— Ну. Ганю, підеш до пана на Кичеру? — запитала Берчиха середнього росту та віку жінку, що ввійшла з Калменом. Була вона з-міська одягнена; її темнополове волосся зачесане гладко й звинене в клубок. Досить низьке чоло, під ним глибоко осаджені якісь жовтяві очі — надавали їй надто поважного, а може непривітного вигляду. Досить гарні уста під трохи вистаючими лицевими кістками, мали в собі щось приємного.
— Слава Ісусу Христу! Ба, та ци я знаю, що чинити? — Ганя, як звичайно, людина бойківського походження, була повільна, статочна та обережна.
— Та, чому не маєш знати, трафляється тобі добре місце, то йди! Пан сам один, буде тобі добре. — Та звертаючись до Николайчука — господиню пан буде мати — цимес — Берчиха приложила два пальці до уст і поцілувала їх.
Ганя розглядала свого нового господаря, роздумувала.
— Ну. Ганю рішіться — заохочував Старий Пан — я, знаєте, сам і мені тяжко так жити, а ви, чи маєте яку родину?
— Та десь брат мій живе в Ріп’яній. А ґазду-м мала, то ми вмер. Поля лишилося по матері хіба стайки, том пішла по службах. Та йшла бим, ай не знаю…
— Чого не знаєш? — питалася Берчиха — йди та й вже, а там ти пан покажуть, то все знатимеш.
— Ба, та пан сам єден чоловік, то якось… люди судитимуть.
— А тебе що то обходить, най собі говорут. Ти не молоде дівча, ти свій розум маєш та й свої роки також.
— Та тото правда, правда. А й якось… — Ганя вагалася.
Щоправда, вона мала доволі часу надуматися, бо ще попереднім разом, як Старий Пан був приїхав, він її годив до себе на службу. Але купно, ні теж жоден договір бойко не заключує прихапцем і швидко. Він надумується, застановляється, торгується. Проте Ганя мала дійсно причини застановлятися.
— Заплачу вам добре, харч у мене теж добрий, праці не матимете надто тяжкої, чого вам боятися?
Погодила їх Берчиха.
— Та чей то не на віки. Не схочеш, то си підеш, нихто тя не здержить.
— То правда — підтвердив Старий Пан.
— Та то від коли, прошу пана? — Ганя мабуть рішилася.
— Зараз, візьміть, що маєте й підем, я в хаті сам і мені прикро. От собачка теж сама сидіти не хоче, хоч то звірина.
Йшли назад через Кичеру, вже тепер у трійку. На вузькій стежці пан ішов попереду. Мімі держалась його ноги, а за ним Ганя. Так завжди на бойках ходять: ґазда попереду, а жінка за ним. Ганя взяла з собою тільки вузлик з найнеобхіднішими речами, скриню мав їй привезти Вальтер, як матиме час. Коли стежка поширювалася, господар і його нова господиня рівнялися та й говорили.
— Жив я в місті — розказував Старий Пан — бо була праця, були діти. Діти вийшли в люди, пішов я в пенсію, то чого мені сидіти в місті. А тут маю хату, то й житиму на старі роки. Врешті усі тут принимають в літі гостей, то й я хотів би мою хату привести до ладу, зробити трохи меблів, то може в літі одну, другу кімнату я б винаймив. Гроші все придадуться, а хату треба всюди поправляти, бо стільки літ була без господаря. Усе понищилося, все порозпадалося. Та й діти в літі приїдуть, кожному треба кімнати, ліжка, стола.
— Та певно, що так — погоджувалася Ганя. На вершку Кичери сиділи знову на тій самій лавочці, що перед тим Старий Пан з Андрієм, і Ганя розказувала про своє життя.
— Пан знають, як то в нас, поле ледаке, але, як го нема, то ще гірше. Сім літ ми було, якім стала у ґазди худобу пасти, по лісу гонити. Добра не було й не раз ня ґаздиня била й не раз добре нагойкалася. Одне добре, що в літі гриби й малини В неділю носилам їх в Турку продавати, то все якийсь ґрейцір в рубатку-м зав’язала, та й сховала. Так-ім служила у жида в коршмі, вже ми тоди певно було з п’ятнадцять літ. Читати й писати не знаю — ніхто ня в школу не посилав. Але досить, що якісь пани, що я до них гриби носила, взяли ня зі собов до Перемишля на службу. Легко ми не було навчитися панцької роботи. Бо то хата не така, як у людий і їдіня не таке, й говорут інакше. А кілько біди було з тими підлогами. Мастити тото та ґлянцувати, тося чилядин на тих щітках нагупав, аж му ноги пухли. Але найгірше було навчитися варити. То й сницлі, ци котлета, то раз ми ся припекли, а другий раз ся спалили, ци такой розсипалися. Досить сварки ся наїла. З одного місця м’я звільняли, з другого-я сама відходила. А бо ви гадаєте, що мож було найти добре місце? То то мали міські дівчата, файно позачесувані та й файно повбирані. А мені раїли місця, що самі не хтіли брати, роботи багато, а заплати мало. Були й такі часи, що цілком місця не було. Том ходила дащо заробити ци праням, ци такой при будові. Але з грішми то було так: як була робота, то й їсти треба було й відложити на той час, як не буде роботи. А тоді й решта гроший пропадала. Алем ся надіяла, цілий час-їм ся надіяла, що гроший зароблю та й домів верну. Поля бим прикупила, тайбим даяк ґаздувала. Вжем не молода була, певно ми було трицят літ, як ня взяв мій ґазда. Такий був робітник і так нич не мав, як я. Алесме гадали, що разом лекше буде. Та що з того? Пожив рік тай вмер. Тілько всього було мого ґаздуваня. А потім знов з місця до місця. Вжем панцку роботу добре знала, троха гроший собі прискладала та їм виїхала до Розлуча, дивитися, що далі чинити. Бо тут — село, але й місто. В літі бим по панах ходила та й заробляла, а в зимі да яка робота би ся такой найшла, може у Берчихи, або в Шльомчихи.
… Як би поля кусок та й хата, якось би жив, бо ту лекше. як дє єнди...
Сходили вниз, перед ними лежало Николайчукове обійстя. Довкола нього, вздовж паркану росли стрункі модереви. Їх посадив господар того ж року, що й хату поклав. Продовж тридцятьох літ, вони виросли стрункі, міцні та гарні. Їхнє тверде дерево не гнулося від вітрів, а буйне гілля покривалося кожної весни маленькими китичками м’якої, соковитої чатинки. Пахнула вона розігріта сонцем, та шуміла тонко в буйному, верховинському вітрі, ще й спинюгочи його доступ до городу.
— Не журіться, ще ви доробитеся і ще будете ґаздинею на своїм. У мене немає отих підліг, варити будемо скромно, хоч добре, розживемось і ви й я, а там далі будемо видіти.
— Файно ту, у пана на Кичері — зідхнула Ганя входячи на подвір’я. А потім уже, ввійшовши в хату, сказала:
— Слава Ісусу Христу! — й підійшовши, поцілувала пана в руку. Свій клунок поклала на лавці під вікном і, стоячи, стала розглядатися по кухні. Старий Пан призначив їй на житло кімнату до північного заходу, получену з кухнею дверима. Там Ганя житиме, поки не треба буде цієї кімнати віддати в літку на місяць — два комусь, хто приїде зі Львова.
Так отже Старий Пан зачав жити на Кичері. Йому вже не було прикро. Вранці Ганя вставала перша, палила й готовила каву. Її спокійні й повільні кроки гомоніли в кухні й оживлювали пустку. Потім Старий Пан снідав і нараджувався з Ганею, що будуть цього дня робити та які будуть робітники. Бо дуже швидко в хаті Старого Пана загомоніло приладдя. Він закликав кількох людей, що знали майстерку, і, кермуючи ними, приступив до роблення обладнання хати. Вони гиблювали дошки, різали їх пилкою, а потім збивали частини цвяхами. Зранку до вечора гомоніло це приладдя і від нього було весело всім. Дім, що стільки літ стояв пусткою, оживав. В полуднє була перерва. Робітники сиділи на веранді, довкола круглого стола й полуднували. А їсти на Кичері завжди давали добре. Майже завжди було м’ясо. Робітники говорили: хіба тілько скоромного, що в Старого Пана. Поївши, запивали водою, витирали рукавом масні губи й дякували: «дякуєми вам. Ганю, шосте файно зварили та й сти нас так файно погодували». Потім знову стругали гиблі й скрипіли пилки, аж до вечора. З-під їхніх рук вийшли білі дерев’яні ліжка, такі ж столи, стільці, та шафи. Згодом Старий Пан привіз із Львова білий лякер і полякерував шафи й стільці, а ліжка й столи залишилися з природнього дерева. Правда, в деяких кімнатах було трохи обладнання: залізних ліжок, стільців та де-не-де шафа. То ж цими меблями власного виробу доповнювано. Так Старий Пан приготовлювався до відкриття пансіону в літі. Пансіону зложеного з чотирьох кімнат внизу, бо дві кімнати на горі та ще й сіни мусіли залишитись для Старого Пана, Гані та когось з дітей, що хотів би в тім році побути у батька.
В тому часі, як Старий Пан займався працями в хаті, Ганя взяла собі дві робітниці й заходилась біля городу. Горішнє поле зорано. На хребті воно було твердше та пізніше. Оба кінці, східний і західний, мали трохи кращу землю, не таку тверду липчицю. Там заклали грядки. Жовту скибу сікли, викидали бур’ян, перекопували з гноєм і робили грядки. Старий Пан вимірював їх до шнурка, чи інженерської міри, а потім боки їхні вироблювано дуже старанно. В літі діти жартували собі з цих високих боків грядок, кажучи, що це залізничні шкарпи й пізнати, що батько залізничник. Інша справа, що Ганя використовувала їх, обсаджуючи найчастіше буряками. На грядках Ганя засіяла моркву, петрушку, горошок і квасолю. Одну грядку залишила на розсаду.
На східньому кінці були теж грядки, а з них одна повздовжна з полуницями. Вони були там і досі й завжди з весною донька Николайчука, Стефа, приїздила на кілька днів сама, чи з батьком повеснувати. Тоді теж вона обходила полуниці, чистила їхні кущики й пересаджувала молоді на нову грядку. Так було від років, то ж і тепер подбали про полуниці. Вони були гордощами Кичери, родили завжди багато соковитих, запашних ягід, що їх зокрема дуже любив Старий Пан.
Дівчата копали землю мотиками й розмовляли при тому. Звичайно вони розказували, що сталося взимку в селі, хто з ким сварився і бився і хто з ким любився і подружився. Час від часу приставали, випростовували спини та, підпершись ліктем на мотичівні, дивились, як цвіте сад і як внизу люди працюють на полях і дими підносяться з села. Неодна зідхнула й казала: файно ту на Кичері.
Бо це справді Кичера була з весною прекрасна. Цілий день вона купалася в ніжному сонці. На городі зеленіла соковита, шовкова травичка, а понад нею цвів сад. Дерева виглядали, як великі китиці молочно-рожевого квіту. А тут знову модереви, що обіймали вінком обійстя. Вони зазеленіли вже й були стрункі, високі й буйночатинні. Ніжно зелені китички їх м’ягесеньких шпильочок хитались у весняному леготі й разом з гнучким модеревним гіллям співали в вітрі.
А там за парканом бігли жовті ще поля, скрипіли плуги й дзвонили мотики, розбиваючи жовту скибу. В ряди годи долітала з лісу пісня:
А там десь з Поточини хтось відповідає:
А там хтось затягне:
Але найчастіше ви не відрізняєте слів, тільки десь з лісу, десь понад полем летить бойківська коломийка. Часом її супроводить гра на сопілці, або між першою строфою і другою сопілка свище й співає, співає, а пісня стелиться по Ровині й десь там умовкає під Грішивцем, чи під Черленим, що чорніють на вершках.
Але вже на Черленім вершечки чатинних гілок вкрилися молодими, яснозеленими пучечками свіжої чатинки. Від того ліс зазеленів і ожив. А там на Гришівці буковий ліс ще чорніє безлистим гіллям. Щe бо на вершках поміж буками де-не-де лати снігу. Він лежатиме й до Великодня, а часом і довше.
Хоч ліс ще безлистий, вже в ньому кують зозулі. Скобова Марися, що за парканом скибу січе, послухає та й так собі для себе тихенько заспіває:
Але то так люди веснують. Над полотняними, білими одягами, чорніють вовняні киптарі, а там і тут і знову онде цвіте жіноча мальованка й яскравіє хустина. Жайворонки співають над полем, а сонце мандрує понад писанкою і гріє поля на ровені та й тоті по Кичерах та й по вершках.
Навіть Старий Пан час до часу вийде з хати, залишаючи робітників, сяде на лавочку відпочити й любується весною, своїм садком і широким видом, що простягся з Кичери обабіч на поля і гори. Та приладдя не перестає гомоніти, аж поки сонце не збірається сідати он там поза Маґурою, де Дністер біжить прудким потоком, протискаючись із турчанських гір на старосамбірські долини.
Дні на весні довгі. Поки сонце пройде оце велике півколесо з-поза Острого аж за Маґуру, день довгий. Вже навіть зайшло воно, а на дворі ще довго ясно, ще довго день.
Робітники склали приладдя, дівки поклали мотики до шопи й усі подалися до села. Старий Пан звичайно сідав на лавочці, відпочити. Сам він, щоправда, не робив ні гиблем, ні пилкою, проте цілий день він був на ногах і робив свою роботу. То ж увечері звичайно відчував утому. Про те не раз ще треба було піти чогонебудь купити до крамниць, найчастіше до Берка, а там до різника Вулькана й пекаря Шльомка. Усі вони жили в долішньому кінці за Кичерою і добре заробляли цілий рік, а ще ліпше в сезоні.
Та бувало, що Старий Пан не мав ніяких справ у селі, але ще хотів трохи пройтися. То ж узявши Мімі з собою, йшов на Кичеру. Якраз у тому часі Ганя йшла по молоко, варила вечеру й стелила ліжко. Поки це все зробить, можна пройтися.
Від лавочки, що стоїть на вершку, обабіч невеличка галявина. На ній теж млака. Щоправда, вона звичайно поросла твердою травою, що між нею густо цвітуть незабудьки. В літі можеш сухою ногою пройти, бо стежечка тонісінькою ниточкою збігає через цю млаку в низ. Тільки як упадуть дощі, земля підмокає і булькотить, як станути на неї і ноги грязнуть, та тільки по кістки: під сподом тверда глина й камінь, як співають про неї:
Про цю млаку розказують, як часто по селах, що там був двір, а в дворі — недобрий пан, що ще за часів панщини запався під землю. Хто на Великдень о півночі притулив там вухо до землі, ніби почував, як дзвони дзвонять. Це була стара билина, чи теж небилиця! Проте, в правій частині лісу по цей бік Кичери, якісь у лісі не то рови, не то шанці. Вже вони поросли густим старим лісом; покрив їх мох і трави й ніхто ніколи не досліджував їхнього нутра. По лівій стороні, чи там у лівій частині Кичери, що на ній стояв ліс Николайчука й що по ній бігла стежка, ця від станції через вершок до долішньої частини лісу, він був густіший; де його було більше й де хребет гори тягнувся довше. Бігла ним гарна, лісова доріжка, що нею свобідно йшло двоє людей. Було це звичайне місце прогулянок сім’ї Николайчука. Доріжечка в міру поступу в ліс звужувалася і кінчилася під старою, присадкуватою ялицею. Там починалася узбіч гори, що доволі стрімко спадала у потік. Її покривали старі, стрункі ялиці. Вони росли високо та десь там в висотах співали в вітрі глухаво, поважно. Але внизу у їхніх стіп, був півсутінок і тиша. В цій найстаршій частині лісу царила постійна тінь і пустка, земля була висипана сухими шпильками, на ній ніщо не росло. Навіть гриби не водилися в тій частині без сонця і моху. Зате в горі на ялицях гніздилися яструби й викликували свою жалібну пісню голоду; по струнких стовбурах бігали білки, а в дуплах гніздилися пташки. Там в оцьому лісі було щось незвичне: лещетарська скічня. На найстрімкішому місці прорубано широку дорогу, прокопано та вижолоблено так, що по середині вона була вгнута й там була площина, з якої лещетарі відбивалися, зіскакуючи вниз на місток, що був понад потоком. Влітку навіть це місце було поросло травою і на ньому паслися завжди ґаздівські корови.