Серед повного мороку вони побачили вогник, що слабо мерехтів удалині. Коли під’їхали, зрозуміли, що опинилися на закинутій фармі, а вогник світився зі старого трейлера.
Це і був трейлер Дейва.
Дейв вийшов їм назустріч з двома собаками північної породи, неначе зовсім не здивувавшись появі незваних гостей.
У трейлері їм трьом, а точніше п’ятьом (враховуючи собак) було тіснувато. Однак Дейв охоче виявляв гостинність, як це вміють робити люди, що живуть у суворих природних умовах, не розбалувані цивілізацією.
Дейв витягнув з холодильника консервну бляшанку з квасолею і зварив їм суп, який вони ум’яли з покришеним відсирілим крекером, запиваючи дешевим холодним пивом.
Сяк-так перебивши апетит, Артем з Мариною почали роззиратися, де б у цьому тісному трейлері переночувати.
Єдине ліжко, яке тут було, нагадувало нари в нічліжці бомжів: це було кубло зі шматтям, рясно вкритим собачою шерстю.
Оскільки це була єдина горизонтальна поверхня, де можна було простягти ноги, вони сильно не відмовлялися, коли Дейв запропонував їм на ньому перебути ніч.
Вляглися на ліжко. Між ними, очевидно, на звичному для них місці, відразу вмостилися собаки. Марина й Артем не протестували: вчотирьох було явно тепліше. Поки ще горіло світло, Артем, не в змозі заснути від перевтоми, запропонував Марині щось почитати вголос, «як у старі добрі часи».
Марина понишпорила рукою на поличці над собою і знайшла книжечку, надруковану на газетному папері. Це був знаменитий щорічник, «Фармарський альманах», що виходить ось уже сотню років.
Прокинулися вони рано.
Артем лишив Дейву пристойний кеш, і з першими променями сонця вони з Мариною виїхали до міста.
…Коли після смерті Чарльза Артем впав у депресію і над усе йому хотілося розчинитись у повітрі, зникнути в космосі, розтанути в nowhere, він раптом згадав про Дейва і його самотній трейлер у прерії.
Він подзвонив Марині і попросив її вирентувати машину і приїхати на автобусну зупинку, на яку вкаже їй Артем. Його подорож автобусом тривала кілька діб і була досить виснажливою. Однак Артем прийняв це рішення свідомо. Він був певен, що через фізичні страждання позбудеться душевних.
Автобус спізнився. Марина стояла на станції, знервована через Артема і перевтомлена від незвичної для неї норми автопробігу за добу. Він вийшов з автобуса, мовчки обійняв Марину, мовчки перебрав на себе кермування, і вони вдвох довго їхали безмежною прерією у безкінечну ніч…
Марина лише раз його спитала: «Що сталося, Тьомо?»
Артем чекав цього й підготувався:
— Я ще не готовий відповісти.
Артем сподівався, що Марина відразу ж кумедно наморщить чоло і замислиться над чимось своїм, без додаткових, принизливих для нього пояснень. Так і сталося. І він був вдячний їй за це.
Ніч була зоряною, дорога плавною, машина надійною. Марина спала поруч, смішно розтуливши рота. Артем поглядав крізь вікно праворуч, де жеврів ранок наступного дня. Першого дня в його новому житті.
На світанку вони зупинилися біля придорожнього міні-маркету «24 hours», сонна Марина неуважно вибирала і купувала продукти, включно з собачим кормом, Артем пакував їх у багажник, а тоді рушили далі, в напрямку до закинутої фарми і Дейвового відстійного трейлера.
Дейв, як і вперше, побачивши Марину з Артемом, начебто ніскільки не здивувався. Він досить покірно сприйняв новину про те, що Артемові треба зупинитися саме в нього, і розгублено відкрив порожній холодильник, куди Марина почала запихати продукти.
Артем на мить завагався: чи правильне рішення він прийняв, нахабно ввірвавшись у приватний простір Дейва. Він шепнув це на вухо Марині. Вона ж без вагань його заспокоїла:
— Судячи з фізичного стану його собак, його справи кепські. Вам буде добре разом.
І не помилилася. Артем прожив у Дейва кілька місяців. За цей час він проникся любов’ю до північноамериканських прерій і повагою до самотніх прерійських «вовків», таких як Дейв, що живуть там усупереч ratio.
Артем перебрався до Дейва в кінці літа. Те літо в преріях видалося напрочуд гарячим. Однак вдихати сухе степове повітря було легко навіть у найбільшу спеку. Навколишня рослинність — жовта прерійська трава, тонкі деревця в гайках, які тут називають бушем, — хрумтіла і запаморочливо пахла. Але у перший, дуже тяжкий для Артема місяць цей запах збуджував у ньому відчуття не радості, а солодкого болю. Власне, слово «прерія» і дотепер асоціюється в нього з солодким болем.
За перші два тижні з молодого гарного чоловіка з підтягнутими у фітнес-залах м’язами, доглянутими руками, зубами, шкірою Артем перетворився на неголеного, байдужого до свого зовнішнього вигляду прерійського хлопця. Якось, побачивши своє відображення в уламку дзеркала, що висів на дереві, Артем довго вдивлявся в нього, неначе намагаючись згадати: «А был ли мальчик?» — тобто чи взагалі запоморочливий злет київського хлопця в західному світі був реальністю, чи лише плодом його хворобливої уяви? Можливо, він завжди був покидьком суспільства з впалими щоками під кількаденною щетиною, з відсутнім поглядом і примітивним мисленням?
Здавалося, що він живе з Дейвом цілу вічність і попереду в них так само ціла вічність.
Дейв іще двадцять років тому поставив свій трейлер на подвір’ї закинутої батькової фарми, відтоді як розлучився з дружиною і лишив у місті житло їй та доньці. Неподалік стояв в аварійному стані старий, іще дідів будинок, почорнілі дерев’яні господарські споруди — клуні, сарайчики, стайні… Все це поросло високою травою, а подекуди і хирлявим прерійським бушем. Біля трейлера стояв недбало кинутий брудний, у деяких місцях поіржавілий Dodge — маленька вантажівка, вірний друг фармара на прерійських дорогах і на зимовому бездоріжжі. А якщо далі пройтися по тій занедбаній фармі, то можна було знайти на узліссі бушу покинуті комбайни, трактори та іншу сільськогосподарську техніку, з якою «міський жевжик» Артем не був знайомий. Пізніше, коли він став трохи подорожувати з Дейвом тими забутими Богом прерійськими околицями, він з’ясував для себе, що такі занехаяні фарми в сучасній Північній Америці не виняток, а швидше правило. Епоха комерційного розквіту малих (160-акрових) фарм тривала тут якихось 50–70 років, тепер вижити на них неможливо. Тому вони або стоять покинуті, або їх поглинули великі агрофірми.
Перший місяць був для Артема безкінечним і депресивним, як сама прерія для того, хто в ній не виріс. Він звик до міського ландшафту, тож перший час почувався абсолютно пригніченим. Однак у нього не було вибору. Перебування у великому місті, де він жив останніми роками, могло б стати для нього просто вбивчим.
Але якщо бути до кінця відвертим, йому просто хотілось упиватися своїм горем, купатись у своїй депресії.
Він намагався відганяти гнітючі думки, однак не міг опиратися їх навалі. В нього пекло навколо серця. Власне, саме тоді й почалися його проблеми зі здоров’ям. Щоб якось зняти душевну напругу, він ішов у буш і там кричав, надриваючи горло під акомпанемент завивання Дейвових собак. Сам Дейв його ні про що не питав.
Ночами Артем не міг спати. Питання «чому?» роз’їдало його зсередини. Він виходив надвір, під бездонне куполоподібне небо, розводив багаття і годинами дивився то на вогонь, то на зорі. Лише під ранок, коли надворі починало сіріти, його починав знемагати сон, він повертався в трейлер, який віддав йому в розпорядження Дейв, перебравшись у стару дідову хату. Під обід Артем пробуджувався, виходив до Дейва, котрий куховарив на подвір’ї фарми. Вони мовчки обідали, а потім сідали на східці трейлера і годинами спостерігали за рухом сонця, чекаючи, яким буде сьогоднішній захід: пурпурово-червоним чи жовтогарячим, пафосним чи скромним.
Часто вони при цьому мовчали, а часом вели неспішну розмову. Артем довго звикав до прерійської говірки з її проковтуванням складів і лінивим обертанням язика. А через кілька тижнів помітив, що говорить так само.
Якось Дейв розповів Артемові свою історію. Він багато років пропрацював у маленькому містечку на бензозаправці, що стояла на великій трасі, по якій курсували величезні троки до Форту Мак-Мюрей. Життя його було спокійним, стабільним, і він був ним цілком задоволений. Однак якось він поїхав до великого міста перевідати доньку, що народила дитину. Після десяти років, протягом яких він не виїжджав зі своєї околиці, опинившись у великому місті, він був шокований тим, як воно змінилося з того часу, коли він там працював водієм автобуса. Власне, після тієї поїздки Дейв відчув себе покидьком суспільства. Саме звідтоді почалося його дивакувате самітництво.
Дейв зробив паузу. Артем терпляче чекав пояснень, однак той, глибоко занурившись у себе, мовчав.
— Що саме тебе шокувало? — нарешті спитав Дейва Артем.
— Те, яким стало місто… — Дейв неначе завагався, казати Артемові правду чи ні. — Яким воно стало… багатокультурним, — вжив він канадський пропагандистський термін. — Усюди обличчя чужинців… Я відчув, що країна, в якій я народився, вже не належить мені або таким, як я… Вона не належить навіть моїй доньці. Емі так само мусить працювати водієм автобуса, бо чужинці виявилися набагато спритніші за неї в навчанні і кар’єрі… Я зрозумів, що я щось пропустив… що я тепер зайвий у своїй країні…
Та подорож сильно вплинула на Дейва. Він повернувся на свою бензоколонку і звільнився з роботи. Побачивши, як чужинці у великому місті роблять великі гроші, він відчув, що це принизливо — працювати за жалюгідний заробіток. Краще вже так, як тепер…
— Так, погодився Артем, тепер Дейвова країна належить молодим азійським хлопцям і дівчатам, які завзято визнали її за свою й амбіційно намагаються зайняти найкращі місця в її соціальній ієрархії. Власне, ще місяць тому ця країна належала і йому, молодому, нахабному східноєвропейцеві.
Артем слухав Дейва і чухав спини собакам. Цікаво, чи не відчуває Дейв ворожості до нього? Адже він якраз і був одним з тих чужинців, які заполонили його країну.
Артем зиркнув на Дейва.
Ні, здається, антипатії не було. Схоже, прерійські хлопці взагалі позбавлені заздрощів чи підступності, на відміну від тих, що живуть у містах, ходять у свої офіси в новеньких костюмчиках і краватках та годинами вдивляються в екрани комп’ютерів, вбачаючи в цьому сенс свого життя.
Отже, — подумав Артем, — не лише його відкинуло північноамериканське суспільство. Його — зайду, чужинця. Воно з неменшою жорстокістю відкидало і своїх… Звичайно, боляче бути чужим у чужій країні, однак ще болючіше бути чужим у своїй країні.