— Бідна моя стара Мімі! Прийшла ти зі мною така ще молода й весела. Бачиш, і я був інший. Тепер нам обоїм прийдеться вмирати. Але ти. Мімі, зажди на мене.
Мімі була завжди послушна й ніжна та добра. Вона почекала на свого господаря. Оце тепер у скриньці лежав її трупик. Малий, висохлий клубок знершавілої шерсти.
Одної ночі Старий Пан узяв знову свою собачку й відійшов. Міминого трупика поховали в городі, під ясенем.
Але Старого Пана не залишили на селі, яке так полюбив. Ще давно він побудував у Львові родинну гробницю. Може й не думав тоді ще про себе й про село, коли клав там свою дружину. Оце тепер мусів покинути Розлуч раз на завжди й перенестись у темну могилу. Він, що так любив гори, сонце і свій закуток.
Правда: він був залізничником. Він будував цей шлях у горах і вподобав собі цю закутину. Але він сам походив з великого міста й був залізничником. Тепер треба йому було щераз, останній раз їхати шляхом, який побудував.
Оце йде він останній раз до станції. Ні, не йде, його несуть. Міцну залізну труну несуть стежкою через город. Поміж яблінки, які садив маленькими деревцятками. Тепер, це кріслаті, кремезні дерева. Біля криниці на якій своїм круглим гарним письмом написав, що там найкраща вода. Вже він її не питиме…
Потім стежкою поміж полями. До станції, що стоїть у стіп Кичери.
За труною ідуть діти й плачуть. Оце батько останній раз іде із своєї хати. Весняний легіт лежить понад полями, сонце усміхається м’яко, ласкаво. Ліс шумить, рейки міняються в соняшних променях.
Уже ж Старому Панові більше не йти стежечкою поміж ґаздівськими жовтими полями…
За родиною іде жмінка людей. І вони відпроваджують його в останню дорогу. З боку від стежечки йде полем Боя. Йде поволі, так поволі як люди, що несуть Старого Пана у тяжкій скрині. Вже не відбігає від стежки й не вертається назад до свого пана. Він всеодно не заговорить, не попестить. Боя йде поволі, похиливши голову. Аж до станції. Тут вона спиняється. Далі ніколи не йшла з Старим Паном. Далі вже тягнулись її власні стежки в село, в поле й у ліс. Повертає круто й зникає у лозах, що ростуть при залізничому насипі.
За хвилину приїздить поїзд, скриню з Старим Паном ладують до ваґону, засувають двері, потяг поволі рушає з місця, в’їздить у каменолом, а потім щораз швидше й швидше скручує закрутом поза Кичеру. Вже зникають останні дерева саду, оці могутні ясені, що їх маленькими садив Старий Пан. Вже зникають останні ялиці Кичери. А там гори, села, поля. Щораз рівніші, щораз пустіші напровесні…
Поля над вузькою Дністровою лентою.
По смерті Старого Пана багато змінилось на Кичері. Діти його швидко від’їхали до міста й дім запустів. Вправді Ганя і Ілько залишилися, але вони пішли жити до нової хати, що стояла з стайнею під одним дахом, а старий дім зовсім замкнули. Вже тепер вранці не вставав Старий Пан і не було до кого бігти мешканцям Кичери. До пустого дому часом ще забігала якимось способом Боя, щоб оглянути свої давні місця ловів. Але й вона швидко покидала дім, де жив і помер її любий господар. І собаки зайшли часом Гані за ногами, коли вона чогонебудь потребувала в старій хаті, але покрутившись та обнюхавши хату вибігали швидко, скавулячи жалісно. У хаті було пусто, холодно й сумно.
Не весело було й у новій хаті у давної челяді Старого Пана. З кухні вже не пахнуло м’ясо, тільки день-у-день заносило картоплею, пенцаком чи капустою. То ж собаки прибігали вранці до хати, покрутились, поїли трохи картоплі з молоком чи сирваткою, а потім вибігали в село, стараючись роздобути дечого ліпшого до їжі. Зробились настирливі й кусливі, а люди стали нарікати на них. Вкінці й обоє мешканці Кичери стали з собою радитись:
— Ба, таже треба щось вчинити з собаками, Ганю, — казав Ілько. — Бігають по селу, псоту людям чинят, кусают.Та й до чого тото подібне? Ни хати не стережут, ни хісна з них ниякого. Ще пок Старі Пан жили то їх держали та й ними любувалися і годували, бо було чим, та й за свої гроші. А нам нащо тілько собак?
— Та тото правда, я вже й сама міркую, що тих собак нам не треба. Тілько молоко дармо їдять, та й бульбу псуют. Отже тут один ґазда та хоче взяти Мішу до себе до Волосянки. Обіцяв за него цебрича, бо то ніби панцький пес.
— Та го дайте, буде єден писок менше — радив Ілько.
— Щур ледакий пес. Нихто го не схоче. Хіба би го гицлеви віддав?
Ганя і справді не знала, що робити з Щуром. Він був боязкий і зовсім пішов у свою маму, стару Мімі. Радше надавався на містового песика, що з панею ходить на прохід. Що з такого пса на селі? Але ж бо знову Старий Пан любив його й жалував. Коли хто лаяв Щура, він брав його на руки, гладив своєю шорсткою, широкою долонею і казав:
— Ви мені мого Щурка не ганьбіть, він гарний песок і не винен в тому, що в матір вдався.
Шануючи пам’ять господаря, і Ганя терпіла Щура. Але ж поволі всі стали привикати, що його немає. І що з собаками треба щось зробити. Боську мали залишити на господарстві, але таки порядно прив’язувати, щоб не волочилася. Так отже вона єдина залишалась би на господарстві.
Швидко прийшли погані дні для Боськи. День і ніч вона була припнята ланцюгом до буди й була зовсім сама. Ніколи в житті не зазнала вона самоти, вона, провідниця голоти, завжди весела й повна витівок і готова на кожен сміливий вчинок.Тому вила по ночах, нудьгуючи, й торгала ланцюг. Часом забігав до неї котрийсь з її давних товаришів, та собака на ланцюгу нікому не цікава. З нею не можна ні погратись, ні побігти на лови-полювання. Тому швидко покидав її і біг собі кудись. Йому навздогін Боська скавуліла й плакала, виривалась. Там десь було село, ліс і поле.
За свою службу Боська діставала тричі, а часом тільки двічі денно картопель покроплених молоком, або й без того. Спершу не їла та цим ніхто не турбувався. Потім голод примусив її до цієї пісної їжі.
Але траплялось, що вона все таки потрапила зірватись з ланцюга й втекти. Врешті й Ганя часом спускала її, щоб собі побігала. Тоді нагадувала собі давні часи й стрілою бігла в село. Віднаходила давних друзів, разом із ними вибиралась на крадіжки чи то, підкопавшись під різникову ятку, чи заскочивши в хату до якої ґаздині, де удалось украсти хліб чи сир. Вкінці в рові коло ятки завжди були якісь кістки й відпадки. Як же ні, — то на кінському цвинтарищі траплялась часом падлина й тоді разом із іншими собаками й Боська справляла пир, наїдаючись досита. Коли ж не було нічого, то хоч мишей вполювала, кертиць чи якого іншого малого звіра.
В селі, її поява будила завжди переполох. Курки вискакували з криком на дахи чи вбігали до хат, свині квичали, господарські пси брехали. Хлопці кидали камінням, жінки вибігали з хати з якими рогачами чи кочергами. Всі знали, що Боська не боїться нікого й сама є небезпечна та куслива. Все ж неодна жінка ставала на порозі та й зідхала тяжко, бачучи улюбленого звіра Старого Пана.
— Ци видите, кумо, альо Боська з Кичери. Гет цілком зледачіла собака, тай боки їй позападалися.
— Ба, вже нема ґазди, а як ґазди нема, то всьо марнуєся, навіть така дурна собака.
— Але бо лиха тай напастує людий та й худобу й краде. То вже ї не раз люди відгрожувалися ци колом, ци камінням. Гивлюдів Кость присяг, що її вб’є за то, що му стягнула з комори кусень сала тай ще вкусила дітвака, як її став відганяти.
— Ба, та певно, що мав би право. Та й перше Старого Пана всі шанували, то й єго собаки не були б рушили. А тепер нема ґазди, то й собаки нетра.
Але Боська була відважна та обережна. Вона пізнавала небезпеку й рішалася швидко, чи має боронитись чи втікати. Була звинна й метка й уміла стрибнути вбік, якраз перед тим, поки камінь поцілив її в ребро. Тільки пролетів біля неї, свиснувши в повітрі.
Так, Боська стала розбишачкою, і не помагав Ганин ремінь ні болячі рани, що їх діставала в селі. Поївши, вона декілька днів дрімала в буді, чи перед нею, але потім таки находила спосіб, щоб вирватись і побігти в село.
Ці побіги й коштували їй життя.
Андрій Носач був лісним. Завжди вранці обходив ліс із рушницею через плече. Від довгих літ він так ходив день в день. Завжди проходив біля паркану Старого Пана й хвилинку постояв і подивився, як і що росте. Таж тоті деревцята садив він сам чи там разом зі Старим Паном, як тільки той появився. Тому Андрій любив їх і рік річно тішився, як цвіли й родили. Щороку восені Старий Пан давав йому кошик яблук, як він на Чесного Хреста зайшов його провідати.
Погано було тільки, що собаки брехали та до ноги бралися. Але доки Старий Пан жив, то ще якось було. А вже тепер Боська ніяк його не хотіла пустити на подвір’я. Тому вирішив раз покласти їй кінець.
Вертався ввечорі з лісу. Вже було наприсмерку. Якраз прийшлось проходити біля кінського цвинтарища. З-за куща вистрибнула Боська, що бігла якраз на пир. Андрій зняв швидко рушницю, прицілився і стрілив. Тільки раз. Собака стрибнула вгору, зробила ще декілька кроків і впала. З рота ринула кров. Ще декілька хвилин здригалось її тіло й голова билась об землю, але швидко прудкі й звинні Босьчині ніжки простяглись і знерухоміли. На зеленому моху лежав трупик Боськи, що була любимцею своєї пані й провідницею розбишак.
У глибокому сумерку тільки біліли ще її босі ноги своїми дрібними пальцями. Швидко й їх не стало видно поночі.
Мицонька вже вміє ходити. Мицонька вже грається на землі й не боїться нічого. Навіть псів не боїться. Вона підходить до великого Цибика й грається його хвостом. Вона ціла така велика як його стопа, й зі своєї висоти й величі він глядить на неї з поблажливою прихильністю. Таке то делікатне! Вистало б потрясти за шкіру й було б по нім! Та Цибик знає, що Мицонька належить до господарства й навіть не думає робити їй яку прикрість.
Швидко йдуть дні дитячого, котячого життя. Оце Боя приносить Мицоньці мишу. Спершу неживу. Підкидає, грається нею, а потім їсть. Мицонька помагала гратись. Та їсти якось не береться. Завтра вже Боя принесе приголомшену мишу. Покаже, як чатувати на неї і як ловити, коли втікає. А як уже Мицонька знає усі штуки ловів і гри, тоді Боя приносить Мицоньці зовсім живу, зовсім шпарку мишу. То нічого, що вона раз чи другий утікає з-під Мицоньчиних лапок і зубків: Боя сидить з боку й щілинами очей пильно стежить за стравою. Вона не дозволить утекти миші! Стрибне й уже її має. Тримає в зубах і видко тільки головку та хвостик. До того ж Боя воркотить грізно. Хай ніхто не поважиться відняти їй добичу!
Так, оце росте й мудрішає Мицонька. Швидко вона опановує всі котячі хитрощі й штучки. Вона грається усім, що найде. Але завжди оці гри мають один стиль — лови й утіха з них. Це гра «в котика й мишку». Цю гру не лиш діти, але й Мицонька дуже любить. Любить її надівсе.
Потім приходять дні швидкого росту. Мицонька їсть багато. Чи то молоко, що дістає тричі від Гані, чи картоплю, чи кашу. Їсть уже й миші. Але ще трохи ссе. Мамине молочко найкраще смакує Мицоньці. Якби була при мамі, могла б ссати його навіть, маючи рік чи й більше.
Киця молочко любить.
Її сіре тигросмуге тільце росте, кріпшає і набирає сил. Пружкі лапочки стрибають зручно. Весела сіра шийка з чорною краваточкою любить пестощі. А як то приємно, як мамин шорсткий язик вилизує — гладить, а ще під шийку! Дуже, дуже приємно.
У Мицоньки зубки гострі як шпильочки. Оці любі передні, такі рівнесенькі, малесенькі як у ляльки. Але зараз же з боку біля них по два ікли. Гострі й міцні. По них пізнати, що Мицонька не до забави, що Мицонька хижачка. Вона з роду левів і тигрів, нічого, що така мала. Її тигросмуга, сіра шерсть уже вміє їжитись, коли Мицонька побачить небезпеку, а головно чужу собаку. До того ж спина вигинається луком і Мицонька воркоче і плює як справжня, дозріла киця. Мама глядить із ніжністю на свою доню і вилизує її дуже дбайливо. Від того шерсть у неї гладесенька, так і сяє. І виховує Мицоньку дуже дбайливо. Мусить з неї вирости добра мишоловка й порядна хатня киця, що заставляє себе шанувати як статочну господиню хати.
Вже Мицонька ходить з мамою на лови. У житах і конюшинах чатують обидві на мишей, але не погорджують кертицею і хом’яком. Це вже більший звір і лови на нього складніша річ і Боя мусить навчити Мицоньку всіх хитрощів полювання, а головне й найважніше для кота: терпеливости й холодних нервів. Сидіти годинами біля нірки й терпеливо, але чуйно подрімувати — найважніше при ловах. Дичина, хоч би як глибоко була в землі, колись таки виходить на поверхню, а тоді вже інша справа.