У травні є дуже весело. Маєві хрущі літають масами, до того ж є дурні й неповоротні. У день дрімають на деревах і можна їх наїстися досхочу. Та значно приємніше смерком ловити їх ж з шумним бренінням літають понад землею. Тоді й радість ловів і смачний харч. То ж у садку тільки й видно як раз тут, то знову там. Боя і Мицонька вистрибують угору, наче ясне полум’я. На стрибку ловлять хрущів і потім знову чути, як смаковито хрупають присмачок. Гратись хрущами не варто, вони дурні й тяжкі як барильця і краще їх зразу схрупати. Смачна весняна їжа.
Найвищий ступінь науки: лазити по деревах і полювати на пташок завершує вишкіл кожного порядного кота. Тільки оці містові, що сидять у пані на колінах, не переходять цієї школи. Але кожен порядний сільський кіт проходить оцих чотири роки народньої котячої школи й то безумовно. Головним його вчителем є мама.
Правда, деякі коти йдуть потім до вищої школи. Може то є гімназія, а може навіть котячий університет. Там навчають ловити щурів. Наука тяжка й довготривала й лови тяжкі й небезпечні. Такі університети бувають здебільша по містах, як і загалом вищі школи, усі в містах. До того ж треба сказати, що вправи практичні легко там переводити, бо якраз щурів у містах багато.
Хитрощів, обережности й м’якої пестливости кицю не треба вчити. Вона має їх зроду вже в крові. Вони визначують її рід. І ще щось, про що мені навіть прикро згадувати: красти. Дійсно, тільки проти моєї волі я згадую про цю штуку. Алеж скажіть самі: бувають сльотні дні, ані вийти з хати й ступити лапкою у холодне болото. Киця дуже не любить болота й мокроти. Ви бачите, як обережно вона ставляє лапочки й як з неохотою струшує їх, коли змокнуть чи заболотяться. То ж: як тут іти на лови, коли такий день?
Або в зимі: мороз, заметіль, що пса не вигнав би. Хто ж міг би вимагати від м’якої киці, що так любить тепло, а її кожушок тоненький, пристосований до гарячих країн полудня; хто міг би вимагати, щоб вона йшла на сніг і на мороз? І які лови в такий час? Ніде нічого й не шевельне. Ще в хаті й коморі яка там миша найдеться, а в полі нічогісінько.
Скажіть тепер самі, як тут жити киці? Буває у неї господиня добра й годує. Але часом господиня дасть там яку краплину молока й яку пісну картопельку — то й не диво, що киця голодна. До того ж м’ ясо, масло й сир улюблені кицині присмаки. Чи ж можна дивуватись, що занюхавши їхній принадний запах, вичекає відповідної хвилини, як господиня вийде на хвилину з кухні, зістрибне з печі й сягне м’якою, ніжною зручною лапочкою по якийсь смаковитий кусочок, чи там встромить маленьку мордочку в свіженьке масло. А як гарно потім рожевий язичок лиже масло, аж киця з розкоші примкнула очка й муркотить.
Тільки ж потім господиня…
Та про те ліпше не згадуйте! Дуже немила справа.
Є ще одна справа, про яку хотілось би поговорити. Люди, що не вміють приглядатися до кициного життя і не розуміють її, кажуть, що вона фальшива. Це, очевидно, зовсім безосновна побрехенька, й не вірте тому, читачі. Не думайте, що пес, виляючи хвостом та примиляючись до вас, є щиріший як киця, яка зовсім не дбає про вашу ласку й старається іти власними шляхами.
От так то проходили дні раннього дитинства Мицоньки. Вам здається, що в киці тільки діла, що забава. Коли її бачите, вона завжди підганяє щось лапкою, чи котить м’ячика, чи чатує і стрибає. Алеж тепер розумієте, що окрім гри все це є у киці теж наукою і підготовує її до самостійного життя. Треба сказати, що наука така тяжка й довготривала й багато тяжче є вивчитися на кицю як на пса. Бо що пес уміє? Виконувати панові накази, стрибати й то не так зручно як киця, ловити. Але такого ловця, як киця, немає між собаками, хоч вони полюють на більшу дичину як коти. Говорю, очевидно, про звичайного сільського пса, як Мицонька, яку я знала малою. Що вміє звичайний сільський пес? Як пан його тровить і прив’язує то він вміє брехати й стерегти хати. Його головний учитель це господар. Мама не вчить малу собачку нічого. Часом граються разом і торгають себе за кудли, так як то було з Мімі й Боською.
А вже киця всім відома як найкраща мати й найліпша вчителька.
Старий Пан любив Бою найбільше з усіх своїх звірів.
Так виросла Мицонька й сталася справжньою кицею. Молоденькою, гарною кицькою. Тепер уже вона полювала сама, хоч і з мамою ходила на лови. Все ж мама була досвідніша й міцніша, а Мицонька мала, й досвіду в неї ще не було. Тому була слухняною дочкою і на мамин поклик:
— Мр, мр, мр! — відповідала ніжним:
— Мр! — і йшла за мамою. Ішла разом з нею. Приємно було дивитися, як обидві йшли в поле. Боя біла в жовті й чорні латки. Мицька сіра в чорні смуги. Обидві чистенькі, вимиті, вичесані. Легенько ставили лапки в росяну траву й зникали безшелесно в житі чи конюшині. Тільки ще помічалось кінчик хвостиків гордо піднесених угору. Згодом і він поринав у гущавині стебел і обидві кицьки поринали наче в густий ліс.
Про їхні ловецькі пригоди знали усі звірі, що приходили на Кичеру. Знали, очевидно, найкраще коти, бо між тваринами такі звичаї, що вони не цікавляться іншими, хіба що ті є їхньою добичею. А вже там пес не цікавиться життям вівці чи корови, хіба, що господар каже йому стерегти їх.
Але про Боїні лови розказували собі всі коти, що в місячні ночі приходили з села на Кичеру. Вони робили тут збори й співали своїх пісень. Чи ви чули, як коти співають поночі? Нам такий спів не подобається і ми кажемо, що кіт плаче. Та це неправда. Він не плаче, тільки співає, але місячні ночі, а ще на весні наводять на нього тугу, тож співає він сумовитих пісень. Часом вони не дають нам спати, оці котячі концерти, це правда.
То ж на таких весняних концертах коти співали собі про Боїні воєнні походи та про її лови. Боя слухала залюбки цих пісень і вибирала собі на чоловіка найкращого співака з-поміж тих, що співали під зоряним небом на провесні.
Але тепер уже кінчалося літо й ще не час було на осінні лови, тож на Кичері ніхто не співав. Зрештою в літі не пора співати. Треба користати з дичини й ловити та їсти багато, щоб набрати сил на холодні й голодні дні.
Тому обидві кицьки полювали багато. До хати забігали тричі на день, щоб напитись молока. Спали вони теж у хаті, відпочиваючи по нічних ловах.
Отак, здавалось би, спокійно плило їхнє життя. Та воно справді тільки здавалось. Бо життя повне труднощів і небезпек. Були й у Бої вороги.
Не згадуймо про сільських хлопців, що радо кидали за кицею камінням чи патиками. Ви знаєте отих сільських розбишак, що б’ються з собою і не пройдуть спокійно один біля одного, щоб не підкласти другому ногу або не вдарити його.
Боя знала їх дуже добре й старалась якнайшвидше сховатися в травах чи в кущах. Коротко: вона старалась не зустрічатися з тими шибениками.
З псами Боя виросла й дружила з ними. Але це господарські пси, що разом з нею їли з одної миски й родились та виховувались у хаті Старого Пана. Вони навіть, як от Щур, любили Бою. Але чужих псів Боя береглась. Вони завжди нападали її, і треба було боронитися. З одним Боя справлялась дуже швидко й зручно. Вона ставала в боєвій поставі, їжила спину й сичала грізно. Коли ж, без огляду на осторогу пес присікався до неї і з бреханням нападав її, Боя плювала йому в очі, чого пес дуже не любить, або й ставала до битви, вживаючи до цього гострих кігтів. Ними вона завдавала болячі рани носові й обличчю напасника, а коли приходило справді до боротьби на життя і смерть, Боя кидалася просто ввічі й старалася видряпати ворогові очі. Та до цього жоден пес не допустить і він утікає зараз же після погрози чи першого плювка.
З війни з одним псом кицька виходить завжди переможцем. Та гірше діється, як нападе її дві три собаки або ціле їхнє стадо, чи як кажемо тічня. Перед ними єдина оборона втеча, й то не в щире поле, а на паркан чи на дерево. Відтіля можна вже спокійно дивитись на ворога й байдуже слухати його брехання та лайки. Та біда киці, коли немає близько ніякого дерева ні хати. В погоні в широкому полі пси швидко доганяють її і розідруть бідненьку. Це страшна смерть і неодин кіт так гине.
З інших ворогів треба згадати про більшого яструба чи сову, але таких у нас немає багато.
Так отже головним ворогом кицьки є собака й тут пословиця: не любить як пес кота, справджується. Перед собачим товариством вона завжди своєчасно втікала. На щастя на Кичері ліс близько й біля хати струнких дерев доволі.
Якже це сталося, що тим разом Боя не потрапила захоронитися перед псами, що обскочили її у широкому полі?
Було вже на світанку, як Боя разом з Мицкою верталася з ловів. Сіріло. Вже впали холодні роси й трави м’яко шевеліли під подувом передсвітанкового леготу. Кицьки були втомлені цілонічними ловами й ситі від упольованої дичини. То ж брались швидко й безшелесно в напрямі дому. Якраз вийшли з густого вівса, в якому миші мали криївки, коли несподівано з яру наскочили на них собаки. Були розжерті між собою і люті. Ще й голодні.
Боя зразу ж оцінила небезпеку. Вона плювала і воркотіла, заслонюючи собою Мицку, що теж боролась із ворогами. Обидві старались податись до яру, де ріс один ясень.
Розгорілась боротьба на життя і смерть. Собаки прискакували з грізним гаркотом і бреханням і старались допасти м’якого боку чи черева котроїсь із кицьок. Обидві вони стрибали й плювали та боронились зручно, деручи кігтями. Вже неодин пес відскочив з жалким скавулінням, але бо й в Бої кривавив бік, а Мицонька дістала рану в голову. Все ж, що Босий заскочить з боку. Боя відоб’ється кігтями, заплювши йому очі. Але з другого боку заскакує Бурко, й заки ще Боя вспіла відбитися від одного напасника, другий гострим зубом зловив її за шкіру.
В той час Мицка відбивалась теж хоробро. Не зважаючи на рану на голові, вона плювала й дерла. Їй було трохи легше боронитись, бо з одного боку її захищувала мама, з другого боку був стрімкий берег яру. То ж у хвилині, коли Бурко вп’ялив зуби в Боїн бік, вона зам’явчала жалісно — в смертельній тривозі. Вона вже не могла боронитися. То покинувши Мицку, пси кинулись на безборонну. Під час боротьби обидві кицьки зближились до берега яру й тепер Мицка, втративши рівновагу, впала з стрімкого берега в яр.
Пізно вранці доволіклась Мицка до хати. Вона була поранена й її рани були покриті засохлим струпом крови. На голові й по боках широкі рани, ніжку передню волікла безсило. Гарячка палила її. Побачивши малу, Ганя аж руками сплеснула.
— Бійтеся Бога, люди, а то що сталося з котятем? Таже вчора вийшло з хати здорове й файне, що періг. Та хто тото го так опорядив? — Стала розглядати рани й швидко вирішила, що вони від собачих зубів. Тільки головою мотала та й гойкала та й бідкала. Рани промила теплою водою і замастила свіжим маслом і пообвивала шматинками. Потім ложечкою закропила хвору теплим молоком і поклала її обережно на печі на підстеленій плахтині.
Мицка запала в глибокий гарячковий сон.
Але Бої не було. Вона не вернулась ні цього дня ні жодного з наступних. Ходив Ілько шукати її, але знайшов над берегом яру тільки кілька жмутків вирваної її шерсти. Вже знав, що Боя не вернеться ніколи.
Сумну вістку приніс Гані до хати. Оце добра господиня — чуйна й вірна кицька згинула в нерівній боротьбі, рятуючи своє і доньчине життя. Люба киця Старого Пана теж відійшла від його хати.
Тижнями тривала Мицина хвороба. Ганя піклувалась нею як дитиною. З Боїної доні мала вирости добра й ловка кицька.
До того була така гарна й пестлива! Мицонька гарячкувала й сохла. Їла тільки трохи молока. Рани заживали поволі, деякі гноїли. Мицонька хворіла й ниділа.
Проте її молоде й здорове тіло перемогло хворобу. Зрослася переломана ніжка, щоправда трохи криво. Але вже можна було нею ставати на землю. І рани погоїлися.
Мицонька стала ходити й вигріватись на сонці. Ганя ж жалувала її і давала їй потрохи масла й навіть, як де дістала, й час від часу м’яса. То ж поки осінь настала, Мицонька видужала й стала вже ловити мишок. Їх за той час розмножилось багато в хаті, в стодолі, бо не було вже Бої, що панувала над ними. То ж у Мицоньки знайшлось багато роботи.
Від тепер вона вже була господинею, і її мусіли боятись сірі шкідники. Але не ходила вже Мицонька в далекі походи, тільки полювала в будинках і на городі, й її так само шанували всі як її маму, латасту Бою. Але собак вона боялась і ненавиділа їх та не мала довір’я навіть до Цибика, що жив на подвір’ї. І хоч він не раз вив жалібно й нудьгував самотою, припнятий на ланцюгу й хоч, побачивши Мицоньку здалеку, клався на землю і, виляючи хвостом, скомлів тонесенько й примирливо, то Мицонька оминала його й, проходячи мимо, їжила шерсть і псикала погрозливо. Ніщо вже не потрапило примирити Мицку з відвічним ворогом. І хоч тільки вони обоє з Цибиком залишилися на господарстві, не було вже між ними приязні, як за Мицоньчиних дитячих років.
А попід Кичерами та над потоком життя далі плило своїм руслом, хоч на оселі Старого Пана заходили зміни.
На оповіданні про страшну ніч — боротьбу Бої та Мицки з псами немов уривається розповідь. Властиво закінчилася вона смертю Старого Пана. Хоч на господарстві залишилися ще якийсь час Ганя та Ілько, хоч родина Старого Пана навідувалася на село, то край усьому поклала друга світова війна. Леся повернулася до Андрія і зажила з ним мирно. Ілько вернувся до батьків. Ганя, як виходить із записок Письменниці, пішла шукати праці в великому місті й опинилася серед важких обставин під час війни. Налети, бомби, перебування в підвалі будинку, дошкулювання міських дівчат «селюшці». Тому Ганя знову повернулася на село. Большевики зайняли Галичину й завели свою адміністрацію, «свій лад»… Рідня Старого Пана виїхала на захід, згодом за океан.