Де-не-де лежала зрубана ялиця, або потужний вітролім. Так ще недавно вони були молодими смереками, чи ялицями, а їхні рамена розходилися, як проміння зорі в зелені лісу. Старий Пан сів на стовбурі вітролома й думав:
— Коли я перший раз прийшов до цього лісу, вони були молоді, але я вже не міг бачити їхніх вершків. Потім прийшли роки. Вони виривалися в висоти, росли стрілистими й кріпшали. Кожна весна накладала на вершки й кінчики гілок соковиту й м’яку зелень.
Старий Пан пестив чатинку молодої смерічки, що росла біля поваленого стовбура. Ця молода зелень була така ніжна, шовкова, запашна, ці прашпильки, радше ясно зелене тонісіньке пір’ячко. Ах! Така соковита, весняна зелень. Нею соки життя вистрілювали з темної зелені в блакить теплих, весняних днів. У сонці вони видавалися золоті — ці молоді, ніжні парістки. Рука проти свідомости й волі пестила цей теплий оксамит молодої зелені. Під нею майже не помічалося старої, темної зелені минулорічної чатини.
— Весна рік річно повертає їм нову молодість і красу. Але з нами є гірше. Нам весни не вертають молодости. Ні трішки. Вони противно, женуть нас невгомонно назустріч старості й смерті. Одне ми маємо схоже: їхній стовбур грубшає і покривається міцною корою. Й наша душа твердне та покривається сірими шарами розчарувань, страждання, байдужости й отупіння. Вони ще далі витягають всемолоді й пружкі рамена на зустріч сонцю; ми вже давно перестали.
Посидівши та поміркувавши так, Старий Пан брався стежечкою, що відділяла молодник від старого лісу. Оце вони, оці матері, чи батьки засіяли молодник своїми плідними шишками. Збитими когортами збройного молодняку, стрункого й хиткого, коли кожен зокрема, але разом — одною непоборною лавою, ліс ріс і ширяв. Непереможний похід життя. Оці діти старого лісу, стрійні пушистою зеленню щитів і шоломів; збройні молодістю і силою життя йдуть протинаступом. Зеленими хвилями котять до стіп лісові — старому, що ще стоїть, і ще старшому, що вже лягає.
В повні соків і сил вони вриваються в старий ліс. У його підніжжя вони здобувають старий, вкритий сухими шпильками терен. Погідно, гордо з тріюмфом весни на гілках, вони йдуть у змаг із смертю. Вона ж кидає зрідка — де-не-де по одному велетневі. Але вони малі, буйні й твердокорінні, йдуть лавою, в нестримнім рості: вони діти життя. Може навіть раді, що старі, які забирали їм сонце, лягли смирно в зелений мох свого підніжжя. Тепер за ними, молодим черга! Тепер вони переможно розкрили весняну зелень своїх рамен, назустріч сонцю і блакиті. Здається, того їм теж не доволі, оце дві малі вистрибнули на порохнявий пень якогось предка, запустили коріння в його залишок і м’якесенькі, ніжнесенькі піни зелені своїх весняних чатин розкотили понад чорним порохном того, що жив колись. Життя подолало смерть.
Але понад цим молодняком стоять старі дерева. Їхні чатини обвисли, як гриви. Повагом моляться у вітрі. Але й їх весна маїть молодістю: кожна найменша гілочка дістала свіжу, зелену кицьку, на вершечку. Від цієї молодої зелені ліс такий ясний, свіжий, викупаний: він такий радісний і золотий у сонці! Співає пташками, гомонить життям і цілий мережаний і тканий молодістю, котить свої зеленопінні хвилі горами — ярами. Над ними танцює теплий опаль і тремтять прозорі випари живичних пахощів.
Весна одурює комах. Вони божеволіють від сил життєвих і кидаються в теплу синяву до весільного лету. Два бурохребті шершені оце завмерли на листку в любовній сполуці. Великі, довгоногі комарі летять в такій сполуці в блакить. На руку сідає окрилений самчик мшиці, що шукає самки.
Є він такий яснозелений, як молода чатинка. На ногу сідає буравий метелик, самка, в помаранчеві колісцятка. Мабуть до вподоби їй тут, бо вже надворі тьма. Махає крильцятками. Але вона хитрунка: по темному одягу краше помітив її самчик і прилетів з лісової зелені на стрічу. Маєві хрущі божеволіють у своїй розгнузданій орґії на гілках свербиусу, калини та дикої яблуні, що десь забігла на край лісу й замаїла його зеленомолочним квітом.
Старий Пан ішов лісом, любувався весною, упоювався красою лісу, віддихав живичними пахощами й радів, що повне труду життя в місті, поза ним. Оце тепер йому здавалося, що він один з них, один з таких, що в цій землі мають глибоко своє коріння. Він любив ці гори, а в цю землю його любов запустила глибоко коріння.
Вже сумерк западав на землю, як Старий Пан вертався з лісу. Густий фіолет стелився по полях, але вершки ще довго ясніли й рожевіли в сонці, що десь лягло за ними. З комина хати стелився сірою смужкою запашний дим. Там дожидала Старого Пана смачна вечеря і м’яка постіль.
Благословячи дні старости своєї, він входив на подвір’я. Тільки Мімі плакала тонесенько: її змучив прохід до лісу. Вона не могла привикнути до села, що його так любив її господар.
В п’ятницю ввечорі Старий Пан вийшов на станцію до поїзду. Вже здалеку було чути, як поїзд сапав і поволі піднімався на тих шістнадцять метрів виступу, що ним різнився рівень Ясениці Замкової — попередньої станції, від рівня Розлуча. Він до речі лежав на висоті 560 метрів. Сапання поїзду переривало вечірню тишу, летіло стократним відгомоном по лісах і горах. Від цього оцей малий вужик, що числив звичайно шість до вісім ваґонів, видавався дуже поважний. А ще, коли машина в’їздила на станцію, гордовито випинаючи свою чорну грудь, та викидаючи з комина клуби диму. Тоді рейки дрижали, а сталеві колеса бігли по них із стукотом та задержувалися з гамором і сталевим скрипотом.
На зупинці росло кілька модеревів, під ними пробігав один рядок рейків і стояла будка, крита червоною черепицею. От і ціла шумно названа станція живця Розлуч.
Старий Пан стояв під одним модеревом і пильно розглядав ваґони. Побачивши в одному з них жіночу постать, що відчиняла дверцята, підійшов туди й, посміхаючись, радісно, допоміг донці зійти із східців. Стефа мала з собою чималий пакунок, то ж батько допоміг їй зняти його. Зараз же після того роздався свисток і поїзд рушив поволі й, сапаючи тяжко та постогнуючи, посунувся поза Кичеру, в напрямі до кам’яних мостів.
— Добрий вечір, тату! — віталася Стефа, цілуючи батька в руку. — Думала, що вже не приїду, що не вспію. Ще сьогодні бігала до городника по оцю розсаду. А там ще й люди до мене прийшли, безпосередньо перед відходом з хати. Ще добре, що Влодко навинувся і допоміг мені дістатися до трамваю. Чи дівчата скопали клюмбу?
— Та щось там копали, але не знаю, чи будеш задоволена. Бо там щось росло, то може вони це ушкодили. Я казав їм, вправді, повикопувати все, що не є бур’ян, та не знаю, як вони з тим зробили. Я цілий тиждень при майстерці, то не було коли доглянути.
Потім обоє, батько й донька, несли кошик, відпочиваючи час-від-часу на стежечці. Стефа була з будови тіла зовсім похожа на батька, така ж невисока, круглява, темна бльондинка. Навіть її очі були зовсім, як у батька: зеленкаво-бронзові. Як щороку так і тепер, вона приїхала садити квіти. Це було її улюблене зайняття. Ще будучи малою, вона завжди їхала весною до Розлуча, садити квіти. Потім ціле літо вона піклувалась ними й тішилась їхнім ростом і квітінням. Розказувала з оживленням про квіти:
— Дістала я два роди гвоздиків. Оці, що цвитуть у літі й шабо, пізніші. Хочу їх випробувати. Щоправда, тут у нас уже в вересні приморозки, але вони досить видержливі. Врешті тато тепер живуть тут постійно й зможуть їх прикрити на ніч, як би грозив більший мороз.
— Буду я бавитися з твоїми квітками! — жартував батько.
Стефа знала, що він так любить квітки, як вона, а зокрема червоні гвоздики. Це його улюблені квітки.
— Далі купила я левкої, якусь нову відміну астер, зимотривалі маки, фльокси, вербену, насіння резеди, матіолі та японської мішанки. Коли все це виросте й зацвіте, буде повно квітів. Ага: чи навіз для мене є?
— Там Ганя щось лишила, якусь невеличку купку, але ти знаєш, як тут тяжко про навіз. Пісні, кам’янисті поля потребують його хоч би щороку, а його у селян дуже мало. Купити просто неможливо. Вимінюють фіру навозу за фіру бульби, як хто має з попереднього року й як кого вже дуже голод притискає. Ледве десь там Ганя напитала дві фірчини в горішнім кінці. То так грядки ледве подурила, а картоплю прийшлося садити на штучному. Тобі теж раджу для твоїх квітів ужити його.
— Побачимо — кінчила Стефа оцю важну, господарську нараду. Вона бо для своїх квіток мала ще одне джерело природного навозу: йшла по лісу з відром та збирала те, що там залишили корови, пасучись. Так і годувала рік річно свої квітки.
Вдома вона привіталася з Ганею з цілою приязністю та задоволенням, що батько має при собі людину, яка про нього подбає. Зараз же стала їй розказувати про свої пляни щодо городу. Свої квітки розпакувала в кутку на подвір’ї, біля хати й скропила їх водою, запевнившись так, що до рана вони можуть спокійно лежати. Тоді пустилась на обхід обійстя. Перший це раз в цьому році вона приїхала до Розлуча й її цікавила кожна дрібниця. В кожному кутку городу вона щось посадила: там на моху під модеревами підсніжки, що їх викопала в Бринівці, тут знову біля молодої, срібної ялиці кущик вовчого лика. Чи живуть вони ще, чи цвіли цієї весни? А як батьків сад? О, як цвіте прекрасно, як пахне! Розглядала кльомб перед східними вікнами та обмірковувала завтрішню роботу. Ще сьогодні, повечерявши, побіжить до лісу та назбирає навозу, бо оця купка, що Ганя їй залишила, дуже маленька. Он цвитуть ще білі нарцизи — жовті відцвіли вже раніше. Там прозябає пеонія, тут вилазять з-під землі тоненькі трубочки конвалії. Стефа тішилася кожного бадилинкою, раділа кожним листочком. Потім вона ввійшла в хату й видобула із скрині свій робочий одяг: темнозелену шкотську суконку, добре вже переношену, хвартушок та старі, високі черевики. Правда, були там ще дві пари дуже виходжених півчеревиків, що їх вона вживала до праці в городі. І хустка на голову. Переодягнувшись. Стефа почула, що аж тепер місто поза нею і що вона вернулася до свого кутка, до своїх квіток та лісів і гір, що їх так любила.
Вранці, як тільки сонце зійшло. Стефа була вже при праці. Вона перекопувала клюмбу, викидала траву, робила по боках грядочки. Робота не легка, бо земля наша бойківська тверда й бур’ян жилавий. Добре треба намахати мотикою і напрацюватися рискалем, а спина й руки болять та ще непривичну людину. Але до вечора все мусить бути готове, квіти посаджені. Вже добре сонце зайшло, як Стефа помпувала воду, щоб підляти квіток. Помпа скрипіла й стогнала й щойно по деякому часі видобула тонкий струмок жовтої води, що смакувала залізом, коли б хто мав охоту її пити. Та нею Стефа підляла свої квіти. Холодна травнева ніч оживила їх. Зідхнувши з полегшею, Стефа верталася до хати. З приємністю думала про сон — відпочинок і про свою виконану працю. Тепер уже все ростиме й цвістиме й у літі буде повно квіток.
Батькове серце найбільше в’януло до неї. Вона була на нього найбільше похожа не тільки з будови тіла, але з уподобань. Вона так само, як і батько, мріяла розбудувати оце тут у Розлучі. Пристанув і задумався: — Хіба би подружилася, то може разом з чоловіком будували би. Бо так вона сама зарабляє не багато, ледве на життя їй вистачає.
Зранку до вечора Старий Пан лякерував. Забіліли рами вікон і двері, засяли чистим лякером лавки на веранді. Потім лякер сох, а Старий Пан ходив, приглядався та щось собі під носом мугикав. Та вже пора була братись за зовнішні стіни. Тут уже самому Старому Панові було тяжко: взяв собі до помочі Панька. Щоправда й він був не обізнаний з тою справою, але дістав у руку щітку, на драбину повісив відро з фарбою та й поліз малювати хату, її горішні частини. Спершу Старий Пан повчав: — Отак, сину, тягни щіткою — в один і другий бік і не роби мазків, тільки покривай один другим. Вже як там Панько робив, так робив, але малював. Щоправда не лиш Панько, але й фарба залишала багато до бажання. Хоч вона й висохла, та не безпечно було в літі до неї діткнутися: на одягу залишалися бронзові плями й смуги. Не раз потім діти жартували собі з батькової фарби.
Все ж хату відмалювали. Тоді прийшла черга на лавки в городі. Тут уже зелений лякер виконував своє завдання. На щастя він був добрий і не ліпився.
Так оце до самого літа Старий Пан мав роботу. Бо квітень, травень і пів червня швидко минули, а в половині червня почався в Розлучі «сезон»: приїхали літники.
Старий Пан теж винаймив свої долішні чотири кімнати, сам пішов жити на гору. Там були дві кімнати й у кожній з них по два ліжка. В сінях було теж ліжко, його зайняла Ганя. Батькова кімната й друга чекали на приїзд дітей. Так бувало досі; один місяць була Стефа, чи теж Михася з Олегом, а другий невістка з Ігорем. Батько завжди тішився на приїзд внука й доньок.
Та я вийду на царину,
Царина сіріє.
Серед тої цариночки
Рибка ся біліє.
Вже знову весна й знову цвіте сад на Кичері, а жовті нарцизи танцюють у вітрі. Стефа знову є тут із своїми квітками. Але в неї тепер куди поважніші справи: вона приїхала купити оце поле повище паркану, щоб батькові хто не побудувався під боком. Привезла з собою цілих сто долярів, що колись дістала від батька. — В тому часі важніші справи переводилися в долярах.
Оце сидять при столі: Старий Пан, Іван Варварич та Стефа Николайчук. З Варваричем батько ще в зимі договорився, то ж тепер списує умову. Своїм рівним, круглим письмом списує, хто й кому продає, тепер уже купує Стефанія Николайчук, за яку ціну та що. Оце то списується в звичайний спосіб: скільки метрів вздовж, скільки в ширину, з ким межує. Потім ідуть свідки: Ярослав Николайчук і Анна Пшеніцька /Ганя/. Підписи ґазди й Стефанії Николайчуківної закінчують договір. Це ж бо справді тільки договір. В літі, як Стефа приїде щераз, поїдуть всі троє у Турку до нотаря і спишуть справжній контракт. Та у нас важніша ця перша умова й багато ґаздів, купуючи чи продаючи, часто робить тільки таку бойківську умову. Но й третє найважніше, без чого ні перше, ні друге не важне: обійти поле.
Оце йдуть усі троє: батько, донька й ґазда. Ідуть попід паркан, потім вздовж одного яру, попід ліс та закінчують вздовж другого яру, на стежці, що веде через Кичеру. Так, оце вже поле Стефанії Николайчук. Вже тепер ніхто не зможе сказати, що воно не її: умова списана, поле вона перебрала, а ґазда при свідках перечислив цілих сто долярів. Від тепер уже Стефа твердою ногою стає на розлуцькому ґрунті: як би не було й що не сталося б з оселею Старого Пана, Стефа зможе на цьому ґрунті покласти новий будинок. Але Іван Варварич теж дуже задоволений з продажу: він будує дім, і ці гроші дозволять йому його покінчити, а навіть обладнати. Ще може й Євку лишиться чим виправити, бо в осені таки треба справити весілля.
— Тепер ти вже маєш своє поле, ти вже громадянка — говорив батько, дивлячись із задоволенням на доньку. — Я вже не потраплю нічого збудувати, хоч моя хата стара й не велика й придалась би інша. Але ти молода, колись матимеш гроші, то на цьому ґрунті побудуєш собі оцей свій вимріяний готель. Згодом Розлуч розбудується і стане справжнім великим живцем. Оці дві мінеральні води ще не просліджені. Я хотів їх дати до аналізи та вони казали привезти кільканадцять літрів. Не маю ані такої посудини й як мені з тим возитися, но та й кошти. Але оця нафтяна вода в долішньому кінці між самими будинками літнища, на мою думку зовсім похожа на трускавецьку нафтусю і так її теж називають, ті, що ходять її пити. Має діяти добре на травлення та на працю нирок.. Джерело є сильне й води багато. Друге сірчане в лісі, така його вода; врешті воно слабе.
— Сірчаних вод у нас на Підкарпатті всюди багато й джерела мусять бути сильні й багаті, щоб можна їх уживати для купелів. Та на мою думку в Розлучі найважніша краса природи, багато лісу, лагідний клімат, бо гори й ліс хоронять від вітрів. Та я до будови мабуть так скоро не дійду, або може й загалом ні. Це залежить…
— Розумію, залежить від того, чи таки рішишся вийти за Влодка Марчука. Певно, що ти сама зі своєї пенсії службовки не багато зможеш зробити. Але ж про твоє подружжя з ним мусить в першу чергу рішати любов.
Стефа задумалася. Любов… Влодко любить її, в цьому вона впевнена. Людина він чесна й добра. А таки ж десь із далеку, з минулих літ, виринають сині очі й дрібна, хоч мужня постава Івася, що його Стефа любила, першим безуспішним коханням. Та з тої пори пройшло вже десять років і Стефа дівує, а між її волосся вже стали вплітатись срібні нитки. Залишитись самою…?
— Влодко любить мене, й ми вже два літа дружимо, так, що таки мабуть прийдеться….
— Та я не про те думаю. Бо на будову самій, чи з ним, мусіла б мати багато грошей, а про що інше. Татів сад малий, дерева вже постарілися, деякі навіть мають рака, чи їх поломили хлопці. Я хотіла б засадити молодий сад, з шляхетних, гарних деревцят.