Не забувала мати теж і Лесю. Коли Дмитра не було в дома, вона сідала на порозі хати й приговорювала до Лесі. Вона жалувала її, мовляв отой шибеник, Дмитро, розбив їй подружжя та кинув її в таку нужду. За Андрієм вона була всіма шанована майстрова й кравчиня, а тепер з парібком ні жона, ні дівка. Живуть не по-божому, не вінчані, в такій буді, що цигани не жили б. І чи вона думає про завтра й що буде, як парібок до війська піде й як буде, як він знову не матиме праці й прийде голод. На всі ці питання Леся не мала відповіді ні для Дмитрової матері, ні для себе. Йдучи за Дмитром, вона знала тільки одне: кохання. Але тепер мама говорила про життя і всі його ускладнення.
З тої пори, як мама зачала ходити та говорити, життя між молодими стало псуватися. Очевидно. Дмитрові западали в душу слова матері. Мабуть на третьому році кохання охололо, збуденніло й те саме, що спочатку не мало ніякої вартости та поступалося перед коханням, вже тепер зачинало набирати нових і свіжих кольорів.
… Перестати жити отут у лісі… Не ходити по чужих, найматися і жебрати… ґаздівство, поле, дім…
Тяжко ґаздівському синові жити, як циганові.
Це, що Дмитро купив від графа, не було хатою. Була то дерев’яна буда для дроворубів, що стояла під Коханівцями. Ще з тих часів, як там рубали ліс. Задня стіна валилася, а крізь щілини дув вітер. Та за свої гроші Дмитро нічого кращого не міг купити, ані побудувати. Він був зовсім зданий на власні сили: батько відказався чимнебудь допомогти йому. Бож не тільки потерпів гонор такої поважної родини й прийшлося зносити неодні насмішки всім, але й будова дому не могла піти так, як думав старий Панькович.
Не тільки Руському Панові сталася велика кривда, але й Паньковичам. У селі вважали їх за багатих, а до старого Паньковича до сих пір відносилися з пошаною. Тепер же, коли власний син поступив незгідно з батьковою волею, та ще й так нефайно, люди насміхалися з родини, мовляв: старий за гроші одного сина в наймити пустив, а другий зійшов на цигана. Разом з тим пляни, які робив батько, починаючи будову нового дому, зазнали невдачі. Не лиш не вплинуло віно, якого він надіявся за Варваричевою донькою, але й відпав заробіток Дмитра. Відколи він зв’язався з тою жінкою, він і загалом перестав віддавати батькові заробіток. Тепер Дмитро мусів працювати тяжко, щоб якось прожити їм обидвом. Не мали ні куска поля: батько відказався дати Дмитрові хоч би грядку. Будова йшла Паньковичам дуже поволі, бо тільки Ілько заробляв на неї. Правда тепер, як не було роботи в полі й Панько старався десь заробити, але про зарібки не було легко. Коли був сезон. Панько пращовав у полі, а коли був вільний, в селі не було літників. Не раз бідкався Панькович, що, як би був знав, що таке випаде, не був би зачинав такого великого дому.
Так молоді поселилися далеко від села, під лісом, увійшовши в таку хату. Леся аж жахнулася. Вона щоправда знала, в які це палати поведе її коханий і не могла від нього вимагати нічого надзвичайного. Та стаючи серед порожньої буди, вона зрозуміла, що в ній немає нічого більше окрім кохання. Воно мусіло заступити їжу, одяг і найпростіші потреби життя.
— Не журися — просив Дмитро Лесю, пригортаючи її. — Ми обоє молоді, здорові, якось собі дамо раду. Ще будучи на Малерманівці, я купив дерево. Тепер звезу й направлю хату. Потім ходитиму до міста й зароблятиму.
— Та бо я не так за себе, як за тебе журюся. Кинувши батька, порізнився з родиною, покинув добрий заробок у Малермана та ще й ворогів добув. Міг ти був оженитися й бути ґаздою та не йти жити до такої заваленої буди й бідувати. Боюся, що колись ти мені то нагадаєш.
— А ти, пані майстрова, чи не нагадаєш ти мені, що за паном майстром тобі було би вигідно жити: він заробляв більше, як звичайний робітник, а докінчив би був хату, були би гості, ти би ся файно вбрала, тай собі заложила пансіон. А так і ти пішла жити до буди під ліс. Чи не пожалуєш і ти того.
Леся закинула руки йому на шию та пригортаючись говорила:
— Не хочу я панства й не хочу маєтку. Як довго ти мене любиш, як довго меш мене любити, житиму хоч би й у буді, й не нарікатиму.
Цілуючи та голуб’ячи Олесю, Дмитро запевнював, що буде її любити завжди і, що для неї йому нічо не страшне.
Так оце незабаром і під Коханівцями зранку до ночі скрипіла пила й гомоніло приладдя. Правда, не багато хто чув це, бо далеко від села. Але в селі розказували собі, що Руського Пана жона вже не має білих рук, як колись і що вона разом з Дмитром працює при будові хати. Й дивувалися: то ж не бабська робота. А вона як хлоп ріже пилою, двигає дерево й помагає при майстерці. Ба, та що вчинить — зідхали жінки — та чей він нікого не найме, а з кохання жити не мож. Все ж люди в селі осуджували поступок молодого Паньковича й, як звичайно в таких випадках, усю вину звалювали на жінку, мовляв: якби не була ледака, не тягалась би з парубками, а сиділа при ґазді. Та вже вона добра повія, коли допустилася до такого, та й ґазду за неї окалічив той шибеник, що тепер на ноги не стає.
Як би не було: люди мусіли погодитися, що таке сталося. Проте обоє молоді від цього страждали. До Лесі мало хто тепер заходив давати шити. Раз, що майструє, то певно не має часу, то знову, що далеко й нема коли, а інші також гудили її, і матері не дозволювали донькам до неї заходити.
Сяк-так поладнавши хату, Дмитро нанявся у Берка возити товар. Двічі в тиждень він їхав з ним до Старого Самбора, а двічі до Турки. Ладував товар на віз і возив його до Розлуча. Двигав скрині, фірманив, а коли треба було, помагав Беркові на подвір’ї, чи в хаті. На весні став будуватися Нафтула, Берків син і Дмитро згодився до нього до роботи. Так, що якось покищо біда не така страшна була, як видавалася. Прикупив до хати чого там треба й на харчі якось заробляв. Але по тяжкій цілоденній праці та ще й далекому ході, приходив до своєї маленької хатини, що ледве від землі відставала, й був щасливий. На нього чекала любка солодейка, білявина файна. Чекала з тугою і з любов’ю, а це нагороджувало йому цілоденний, тяжкий труд.
З тривогою дивилася оця пара людських дітей назустріч зимі. Що буде, як сніги засиплять, а Дмитро не матиме роботи. Берків гандель залежав теж у найбільшій мірі від літників.
В осені Дмитро знову не мав роботи. Жили тепер за гроші, що їх заощадив, працюючи в літі, й з тривогою дивились назустріч зимі. Дмитро перебував більше в хаті й нудьгував. Тоді теж за будь що причіпався до Лесі, бож із ким ґазда має сваритися, як не з жінкою. Стали дорікати одне одному. Після таких непорозумінь. Дмитро йшов у село й заходив тепер зовсім явно й сміло до батьків. З допомогою матері, він погодився з батьком і тепер перебував у хаті між своїми. Тут уже й батьки намовляли його, щоб відіслав Лесю до ґазди та вертався додому. Треба сказати, що Андрій Рівняк дуже бідував без жінки й переказував до Паньковичів, щоб намовили її повертатися. Видно й Андрій числив на те, що кохання вихолоне та минеться, а ще більше на те, що ґаздівського сина тягтиме назад у село до рідної хати між своїх.
Леся розуміла, що справи стоять зле, а Дмитрове ходження до батьків її злостило й боліло. Вона добре знала, що батьки відмовлять Дмитра від неї. Коли в вечорі, чи в ночі робила йому з того приводу заміти, він злостився, кажучи, що вона не може заборонити йому ходити до батьків, та й що такої нудьги отут під лісом він не може видержати. Леся плакала, і часом Дмитро її приголубив і потішив, а часом ще й злостився. Поволі забував, що це він її підмовив та забрав від ґазди, а за те росло в ньому почування кривди, що через неї покинув батьків і ґаздівство.
Паньковичка сиділа біля Лесі, дивилася, як вона плаче й жалувала її — на свій лад.
— Та чей бись вертала до ґазди, Лисю, — говорила вагаючись, — альо посилав Коцуриху та мовит, що нич ти не повіст за то, що було. Та ж досить гріха й час вже направити кривду, що ся стала Андрійови. З парубка й так потіхи не матимеш. Не нині, то завтра піде собі.
— Ходив за мною, ні в день, ні в ночі спокою не давав. Розлучив мене з ґаздою і доброю славою, а тепер ви хочете розлучити мене з ним. Але вам одно повім: до Андрія я не вернуся, як бим мала йти, то піду назад до вітця.
Паньковичка хитала головою, співчуваючи.
— Та де, голубойко, у вітця житимеш? Таже, як тя отиць дав на бік, то вже конец. Та він має єнчі діти й два рази дівку віддавати не буде. Віддав, втопив тай вже. Що ж ти в вітця робитимеш?
Леся сиділа на лавці, в руках держала голову, а журливі думки відбирали життю решту його вартости.
— Шо бим робила? Тажем шила, якім дівувала, тай тепер бим шила. Там дівки носяться з міська, то роботи мала досить. —
— Як знаєш, але бим такой радила, бись ся до ґазди вертала. Парубок або до воська піде, або ся оженит і шо ти з нього.
Так, Леся це знала. Тепер уже відколи їхнє життя ставало щораз тяжче, вона знала, що надходить кінець коханню і що щасливі дні минулися, як минається літо. А замість соняшнього тепла, морозні вітри снігами стежки замітають.
Потім прийшли дні й тижні самоти: Дмитро щораз частіше й на довше ходив до батьків, залишаючи її самотою під лісом. Ні! Такого життя не годен було довше знести! На її закиди нетерпеливився, а навіть оце недавно у сварці ударив її. Ні! Так далі не могло йти!
Чи Дмитро знав?
Вже дороги замерзли й віз глухо гуркотів по груді. На ньому їхала Леся. Біля неї машина до шиття, у вузлику подушка й перина, а в другому трохи одягу. Ранній ранок ледве сірів над полями й горами. Віз швидко покинув село та збіг попід малий міст на гостинець. Потім гостинцем торохкотів, котився і минув великий міст.
Леся сиділа загорнувшись у теплу хустку. Біль та гіркота заливали її душу. Але вона знала, що інакше зробити не годен було, хоч би серце краялося, хоч би з жалю і гинути пришилося. Треба його звільнити, хай іде знову стежками, що ними споконвіку ходили його предки й підуть дальші покоління. Погаслими очима вона дивилась на доми, що біля них проходила стільки літ. Оце вже й дім Андрія. Стояв опустілий, гора зяяла чорними отворами для вікон. Гора, що її ніколи не вдалося Андрієві викінчити. Щось здавило за горло й тягар, що лежав на грудях, стався ще тяжчий. А там праворуч Малерманівка. Вікна забиті дошками, всюди пусто. Обкинула оком ліси та потоки, що ними ходили, кохаючись, і заплакала гірко.
Так, плачучи, їхала самотою, всіми опущена й п’ятнована. Їхала назад до батька, відкіля кілька літ тому привіз її Андрій молоду, гарну й повну сподівань. Молода вона була й далі, але переходи й недостачі життя постарювали її та похилювали її постать.
Щастя було поза нею.
Старий Пан умер.
Три дні й три ночі смерть сиділа біля нього й гляділа пильно на свою жертву. Але Старий Пан спав. Спав смачно, голосно дихаючи. Час від часу підносив ліву руку й покручував вуса. Права у нього була поражена. З дня на день його сон глибшав. Третьої ночі перестав він дихати. Він умер.
За вікнами була весняна ніч і шумів ліс на Кичері. Той старий ліс, що ще був молодняком, як Старий Пан поставив свій дім і тепер теж тільки поодинокі дерева доживали в ньому свого віку. Кремезні й здорові вони могли б були жити, якби не сокира. Проти неї боровся Старий Пан з громадою, з злодіями, з усіми, хто з ліса тягнув деревину. Хоч ліс не був його, тільки громадський.
У холодному весняному вітрі смереки говорили з собою. Про що вони говорили тієї грізної ночі, якої не стало Старого Пана?
Лежав у своєму вихололому ліжку твердий і невразливий на все. Біля ліжка сиділи, плачучи його діти. Всі вони були вже старші та порозкидані по світі. Але ж вістка про страшну подію на Кичері скликала їх разом. Біля батькового ліжка вони мусіли стояти у безрадній розпуці, не всилі викликати його з глибокого сну.
А так би він тішився! Він так бажав собі скликати всіх дітей хоч раз і поговорити з ними. Але ніколи йому не вдавалось. Оце аж тепер, коли він не міг їх уже бачити, — вони всі зійшлися.
Вранці нарядили його, одягнули в його найкращий одяг і поклали в труні на веранді. Стефа й Роман принесли з Кізявиці підсніжок, пралісок та ключиків. Цим жовтоблакитним квіттям прибрали батька. Лежав як серед рідного прапору.
Через осклені стіни вливалось ясне світло великого білого дня. Був якраз великий тиждень і дзвони мовчали. Від церкви й села долітали звуки калатавок. Синява й сонце, що їх він так любив, пригортали його любовно до матірних грудей весни. Але він спав непробудним сном.
На стільці під вікном сиділа Боя. Сиділа непорушно й невпинно гляділа на свого господаря. Її великі очі повні жаху дивились засвітньою загадкою у сумерк ночі. Боя розуміла. Так, ще Старий Пан казав, що Боя розуміє все, тільки не вміє говорити.
Але не сам Старий Пан пішов у далеку дорогу. Вранці, коли всі пси прийшли їсти, бракувало при мисці Мімі. Від двох неділь вона загалом мало виходила з свого ліжка. Була стара, хвора, не бачила. Дошкульний свербіж спини приневолював її вилазити з лігва та чіхрати спину до побічниці панового ліжка. Не раз, бачучи її такою старою і нещасною Старий Пан журився: