Такі роздуми примусили Артема інакше подивитися на свою особисту трагедію. Він спитав себе: а чи взагалі була це трагедія?..
Звідтоді Артем почав оживати, біль помалу притупився.
Водночас із ним почало діятися щось зовсім інше. З’явилося відчуття, що він живе тут, на закинутій фармі, in the midle of nowhere, в цьому смердючому трейлері все своє життя, що він ніколи звідси нікуди і не виїжджав і що тут він і завершить своє життя лузера. У нього з’явився страх перед зовнішнім світом, що простирався поза фармою Дейва.
Він з жахом спостерігав, як катастрофічно зменшуються продукти у трейлері, з тривогою чекаючи того дня, коли їжа взагалі закінчиться і доведеться приймати якесь рішення. Колись це було його сильним місцем: приймати рішення — точні, блискавичні, успішні. А тепер він втратив цю здатність і, здавалося, безповоротно.
Артем лишив свою кредитну картку у великому місті, а повертатися туди не мав бажання.
І той день настав. Дейв дочекався, коли прокинеться Артем, і завів свого старенького пікапчика «Доджа»:
— Поїдеш зі мною?
Артем, пересилюючи себе, кивнув на знак згоди. Йому було лячно. Йому було некомфортно. Але це треба було зробити. І він поліз до машини.
Прерійське містечко, куди вони приїхали, населяли такі самі Дейви, яким не знайшлося місця у мегаполісах.
«Мабуть, лише в таких містечках й залишилися чисті англосакси, в містах все давно перемішалося. Дивно було спостерігати, як велику англосаксонську расу витісняє і поглинає прийшлий і зміксований компонент. А ще століття тому вони тут були людьми першої категорії! Власне, може, це і було розплатою за те, що вони зробили з індіанцями?»
Це дивувало Артема, який виріс у європейській країні, де моноетнічна спадкоємність істотно не міняється протягом багатьох століть…
Містечко вмирало. Це було очевидно: масово покинуті будинки обабіч вулиці, ледь живий бізнес, жалюгідний асортимент продуктів у крамничці, до якої вони зайшли…
Їх зустріла жінка із в’ялою усмішкою, на вигляд значно старша за свої роки. Вона справляла враження людини, яку дощенту виснажило життя. Степовий вітер висушив її шкіру, а колір її колись блакитних очей вигорів на безжальному прерійському сонці і вимерз на лютому прерійському морозі.
— Здрастуй, Моллі! — привітався до неї Дейв.
— Привіт, Дейве!
Дейв стояв, тупцяючи на порозі крамнички, неначе боявся зайти досередини.
— Моллі, я… — зам’явся він.
— …Знову без грошей? — перепитала жінка і без емоцій відреагувала: — О’кей.
Артем не міг повірити власним очам і вухам.
Тим часом Дейв почав накидати у візок купу всяких наїдків, Моллі все порахувала і записала в книгу.
Недбало зваливши все в кузов «Доджа», вони поїхали назад, у свій вовчий сховок.
«Вона дала йому все, як колись, в давні часи, „на хрестик“! — нарешті збагнув Артем. — В суперцивілізованій Північній Америці люди живуть за допотопним звичаєм! Причому це не відстала іммігрантська африканська громада. Це англосакси!»
Треба було такому статися, аби він опинився тут і побачив інакшу Північну Америку! Інший світ. Про який не пишуть. Про який не знають…
Продуктів, які взяв Дейв у крамничці «під чесне слово», вистачило на тиждень. Та й не дивно, адже це була так звана junk food.
Артемові з Дейвом справді ставало дедалі скрутніше. Кілька днів їм довелося їсти пісний картопляний суп.
І от коли, здавалося, ситуація досягла критичної межі, приїхала Марина.
Ніби відчула…
Вони саме сиділи з Дейвом на східцях трейлера і спостерігали за тим, як збираються в ключі дикі гуси на сусідньому озері.
Дейв і Артем нагадували братів-близнюків: обидва в старих засмальцьованих куртках, в однакових чорних синтетичних шапочках, орнаментованих білими оленями, обидва неголені і з порожніми поглядами.
Марина не впізнала Артема. Вийшла з машини, розім’яла ноги і гукнула до Дейва:
— Ні, Dave! Where is Tim?
Дейв здивовано повернув голову в бік Артема, мовляв: а це тоді хто?
Марина придивившись, отетеріла:
— Тьомо, це ти?
Артем ніяково кивнув.
Марина розгублено вдивлялася в нього кілька секунд. Переконавшись, що це таки він, і щоб приховати свій шок, почала похапцем виймати з машини продукти. Навколо неї крутилися, задоволено крутячи хвостами, собаки.
Дейв кинувся допомагати їй переносити продукти в трейлер. Марина, щоразу проходячи повз Артема, підозріло скошувала на нього погляд, однак нічого не питала.
На цей раз вона привезла їжі, якої мало б вистачити надовго: крупи, макарони, борошно, кілька великих вакуумних упаковок замороженого м’яса. І багато собачого корму.
Перемовившись кількома словами з Мариною, Дейв витягнув зі старого гаража заіржавілий гриль і заходився розпалювати в ньому вогонь.
— Let me know, Dave, when lunch is ready! — гукнула вона йому і зникла в трейлері.
Коли Артем туди зазирнув, то побачив, що вона спить на його ліжку, навіть не знявши куртки. Артем замислено дивився на неї: як виросла і постаріла ця «Манина», і яке дивне життя, що звело їх на краю світу, і як добре, що воно їх звело, інакше… інакше невідомо, що з ним би було…
Артем із жалем подумав, що, напевно, зараз вона прокинеться і поїде, а йому так цього не хотілося.
Однак Марина, прокинувшись, не поїхала. Вона сказала, що тепер long weekend, три вихідних поспіль, тому поїде на четвертий день, бо вівторок у неї вільний.
Вони їли бургери, спечені на грилі, і пробували зав’язати розмову. Марина, слухаючи жувачну говірку Дейва, смішно морщила лоба, намагаючись зрозуміти, що він каже. Артем мовчав. Марина, здавалося, боялася його зачіпати. Після пізнього обіду вони сиділи втрьох на східцях трейлера і милувалися заходом сонця.