— Думка чудова! Але хіба не на твоєму полі? Воно неурожайне, а що найважніше, воно високо під лісом, що висмоктує його та затінює. До того ж вітри. Ходи, оглянемо, де ми могли б завезти молодий сад. Обійшли город, та не багато де було вибирати. Єдине пригоже місце було понижче хати, на одному вузькому клаптику поля між нею і парканом. Було це єдине як-так урожайне поле й батько шкодував його. Все таки перемогла приманчива думка: завести молодий сад.
В хаті Старого Пана пізнати, що сьогодні не робочий день. Не гомонить приладдя, робітників нема, ніхто не спішиться вставати. Сам Старий Пан навіть трошки довше лежить у ліжку, подрімуючи. Тільки Ганя встає вранці, бо в неї досить роботи при господарстві. Ще не оглянулась, а тут уже й дзвони дзвонять. Летить їхній спів по полях і лісах, відбивається об збіччя гір та десь там мовкне, аж під вершками. Але бо в горах, далеко летить голос. Десь там здалеку долітає ледве вловимий звук дзвонів: певно зі Смеречки, бо вона найближче Розлуча. Недільної тиші навіть вітер не полошить. Так це дзвонять на утреню, і Старий Пан збирається із Стефою до церкви. Оце йдуть стежечкою поміж полями. Вже на них зеленіють смужки озимини, навіть яре вже зійшло й покрило жовту землю, ледве помітною щіточкою зелених прозябців. Де-не-де з-під скиби вилазить картопля. Десь там загублений між небом і землею, співає жайворонок. Сонце золотить світок бойківський і благословить цілотижневий труд. Батько й донька йдуть мовчки, одне за одним — стежечка вузенька. Церковця за прогоном розсілася на цвинтарі, під старими липами. Вона крита бляхою: то американи прислали гроші. Цвинтар обгороджений парканом з кілків. Від кожної стежки фіртка. Вона відчиняється так само скриплючи, як і на ґаздівських обійстях. Але з церкви долітає спів крізь відчинені двері. Спів на своєрідний бойкійський спосіб, що в деяких місцях бере ритм коломийки, як от весела мельодія «Іже Херувими». Вже сидять обоє Николайчуки в лавці й слухають оцього співу. В церкві пахне кадилом, воском та маслом, що ним ґазди намазують голови. Крізь вікна світить сонце й видно синяву. В перервах між співом і відправою вривається шум потока й здалеку приглушений спів лісу: він теж править свою Богослужбу. Потім, як уже кінчиться, виходять люди, ступаючи глухо, в ходаки обутими ногами. Під церквою стоїть групка кольорових жінок. До них приступає Стефа й вітається з одною і другою знайомою. — Та вжесьте виїхали? — питають, усміхаючись прихильно — та вже ся лишите з вітцьом? Стефа розказує, що має працю в місті й що приїхала тільки посадити ружі — так усі квітки називають на Бойківщині. Стефа говорить по бойківськи; це вона єдина з усіх дітей Старого Пана. Люди хвалять її за це й кажуть: ци видите, пани, а по нашому говорут, бо то єнчі хіба тілько по польськи. Кілько їх виїздит на сезон, то нихто не говорит по руськи. А тоті Николайчуки відиш не такі пани, як єнчі.
Старий Пан теж говорить з ґаздами. Он стоять біля нього два найважніші майстри: Никола Когут та Андрій Рівняк. З ними Старий Пан обговорює згрубша плян своєї роботи в наступному тижні: скільки робітників взяти та котрих. А там надходить старий Панькович і Николайчук нагадує йому: скажіть свому Ількови, щоб не забув завтра прийти та най кличе зі собою Пахона й Панька. Останні виходять з церкви священик та інженер Совацький. Обидва молоді та доволі високі. Тільки о. Конюх широкоплечий і повновидий, а інженер дуже стрункий та худий. Вони теж приступають до гурта й вітаються з Николайчуками. За хвилю народ з цвинтаря розсипається і по стежках, серед піль виглядає, як розсіяний мак. Николайчуки йдуть знову стежечкою додому. З ними йде сільський письменник Андрій Кисиличин. На неділю він одягнений в білий полотняний одяг і як усі ґазди, гладко поголений. На його щоках круглі рум’янці, його карі очі мають в собі задумчивість і разом з чорним вусом, надають своєрідного чару його обличчю. Андрій розказує Стефі, як перебув зиму, та що написав. Снує свої мрії: написати історію села, зібрати співанки, написати про панщину. В зимі написав п’єсу /Андрій дуже любить цю назву й цей рід творчости/ під заголовком: «Три спільники». Її ставитимуть певно в літі в читальні. До обіду сідає з Николайчуками теж і Андрій і за їжею далі розказує про свої літературні справи. Потім запрошує господарів відвідати його, аж там на Гришівці. Андрій дуже бідний ґазда. Вибрався він, із села на новосілля он там під лісом, вимінявши кусок свого города в селі за стайки поля під лісом. Ледве трохи бульби з нього збирає. Бідують його діти та чорнява Настуня, жона. В літі часом тільки Старий Пан візьме Андрія до роботи, бо робітник з нього ледакий. Та й Настуню часом покличуть прати, чи щось при хаті помогти. Пару ґрейцарів все їм з того капне.
Разом з Андрієм виходять обоє господарі з хати. Батько з донькою йдуть на Кизявицю проходом. Андрій іде додому теж цією дорогою: на захід. За ногами їм плутається Мімі. Раз доторкає носом панової ноги, то знову Стефиної і йде без зацікавлення і охоти, наче сповнюючи немилий, але необхідний обов’язок. Оживлюється тільки тоді, коли Стефа нахиляється до неї попестити, або поговорити. Виляє тоді хвостом і проситься на руки. На руки очевидно її не беруть і вона, зідхнувши тяжко, йде далі за ногами своїх господарів.
По каміннях Студеного, що ледве снується в ярку, проходять на другу сторону й прощаються з Андрієм: йому дорога ліворуч до гори, на Гришівець, а їм праворуч на Кізявицю. Потім батько й донька йдуть широкою, гірською стежкою, що піднімається серед прорубаного лісу й береться на вершок Кізявиці. Спершу біжить вона лагідно, але в останній частині стається трохи стрімкіша й вужча, поринаючи між старі смереки. Кінчиться разом з лісом: зачинається круглий, малий наче бабка вершок Кізявиці, порослий травою. Сідають на ньому й дивляться на гори, поля і ровині, на світ цей мальований, мережаний, лісами тканий, горами замаєний. Вдихають пахощі лісу й слухають його пісні, зложеної з шуму дерев та співу пташок. А там унизу далеко на обрію, сонце хилиться за Маґуру.
— Гарно тут! Я стільки літ їжджу тут і завжди находжу нову насолоду в оцьому виді з Кізявиці! — говорить Стефа, — дихати так широко, просторо, радісно й запашно!
— Ти завжди була ентузіясткою Розлуча, більше, як хто-небудь з моїх дітей.
— Від малої /ми зачали їздити до Розлуча, як мені було вісім літ/ я вважала його за найкращий куток світу. Тато нагадує собі, як ми їздили в Альпи й над море. Стоячи в Трієсті на Обчино, їдучи через Зальцкамерґуд, чи теж сидячи над морем у Ґрадо, я завжди так дуже тужила за Розлучем. Відкіля б я не приїхала, з радістю я вітала ці наші гори, коли мої босі ноги станули на м’якій траві нашого городу, я відчувала якусь силу, щось велике й радісне, що наче входило в мене від оцієї землі. Це тимбільше дивне, що я народилася у Львові. Але ж ціле моє серце виповнила любов до цих гір і тут до нашої хати.
Дивилися в напрямі на схід увниз. Там поза потоком, що снувався наче срібна ниточка, прикучнула Кичера. З Кізявиці вона виглядала низенька й, як би не трохи ліса на вершку, можна б думати, що це далі поля. І як би не хата Николайчуків. Наче малий грибок, вона присіла під лісом, накрита червоною шапочкою з черепиці.
— Гарно так дивитися з гори на наше обійстя. Коли я будував ту хату, люди дивувалися, що оподалік від дороги та села, на горбі. А мої товариші сміялися, що я будуюся на вітрах і протягах. Але мені тут подобалося. Як би я був побудувався біля гостинця, нині я був би серед гамору літнища й не мав би я того спокою, що маю у себе.
— Кичеру я люблю, але Кізявиця є вища й вид з неї кращий. І завжди будучи малою дівчинкою, я мріяла побудувати тут на цьому вершку такий готель, як ми бачили в Альпах. Мені ввижалися осклені веранди, а там зубата залізничка, вагонетки на линвах, що виїздять на гору.
— О, то дорога, недосяжні мрії. Тут серед лісів, оподалік села, на вершках. На це треба б мати великий капітал. Я от не маю за що купити тих кілька пасків поля, що повище нашого паркану. Ґазди відгрожуються, що продадуть жидам. Тоді мені під сам паркан влізе хтось з якоюсь великою будою, з гамором, смітниками й відпливами та заслонить мені вид на ліс.
Стефа мовчала, роздумуючи щось глибоко.
Сонце сідало за гори й Николайчуки сходили в низ. Потім ішли між полями й кожне з них думали свої думки. Вже були на подвір’ю, як на ясне небо заходу зійшла вечірня зірниця. Сіли на лавочці відпочити й дивитись, як запалюються зорі. Й Стефа сказала:
— Тату, купіть це поле. Ці гроші, що ви мені дали колись на виряд, як би я йшла заміж, мені тепер не потрібні. Пощо вони мають стояти в банку. За них ми купимо поле. Договоріться з ґаздами, я приїду наступним разом і ми докінчимо цю справу.
— Трохи ніяково мені: замість грошей, матимеш сухе, неврожайне поле, покрите папороттю і ялівцями.
— Нічого, тату. Переді мною ще життя і гроші я ще зароблю. А полем я так само тішитимусь, як ви.
Високо й далеко ясніли зорі на весняному небі. Маєві хрущі гуділи, літаючи низько над землею. Кичера шуміла стиха в нічному вітрі. З села долітав гавкіт псів та ричання корів.
З села приходили до Старого Пана люди, чи то за справами, чи теж побалакати. Жінки приносили продати кілька яєць, або грудку сира — грибів і ягід ще не було.
Одного дня стара Крецулиха принесла продати сир. Розглянулась по хаті та й сказала:
— Та собаку пан ба даяку мают. Не дуже, відиш, она бреше й не дуже хати варує, ба, та то така міська, панцька собака. Але кітка на ґаздівстві має бути. Без кота й без пса, хата порожна, гейби в ні ґазді бракувало. Та й миши поїдят панови всьо, до полики. Моя Мінка має котята, якісь не согірші. То бим вам єдно принесла, няй ся ховат. Та чей їсти у пана є шо, добре му буде й пан матимут кітку, ґаздиню в хаті.
На другий день з кобілки, плетеної з яліцевого коріння, виймила Крецулиха котеня, завбільшки в добрий бойківський пиріг і положила в кухні на землю. Мутними ледве прозрівшими оченятами воно розглядалося по хаті та, непевно стоячи на ногах, нявчало тоненьким немовлячим голоском. Ледве поросла шерсть була латаста: жовта, біла й чорна. Таке собі просте, сільське котеня. Всі вирішили, що воно нужденне й поганеньке, все таки залишили його. Жалко ж бідного котеняти, що прибилось сиротою до чужої хати.
Як буває в котенят, воно росло швидко й скоро виявило притаманні йому прикмети. В ночі воно спало на печі звинене в клубок, а коли вранці вносили в хату молоко, нявчало тонесеньким голосочком, і швиденько зістрибувало з печі й лакомо хлептало теплу солодку рідину. Після того сідало на лавці й милося ще незручними буцлатими лапками. Дуже швидко воно пізнало, що в пана на руках безпечно й затишно, а в пановому ліжку тепло й м’яко. Підгодувавшись і підрісши, воно зачало бавитися, підстрибуючи за мухами та качаючи м’ячиком з шматки.
— Киць, киць, кицлику! — кликав його пан, йдучи обідати. Тоді воно вистрибувало на стіл, сідало на беріжечку й заїдало смачні кусочки, які пан давав йому з своєї тарілки. В той час Мімі сиділа на лавці побіч пана, і хоч вона не бажала собі його харчів, проте злісно гарчала й гавкала на котеня, бачучи, що воно вкрадається в панову ласку й що свою прихильність він ділить тепер поміж них дві. А відношення Мімі до котів загалом не було прихильне. В місті вона з ними не познайомилася, та вже, живучи на селі, ввійшла одного разу з Ганею в хату, де купували молоко. Нагло з кутка вискочила кітка, що там годувала своїх малих, і без ніякої причини кинулась на Мімі, заплювала їй очі й подряпала ніс. Ця пригода навчила Мімі, що коти дуже небезпечні хижаки й що краще з ними загалом не знайомитися. Побачивши в хаті вперше котеня, вона обережно наблизилась до нього, та воно, хоч яке мале, засичало й заплювало на неї. Зазнавши такої образи. Мімі побігла до пана скаржитись. На її скавуління пан відказав:
— Ну, щож, Мімі, мусиш привикнути. Будемо мати в хаті кицлика, миші не будуть панові їсти сала в комірці, та й нам буде веселіше. Кицлик гарний, він маленький, бідненький, його треба жаліти.
При тому пан посадив собі на коліна котеня і став ним бавитись папірцем. Зідхнувши тяжко, Мімі пішла до свого ліжка, склубилась там і, перегризаючи свою журбу, заснула.
Так прийшлось їй погодитись з новим мешканцем новосілля.
Мімі почувала себе погано. Вона привикла до хати й людей. З ними вона в місті зжилася, беручи живу участь у їхньому щоденному житті. На вулицю вона виходила тільки на ремінчику, що дозволяв їй іти чемно біля ноги своїх господарів. Тепер хата була цілий день пуста. Господарі мали діло на дворі. Та й із них залишився тільки Старий Пан. Він один ще пестив її старим ладом і приговорював до неї. Та його господиня Ганя сільська жінка не мала ніякого зрозуміння для вимог Мімі.
А Мімі нудьгувала. В пустій хаті ніяк не сиділося. Виходила на подвір’я і ходила крок за кроком за паном приткнувши ніс до його ноги. Часто замотувалася йому під ноги, або між робітників, що вже не могли з нею панькатися, тож не раз посипались на неї гиблівки від чого вона чхала й чухалася, а на майстрів гарчала й скалила до них зуби. Тяжко було їй привикнути до тверезої і господарної Гані. Згодом вона навчилась і за нею ходити, як за паном. Ще найліпше було тоді, як Ганя працювала при грядках: брала з собою мішок, стелила його на траві, а Мімі лягала й, тяжко зідхаючи, попадала в дрімоту. В сні непокоїли її настирливі сільські мухи, мурашки, що влазили їй безцеремонно на ніс, до вух, та вітер, що лоскотав ніздря завжди новими запахами. Всі вони дразнили її і будили зі сну.
Не добре було й з харчами. На селі не завжди було м’ясо, до якого Мімі звикла в місті. Приходилось їсти картоплю, чи яку небудь юшку з хлібом. Спершу це ніяк не йшло, а Старий Пан, що дбав про свою собачку, брав її тоді на коліна і приговорював:
— Їдж, Мімі, їдж, панова собачко. Нині м’яса нема. Зрозумій, це ж не місто, а Вулькан, той злодій різник б’є тільки в четвер, щоб було на сабаш м’ясо. Відкіля ж возьму тобі сьогодні м’яса? Папай, песику! Бачиш твій пан їсть, а юшечка дуже добра.
Інколи Мімі погоджувалася з пановими поясненнями й перехиливши головку встромлювала тонкий червоний язичок в мисочку й похлептувала з несмаком та невдоволенням. Вона їла без смаку й охоти, здавалось тільки на те, щоб не гнівити пана. Все таки траплялося, що Мімі ніяк не хотіла їсти. І тоді Старий Пан брав у руки свою товстючу палицю, показував їй і лаявся:
— Їш ти, драбе один, чи ні? Бачиш мою палицю, як не будеш їсти, то я тебе нею наб’ю, а потім ще з тебе шкіру стягну, чуєш ти погана?
Пан вправді ніколи ще не вдарив Мімі, все таки не раз замахнувся на неї палицею і казав: — Бачиш бук, понюхай!
Але справа з буком прийшла значно пізніше, коли в Мімі появилися женихи.
Так отже з їдженням були труднощі, та не кращало воно й з часом, коли Мімі старілася. Навіть на м’ясо була дуже вибаглива й часто поверталася задом до миски з м’ясом і, чхнувши, відходила до своєї скриньки, де звивалася в клубок і засипляла.
Найгірше боялась Мімі в ночі. Не раз приходилось їй вийти на подвір’я звечора. Скавуліла тоді жалібно, поки пан або Ганя не вийшли за нею. Дрижачи зі страху, поладнувала свої діла й втікала до дому, підобравши хвіст. Хоч за Старим Паном лазила крок в крок, ніщо не потрапило її примусити вийти з ним у ночі на подвір’я. Раз трапилось, що біля студні помітили якогось чужого. Кличучи Мімі, вийшов пан на город. Та Мімі скулилась і, дійшовши до вугла хати, притулилась до нього, дрижачи на цілому тілі. Так ганебно вона опустила свого пана в небезпеці.
Так, це була рання весна. Все прозябало, будилось до життя і все, що живе, шукало собі пари й кохалося: овад, птах і тваринка, що з людиною живе, й та, що лісом бродить.
Собаки часто забігали на подвір’я Старого Пана. Вони вишукували тут кістки, що їх не згризла Мімі, та інші залишки харчів. Не раз чутно було їхню гризню та гаркітню поночі. Коли ж забігали в день, звичайно їх проганяли, а Мімі брехала на зайдів як навіжена. Зміркувавши, що на подвір’ї своя собака, та що в пана товстючий бук, вони не дуже заходили на чужу обору. Але ранньою весною, — Мімі почула, що якась непереможна сила тягне її до собачого товариства. А товариство, не дивлячися вже на каміння і буки, збігалося на Кичеру й стало наближуватись до Мімі.
І що вже мороки було обом пожильцям Кичери! Замикали Мімі в кімнаті, то вона вистрибувала на вікно й скавуліла, а собачня збігалась під хату припускаючи на неї просто атаку. Прив’язували її ремінцем, то вона прогризала його й за ногами пана вибігала на подвір’я.
— Ах ти погана, ти погана! То ти до собак, та до цих сільських батярів та драбів, що жеруть падлину й промишляють крадіжжю?То я тебе тут на те привіз? — сварився Старий Пан.
Та Мімі не чула його лайки, ні не боялась уже й бука. Її тягнув непереможною силою клич тічні, її гаркіт та жадоба.
Пізного вечора, коли її вже перестали доглядати, знаючи, що боїться ночі, вона вибігла непомітно на подвір’я і пігнала з тічнею.
Не помогли накликування, свистання і розшуки. Ліс прийняв у свої гостинні палати оцей весільний хоровід.