прийде знову зима… та чей не буде коло чужої жінки вік вікувати…