Чи варто в наш автомобільний вік захоплюватися велосипедом? А чом би й ні? Хіба можна з чимось порівняти хвилини, коли ви з легкістю косулі мчите на велосипеді в незаймані царини лісу або ж легкокрилим птахом несетеся навздогін за вітром?.. Невже можна запропонувати щось миліше, ніж велосипед? І швидко, і легко, і корисно для здоров'я!
Певен: літнього часу кращого супутника не знайти. У будь-яких поїздках — далеких і близьких — вам не надокучатиме оте дещо сумовите «миготіння кадрів за вікном», бо ні на мить не полишатиме відчуття єдності з красою, що бігтиме навстріч, — в'юнким путівцем, освіжаючими травами пагорбків, духмяним роздоллям нив і лук… І, прислухаючись до неперевершеного сліву жайвора, шепотіння листя берізки на узбіччі, стрімкого перестрибу прудконогих коліс і такого натхненного в цю мить вистуку серця, неодмінно відчуєте чарівну мелодію, ім’я якій — життєдайний Рух.
Кому пощастило бодай раз відкрити для себе принади «сталевого коника», тому нелегко розпрощатися з ним. Згадаймо, наприклад, Е. К. Ціолковського. Великий теоретик шалених космічних швидкостей до глибокої старості не розлучався з тихохідним велосипедом. Дещо незграбна за сучасними естетичними мірками його «машина» навічно зайняла місце в Калузькому будинку-музеї патріарха космонавтики.
Безперечно, бувають і такі, що недооцінюють його в юності, і тоді з гірким розпачем доводиться визнавати помилку молодості. Яким же благом стає для них той щасливий випадок, який все-таки поріднить із велосипедом. Тож не дивно, що у велосипеда завжди були й будуть шанувальники. І йому знайдеться місце в квартирі на найвищому поверсі або ж на даху автомобіля, як це не парадоксально. А що вже казати про непосидющу юнь, перші кроки якої нерідко починаються з педалей…
І все ж бо, чого ми повертаємося до велосипеда? Чому не можемо забути його, пересівши в комфортабельні автобуси, тролейбуси, автомобілі, мотоцикли та літаки? Ба навіть космонавти, мешканці бездорожнього космосу, беруть із собою на орбіту «домашній» велосипед — велоергометр. А все тому, що хоч якими б благами обдаровувала нас науково-технічна революція, а людина, напевно, ніколи не позбудеться отого предковічного — потреби у власному русі, що є неодмінною умовою життя, або, як казали ще стародавні греки, його коморою. Взяти, наприклад, пілотів надшвидкісних літаків. Здавалося б, чим може полюбитися їм у вихідні дні дельтаплан? До речі, саме таке залитання поставили ми якось на одній прес-конференції відомій льотчиці-випробувальниці, неодноразовій чемпіонці світу Марині Попович.
— На будь-яких трасах, космічних чи земних, люди завжди залишаються людьми, — сказала Марина Лаврентіївна. — Пішоходів, наприклад, тягне в години дозвілля на первісну природу. Нам же, льотчикам, хочеться, так би мовити, освіжитися в пташиному польоті — без оглушливого ревіння двигунів, обтяжливого костюма та шолома, щоб краса польоту визначалася не приладами, а відчувалася всім тілом — виставленою п'ятірнею чи посвистом вітру у вухах. Цим-бо й чарує нас трикутне вітрило.
Такі ж романтичні мотиви спонукають і любителів потужних кінських сил розім'яти ноги на… педалях. Бо дельтаплан і велосипед з огляду на їхню технічну довершеність — це ніби продовження рук і ніг людини, цих універсальних важелів, якими вона послуговується споконвіку. Тим-то вони й близькі й дорогі нам. Тим-то вже з першого знайомства ми братаємося з ними назавжди.
Пригадайте, як ви вперше сіли в зручне сідло і… покотили, кривуляючи по подвір'ю точнісінько так, як колись виводили на папері перші літери. Вдруге вже почували себе впевненіше. А далі вже вправно балансували, дивуючись такій простій їзді. Не знали ви тоді про так звану гіроскопічну силу, що викликається обертанням педалей — утримує велосипед у вертикальному положенні. В цю радісну мить для вас найважливішим було те, що ви самі себе катаєте.
Спершу навчилися їздити по прямій, потім освоїли ластів'ячі віражі, а ще згодом — номери, які доступні лише вправним циркачам…
Історія ж велосипеда — довга і складна. Це тільки непосвячені гадають, що колись його винайшли і по тому кінець… Насправді велосипед виношувався у творчих муках не одного покоління майстрів і винахідників.
Винайдений ще з незапам'ятних часів, велосипед й досі вважається взірцем геніальності інженерної думки. Його конструкція навдивовижу проста і досконала, він не потребує пального, не забруднює дорогоцінного повітря. Швидкість, найголовніша ознака сучасного транспорту, теж цілком догідна: спортсмени доводять її до автомобільної. Що ж до мобільності, то у великих містах на велосипеді можна прибути до місця призначення набагато швидше, ніж автобусом чи легковою машиною. А ще велосипед — захоплюючий спорт і здоров'я!
Звичайно, цих рядків замало, аби переконати у винятковій значимості велосипеда в наш час. Власне, тому я й взявся написати книгу, щоб скласти велосипеду своєрідну оду в прозі. Спонукав мене до цього сам велосипед, якого вибрав за друга ще в дитинстві. Завжди пам'ятатиму літній день, коли батьки привезли з міста осяйний, наче викупаний у веселці, «Школьник». Його колеса так і поривалися до бігу, ніби в них були запряжені аж два сонця. Того ж таки дня я майнув на ньому ген-ген за село, у великий таємничий світ природи. Вперше наважився на дорогу, що вимірювалася не дріботливими кроками, а довжелезними кілометрами. Повернувся додому надзвичайно збагаченим.
Відтоді минулося чимало літ, не одну тисячу кілометрів накрутив педалями сільськими стежинами і широкими магістралями. І тепер, виводячи свого вже дорослого «коня» з міської квартири на гомінку вулицю, знаю: їду на побачення із зворушливою і вічною красою…
Що й казати, не міг не замислитися над цим запитанням наш далекий прапрапращур. Ну, як було йому не заздрити, скажімо, прудконогому оленю, що побивав на полюваннях усі «рекорди» з бігу серед найспритніших бігунів? Зрозуміло, первісна людина намагалася перевершити межу своїх бігунських можливостей, покладаючись на власні ноги. Але врешті-решт припинила ті експерименти, бо навіть її натреноване серце виявилося далеко не всемогутнім. Тут потрібно було «перехитрити» самого себе, тобто спробувати озброїтися якимись допоміжними знаряддями, і, певна річ, досконалішими за палицю. Цілком ймовірно, що пошук їх почався саме з образу «хутких ніг».
Тож спробуємо заглянути в доколісну еру, ту сиву давнину, коли на нашій планеті не було ні доріг, ні возів, ні автомобілів. Куди не глянь — буйні океани зелені й голубі розливи рік та озер. Люди і звірі вживалися між собою й ворогували, а владарювала над ними так звана екологічна рівновага. Хисткі терези її порушилися, коли босоногі вегетаріанці звідали смак підсмаженого м'яса… Відтоді полювання на тварин стає для людини одним із важливих занять.
Впольовану здобич дика людина несла до своєї печери на плечах. Прохідними «коридорами» служили їй витоптані стежини, русла висохлих річок і струмків, буреломні смуги. Нелегка й виснажлива була ця хода. Та з часом знайшовся найкмітливіший, який порадив не тягти здобич на собі, а волочити по траві, підклавши під вантаж довге віття. Полегшало відразу. А іншим разом підстелили шкуру вбитого звіра — стало ще легше. Такими примітивними волокушами наші предки задовольняли свої транспортні потреби, напевне, не роками, а століттями.
«Випрягли» ж себе вони в епоху землеробства, коли до обробітку землі, будівництва каналів і жител почали залучати приручених тварин. Коні, буйволи, верблюди, слони, олені неабияк перевищували зусилля людини, тому вона з полегкістю передавала їм свою нелегку ношу. Одні тварини пересували вантажі по землі — їх називали тягловими, інші несли на собі — це були в'ючні. Приблизно в цей час волокушам чіпляють «ноги» — полоззя (найближчі попередники колеса), і вони перероджуються на добре відому нам конструкцію — сани. Цей прообраз майбутніх самоходів застосовувався в усі пори року, але особливо полюбився в тих краях, де надовго затримувався сніг. Проте згодом він став лише зимовим видом транспорту. Таке вузьке призначення йому «видало» всевладне колесо.
Хто винайшов його? Напевно, це буде вічною таємницею. Ми можемо лише здогадуватися, що винахідник колеса був справді творчою і мислячою людиною. Хоча все могло бути значно простіше: меткий винахідник «списав» його у природи, цієї невичерпної скарбниці хитромудрих патентів. Чи була така можливість? Давайте поміркуємо. Відомо, що механічним оточенням первісної людини були лише важелі — руки, ноги, хвости, крила… Колесом, як таким, природа чомусь не послуговувалася у своїй еволюції. І справді, адже не існує, скажімо, пацюків на колесах чи риб із гребним гвинтом. Бо ці тварини, як слушно сказав з цього приводу американський професор Дж. Даймонд, мають дещо краще… Наприклад, рибина переміщається у воді з допомогою еластичного хвоста, коефіцієнт корисної дії якого досягає 95 відсотків, тоді як гребний гвинт забезпечує лише 60 відсотків. Але ж колеса, можете заперечити ви, набагато ефективніші за ноги. Так, тільки при такій умові: вони виграшні лише на гладенькій, рівній і твердій поверхні, яка в природі зустрічається вкрай рідко. Можливо, саме тому природний відбір не сприяв появі околесованих тварин у процесі еволюції. Більше того, колеса безпорадні на м'якому, в'язкому ґрунті, вони не пристосовані для руху по вертикалі, на обмеженій площі сковують повороти і т. п. Погодьтесь, такі міркування здаються переконливішими, ніж гіпотеза про те, що еволюція просто випадково не «наштовхнулася» на принцип колеса.
І все ж запідозрювати природу у якійсь сліпоті ми не маємо права, бо вона вища від усіх наших пізнань. І в спробі розгадати таємницю колеса також. Століттями, аж до наших часів, вважалося, що аналога колесу в природі немає. Та ось зовсім недавно в пустелі Наміб, що на півдні Африки, зоологи виявили павука, який спускається з косогорів за принципом… колеса. Він так акробатично згинає усі свої вісім пар ніжок, що уподібнюється восьмиграннику, тобто кругу. І якщо подивитися збоку, то «біла дама», так прозвали комаху, нагадує старовинне колесо: тулуб павука служить центром, тобто маточиною, а ніжки правлять за спиці. Але навряд чи вона вирішила долю колеса, тим паче що мешкає за тисячі кілометрів од місця його «народження». Щоб винайти колесо, потрібен був «вибух» неймовірної фантазії, принаймні так вважають психологи, археологи і навіть поети.
Геніальне колесо з'явилося на нашій планеті приблизно за 4000 років до н. е. в Месопотамії. Так свідчать глиняні таблички, знайдені на руїнах стародавніх міст. Створене силою мудрої уяви ще в незапам'ятні часи, колесо й нині є основою основ нашої цивілізації. Без нього неможливим був би годинник, вітряк, верстат, двигун, магнітофон, ракета… Обновлюються матеріали, з яких виготовляють його, змінюються двигуни, освоюються нові види енергії, конструюються дивовижні машини, а колесо саме по собі не піддається принциповим нововведенням. Наче йому дарована вічність. Але хвилиночку… не будемо поспішати з таким висновком. Деякі спеціалісти по майбутньому транспорту пророкують «еру заперечення колеса», коли, на їхню думку, процес кочення витіснить не менш істотне надкочення. Тут маються на увазі магнітоплани та машини на повітряних подушках тощо. Але це вже ми забігли далеко вперед.
Винайдення колісного принципу руху зумовило, з одного боку, появу гончарного круга, який започаткував розвиток багатьох ремесел, а з іншого — майстрування подоби візків — платформ на двох котках. Коли винайшли вісь, з'явилися й досконаліші засоби пересування.
Наскельне зображення колеса, якому приблизно 6 тисяч років.
Перші колісні конструкції заторохтіли по бездоріжжю в Єгипті, Месопотамії, Малій Азії та Китаї 6 тисяч років тому і так пожвавили розвиток матеріального виробництва, що цей період по праву можна віднести до першої технічної революції людства. То були примітивні ще візки та колісниці, але вони одразу взяли на себе перевезення найважчих тягарів. Дещо пізніше заохотили до переїзду і самих людей, тільки на випадок подорожей. Масового міського транспорту тоді не було. Отже, люди ще тривалий час не знімали з себе фізичних навантажень, зокрема тієї ж ходьби. На жаль, цього не можна сказати про деяких теперішніх шанувальників їзди, особливо молодиків, які можуть годинами чекати на зупинці улюбленого авто, аби не пройтися пішки бодай кілометр… Та до цього ми ще повернемося.
Цікаво: вже в ті часи найкращими забавками дітвори, хоч як дивно, були різноманітні коліщаті фігурки. Наприклад, курча на колесах. Йому понад 5 тисяч років, а майже нічим конструктивно не відрізняється від сучасних іграшок, тільки й того, що виготовлене не з благородної пластмаси, а з глини. Це чарівне захоплення можна пояснити хіба що феноменом самого колеса. Скільки століть минуло, а воно й досі збуджує фантазію дітей. Спробуйте не подарувати на день народження своєму найменшому братику автомобільчик чи якийсь візочок, який-то буде розпач… Можна цілком погодитися з одним дослідником психології творчості, що якби фантазії була б потрібна емблема, то кращої, ніж колесо, не знайти.
Глиняне курча на колесах — найдавніша забавка малюків.
Тодішні дороги, звісно, не будувалися. їх «прокладали» колеса возів, колісниць та копита запряжених тварин. Втручання людини зажадали спершу гальмівні ділянки шляху, що проходили через вибалки, трясовини, болота тощо. Лагодили їх дерев'яними колодами або бруківкою. Так, у Швейцарії виявлено відтинок дороги, вимощений колодами ще в 1700 році до н. е. У Голландії такі настили з'явилися на двісті років пізніше. Штучні дороги виявилися досить вигідними — тут одразу підскочила швидкість. І, що не менш важливо, вони якоюсь мірою гарантували рук-, незалежно від примх погоди.
Матір'ю сучасних магістралей вважається майже метрової товщини кам'яна дорога, вимощена у Стародавньому Римі 312 року до н. е. Загалом мережа головних доріг із твердим покриттям, що оповила згодом територію Римської імперії, налічувала 100 000 кілометрів. Лише до самого Риму вбігало 29 доріг. «Усі дороги ведуть в Рим», — казали тоді римляни, пишаючись величчю свого міста та його сполученнями з багатьма країнами світу. Подекуди й сьогодні можна почути адресоване тому чи іншому місту це крилате прислів'я. І в цьому немає нічого дивного, адже, з точки зору транспорту, сучасне місто уподібнюється функціям серця, до якого збігаються численні шляхи-судини — суходолом, водою, повітрям.
Колесо й дорога завжди «бігли» в одній упряжці, взаємно впливаючи на розвиток одне одного. Колісні екіпажі вимагали кращих доріг, а вдосконалені дороги спонукали майстрів до виготовлення нових, комфортабельних і швидкісних засобів руху. При цьому незмінним лишався тільки рушій — тяглова сила коней, волів, віслюків тощо. Звичайно, це не могло не заінтригувати прискіпливий погляд винахідника.
Ідея візка, який би рухався сам по собі, хвилювала людину здавна. Коли у неї не було ще ніяких технічних засобів пересування, вона вже мріяла про чоботи-скороходи, килим-самоліт. А з появою колеса їй забаглося такого дива на колесах, яке б обходилося без тяглової сили тварин. На старовинних єгипетських пам'ятниках зустрічаються зображення крилатого Амура, який сидить верхи на стержні-містку, що сполучає два колеса. Дослідивши фрески, знайдені під час розкопок Помпеї, а також малюнки на кам'яному саркофазі, що зберігається в Національному музеї Рима, італійські археологи стверджують: прообраз велосипеда сформовано ще понад 2 тисячі років тому. На цих зображеннях можна розпізнати важливі деталі, які пізніше трансформувалися в сталі органи велосипеда: подоба рами, шатуни, укріплені на осі колеса, «рогате» кермо, сідло у вигляді стільця зі спинкою. Якщо це так, то, виходить, двоколісне диво народжувалося на планеті принаймні кілька разів.
На жаль, дуже мало відомо про перші спроби побудови коляски, що сама біжить. Історичні матеріали містять багато сумнівного, нез'ясованого. Наприклад, зберігся пожовклий клаптик паперу, в якому йдеться про технічне обгрунтування «самохода». Авторство його приписують грецькому механіку Герону з Александрії, який начебто жив у І столітті нашої ери. Хоча ще не доведено, існувала ця людина насправді чи під її ім'ям приховувалася так звана Александрійська школа.
Деякі дослідники історії транспорту пов'язують предтечу думки про «самохід» із дещо пізнішим часом. Вони вважають, що проект першого велосипеда було створено не в минулому столітті, а в 1495 році. І автором його був не хто інший, як Леонардо да Вінчі. Нещодавно група експертів виявила рисунок вченого, на якому в усіх деталях розроблено двоколісну машину, що рухається педалями. Більше того, Леонардо передбачив навіть ланцюгову передачу, що з'явилася на велосипеді лише 1884 року. Цей рисунок-проект залишався невідомим майже 400 років, оскільки зберігався в одній приватній колекції.
Велосипед Леонардо да Вінчі. 1495 рік.
Виходячи з уточнень, будемо вважати, що наполегливий пошук самохідної коляски припав на період з 1500 по 1800 рік. Не один винахідник мріяв про жар-птицю, впряжену у свій візок. Кожний працював самотужки і лишив в історії техніки цікаву сторінку. А підсумком їх творчої звитяги стали конструкції, які й нині дивують своєю оригінальністю, сміливістю технічної думки та непохитною вірою в найдосконалішу техніку.
Про механічну рушійну силу тоді годі було й думати, адже можливості водяної пари та газів ще належало відкрити. Тому винахідники покладали надії здебільшого на людські м'язи. Одні умільці віддавали перевагу важелям, інші — шестерінчастим передачам. Аби справити приголомшливе враження на своїх співвітчизників, «рухому силу», цебто людину, нерідко усаджували в ящикувату кабіну, лишаючи їй для огляду вузеньку шпарину. Тримаючись за кермо, водій-невидимка тиснув на педалі, схожі на лижі, і візок просувався із швидкістю пішохода. Замовляли такі чудернацькі машини лише монархи та багатії, яким вони служили для особистих розваг або влаштування цікавих видовищ для народу.
Справді, охочих подивитися на «гонки» допотопних машин було немало. Але такі «самоходи» проіснували недовго: конструкції були настільки громіздкими, що водії вибивалися із сил уже на першій версті. Тож згодом м'язовий рушій довелося полишити, натомість заходилися впрягати у візки вітер, який уже крутив лопаті вітряків і носив морськими просторами каравели.
Колісними вітрильниками захоплювалися у багатьох країнах: Китаї, Англії, Голландії, Росії. Зберігся цікавий документ про одного зухвалого винахідника. «Яузького паперового млина робітник Івашка Культигін задумав сани з вітрилом, які їхати без коня можуть. Катався на них Івашка по пустирищах вночі. А Варинської церкви батюшка Михайло доніс в приказ таємних справ, що Івашка має задум, і, спіймавши, Івашку мордували, а тоді він зізнався, що має зробити ще воза із крилами, дак не встиг. Сани спалили, а Івашку нещадно випороли». Прикро, що не збереглося ніяких технічних подробиць про винаходи непогамовного умільця.
Ще довго майстровиті люди не полишали надії «запрягти» вітер у свої «самоходи». Так, 28 вересня 1834 року на Марсовому полі в Парижі відбулися випробування дивовижної каравели на… колесах. Напнуті вітром 12-метрові її вітрила рвучко штовхали візок, схожий на морське судно. За свідченням преси, рухався цей «вітрильник» успішно, однак тільки того дня й бачили його парижани. Враження він справив неабияке, але ж переїздити ним було важко й небезпечно: будь-якої миті вітер міг перекинути весь екіпаж. Основний же його недолік, як, до речі, й інших схожих конструкцій, — залежність від змін погоди. Є вітер — рушаємо, немає — чекаємо…
Вітрила також не здійснили перевороту в пересуванні дорожніх екіпажів. І згодом про них забули, але не назавжди. Навіть сьогодні є ентузіасти, які намагаються довести, що вітри можуть і повинні працювати на колеса замість бензинових двигунів. І, напевно, вони будуть завжди, бо, враховуючи екологічні вимоги, вітер нині в неабиякій пошані у дорослих і юних винахідників, котрі прагнуть створити… вітромобіль XX століття. Знайшли себе вітрила і в зимовому спорті, давши життя так званим буєрам, тобто вітрильникам на ковзанах.
Колісний вітрильник — далекий попередник самохідного транспорту.
Сучасний вітровий велосипед.
А були й такі, що змушували візок рухатися за принципом ходу… годинника У цій справі теж відзначився геніальний Леонардо да Вінчі, змайструвавши військову колісницю з пружинним приводом. Масивну залізну пружину накручу вали конем, а потім її запускали, як сучасну заводну іграшку. Колісниця бігло прудко, та недалеко. Можливо, саме через це й не знайшла практичного застосування.
Трохи пізніше візок із пружинною тягою збудував німецький винахідник Йоганн Хаутц. Його «самохід» рухався довше, власне, скільки вистачало терпіння сил у водія, який час від часу підкручував тугу пружину. Пружинний механізм знаходився в ящичку, а збоку, наче в шарманці, було виведено рукоятку. Але так «пісня руху» їздця не звеселяла, а тільки втомлювала.
Ні сила вітру, ні пружина не могли суперничати з існуючими кінними екіпажами. Тому наприкінці XVIІ століття винахідники знову повертаються до ідеї м'язового транспорту. Досі майструвалися чотириколісні візки, рухати які одній людині було заважко. Аби позбавити саму конструкцію, так би мовити, зайвої ваги, відкинули одне колесо.
У 1685 році годинникар із Нюрнберга Стефан Фарфлер створив триколісник із ручним приводом. На передку візка приладнав кривошипний механізм, сконструйований на зразок колодязної корби. Фарфлер крутив корбу, а та через шестірню — переднє колесо, і так, не поспішаючи, він добирався до своєї майстерні.