"Золоті колеса" вивели у великий спорт Анатолія Суворова, Валерія Юнашова, Юрія Любка, Валерія Буца, Олександра Овчинникова, і, цілком можливо, що любителі велоспорту дізнаються незабаром про нові імена.
Усім, хто мріє про свій спортивний Олімп, хочеться сказати наостанку і про анкету, яку провела серед своїх учасників Міжнародна асоціація спортивної преси (АІПС). На питання: "Якими ви бачите Олімпійські ігри XXI сторіччя?" відповіли близько 1500 журналістів з 54 країн. До найпопулярніших літніх видів спорту майбутнього віднесено (в порядку одержання голосів): плавання, спортивна гімнастика, велоспорт, баскетбол, волейбол, легка атлетика, дзю-до, академічне веслування на байдарках, каное і т. п.
Пальму першості, як бачите, здобуло плавання. А хто міг подумати, що журналісти поставлять "королеву спорту" тільки шостою, а любительський футбол — на двадцяте з 23 місць! Що ж до введення до олімпійської програми додаткових видів спорту, то знову ж таки найбільше голосів дістали легкоатлетичний крос, бадмінтон, водні лижі, орієнтування, стрибки на батуті і велокрос.
Майбутні олімпіади журналісти світу бачать у дуже широкому діапазоні змагань, і велоспорту відводиться в них почесне місце.
Катання на велосипеді ніколи не було прерогативою тільки чоловічої статі. Першими подружилися із правелосипедами знатні дами і леді, які забачили в них приємну розвагу. Жіночі симпатії до педалей зросли, коли було звідано їхній благодійний вплив на самопочуття і природне "накладання" рум'ян. А останнє значило чимало. Адже в минулому столітті побутувала думка, ніби фізичні вправи потрібні жінкам лише для того, щоб "на щоках цвіли троянди та лілеї", які милували б очі чоловіків. Що ж до спорту і таких його достоїнств, як витривалість, спритність, завзятість, — то все це суперечило тодішньому уявленню суспільства про жіночність. Та вже в тому ж столітті знайшлися з-поміж жінок такі, які вирішили спростувати свою "традиційну" роль. Найсміливіші почали стрибати з трампліна, грати в хокей, змагатися в греблі і брати участь у велогонках.
Зберігся давній малюнок, яким безіменний художник нашвидкуруч, але виразно зафіксував олівцем один з епізодів першої жіночої велогонки, що відбулася в Парижі 1869 року, завважте, того ж року, що й чоловіча. На передньому плані чотири "вершниці" в розкішних капелюхах і предовгих сукнях, подоли, яки розвівалися над заднім колесом, ревно натискують педалі. Праворуч гурт чоловіків приготувався зняти це "диво" незграбним фотоапаратом… А через кілька років гонщиці вже нікого не дивуватимуть. Найвідважніші братимуть участь у боротьбі за звання чемпіонки світу.
Відомі імена перших велосипедисток нашої країни. Ними були Л. Лашеєва і Є. Абрикосова з Петербурга, Є. Жемлічка, Н. Бессель-Похильська і С. Бабкіна з Москви та А. Немар з Одеси. Чого тільки не випало на їхню долю за любов до двоколісної машини: вразливим жіночим серцям дошкуляли злі усмішки і публічні осудження. Дама на велосипеді, як висловлювалися тоді навіть інтелігентні люди, "мало не вчиняла акт публічної безсоромності". "Я особисто дивлюся на жінку, що їде на велосипеді, майже з таким почуттям, з яким споглядав би турецького полоненого, посадженого на кіл", — писав не без зловтіхи у 1897 році один прихильник руху "Велосипедний спорт не для дам" у журналі "Велосипед"
Не приймали жінок до свого кола перші гуртки і товариства велосипедисті" любителів, які з'явилися тоді в багатьох містах країни. В їхніх статутах прямо вказувалося, що членами не можуть бути "нижчі чини та особи жіночої статі". Одна ніщо не могло перешкодити жінкам, які твердо вирішили добиватися свого права на велосипед. Надихало їх те, що вони побачили в "металевому конику" чудовий засіб для фізичного загартування і виховання сили волі.
Проти новоявлених забобонів сміливо виступила жінка-лікар М. М. Волкова, яка в своїй брошурі "Про вплив велосипеда на здоров'я жінки" (1897 р.) писала, що велоїзда корисна представницям милої статі, бо виховує "любов до тілесних вправ", "зміцнює мускулатуру всього тіла, нервову систему, розвиває сміливість, мужність і силу волі — всі прекрасні якості, яких, на жаль, так часто не вистачає нашій половині".
А хто ж був першою з-поміж перших? Мабуть же, зубний лікар Лідія Олексіївна Лашеєва (1862–1941). В 1895 році вона добилася офіційного визнання своїх велосипедних уподобань і одержала… дозвіл, саме так, щоб їздити на велосипеді вулицями Петербурга "в піджаку і кашкеті". Його видав сам градоначальник, який влаштував для неї спеціальний екзамен. А через два роки подорожувала на велосипеді по Південній Америці, зокрема дорогами Аргентіни. Знаючи добре іспанську та португальську мови, мандрівниця почувалася за кордоном досить вільно (Лідія Олексіївна співробітничала з багатьма журналами і газетами як перекладачка і письменниця). На дорозі між Ла-Платою і Буенос-Айресом вона встановила офіційний рекорд: 53 версти проїхала за 1 годину 58 хвилин і 4 секунди. Можливо, її заморська велосипедна одіссея тривала б значно довше, ніж два місяці, якби не розбиті дороги і відсутність ремонтних майстерень. Саме через це була змушена повернутися додому. "Життя моє було нелегке, — писала Л. О. Лашеєва в 1923 році,— але іншого я не бажала б. Воно було мені до вподоби і під силу. І так багато було ще цих сил, що я захоплювалася спортом, здійснювала великі пішохідні екскурсії і виборювала призи в шосейних велосипедних гонках…"
Додамо: Лідія Олексіївна була матір'ю сімох синів і трьох дочок, яким також прищепила любов до спорту і велосипеда зокрема. "І хлопчики, і дівчата, — завважувала багатодітна мати, — виховувалися однаково, приймали холодну ванну щодня будь-якої пори року, до п'яти років усі каталися на двоколісному велосипеді… а в 7 років навчилися плавати".
Життя йшло своїм звичаєм, дівчата слідом за хлопцями поступово завойовуєм спортивні майданчики, росли ряди велосипедисток, сміливих і позбавлених пересудів. Лишається дивуватися іншому: чому до програми Перших Олімпійських ігор зарахували тільки чоловічий велоспорт. Мабуть, ще живучим було кліше застарілих уявлень про чарівну стать. На Другій Олімпіаді дівчата вже змагаюся в гольфі і тенісі, на Третій — в стрільбі з лука. В 191 2 році перед ними відкриються двері олімпійських плавальних басейнів, і тільки в 20-х роках спортивне рівноправ'я займе належне місце в легкій атлетиці.
Якщо дебют наших гонщиків на світових чемпіонатах припав на 1954 рік, то гонщиці вперше стартували на них через чотири роки. І на відміну від хлопців, чий шлях до лаврових вінків торувався не одне десятиріччя, наші дівчата одразу перешпили лідерство в міжнародному велоспорті і утримували його досить тривалий час. Не було жодного випадку, щоб з 1958 і до 1985 року вищі нагороди чемпіонатів світу діставалися суперницям радянських велосипедисток.
"Королевами спринту" називали журналісти Г. Єрмолову, В. Савіну, І. Кириченко, Г. Царьову, Т. Пильщикову, А. Багіянц. Наші дівчата не раз перемагали в такому класичному виді трекової програми, як індивідуальна гонка переслідування, на жаль, нікому з гонщиків-хлопців поки що не вдалося здобути в ній чемпіонського титулу.
Першою чемпіонкою світу стала в 1958 році Л. Кочетова. Свій чемпіонський титул утримувала аж до 1974 року, коли вшосте виграла міжнародну гонку. Неодноразовою чемпіонкою світу в гонках переслідування була наша землячка з Харкова Раїса Ободовська. У велоспорт її звабив дорожній велосипед, який в юності уподобала як зручний транспорт.
Дівчина мешкала в передмісті Харкова і їздила велосипедом на навчання до технікуму. Щодня накручувала педалями туди і назад по 40 кілометрів. Одного разу Раю попросили виступити в міських змаганнях, і на фініш вона прибула однією з перших. Того дня до неї підійшов старший тренер юнацької спортивної школи Харківського велозаводу і порадив серйозно зайнятися велоспортом Нині Раїсу Ободовську — заслуженого майстра спорту СРСР, дворазову чемпіонку світу, випускницю дитячо-юнацької спортивної школи "Олімпія" — можні зустріти у велоклубі "Золоті колеса", де вона разом з іншими майстрами працює з юними харків'янами, які мріють про свій спортивний Олімп.
Радянські велосипедистки оволоділи висотами педаляжу і в шосейних гонках. Уперше в історії нашого велоспорту перемогу на шосе в чемпіонаті світу, ідо відбувся у Франції 1964 року, здобула Е. Сонк. У 1970 році в Англії найпрудкішої гонщицею світу на шосе визнано А. Конкіну. В наступні роки радянський велоспорт гідно представляли на міжнародних аренах Н. Крушельницька і Є. Салу мяє.
У 1985 році на вищий п'єдестал світового чемпіонату піднялися французькі гонщиці. У спринтерській гонці перше місце посіла Ізабель Ніколозо. Вона виступаючи роком пізніше на паризькому треку Берсі, показала в гіті на 500 100 метрів з ходу відповідно 30.580 і 1.07.189. Ці результати перевершують рекорди радянських гонщиць Н. Крушельницької і Є. Салумяє. У груповій гонці побила світовий рекорд Є. Салумяє і друга француженка — чемпіонка світу-85 Жанні Лонго, яка промчала 5-кілометрову дистанцію на треку Берсі за 6.26.606 (читається: 6 хвилин 26 секунд 606 тисячних секунди).
Не хотілося закінчувати розділ на сумній ноті, та що поробиш: спорт є спорт. Боротьба за світові корони не припиняється ні на мить. Ця боротьба важка, але почесна… Людина вчиться на власних помилках, у спорті помилка — це поразка й яка з часом може привести і до жаданої перемоги.
Будемо сподіватися, що з-поміж настирливих дівчат, які сьогодні оволодівають на треках і шосе премудростями велосипедної їзди, знайдуться такі, котрі займатимуть найвищі сходинки п’єдесталів пошани.
Щороку на земній кулі проходять понад 700 різних міжнародних змагань велосипедистів. Поряд з одноденними гонками, які розігруються переважно на Олімпійських іграх та чемпіонатах світу, проводяться ще десятки багатоденних турів — чи не найважчих випробувань для лицарів педалей. Наприклад, на нашому континенті добре прижилися такі міжнародні гонки, як "Тур де Франс", "Тур де л'Авенір", "Молочний тур", "Джіро д'Італія". Їх організатори взяли за правило запрошувати на свої велотури радянських гонщиків, які уславили себе самовідданою і чесною боротьбою на довгих трасах. Наші гонщики не раз виходили переможцями в турах по Югославії, Франції, Італії та Англії. Проте без перебільшення можна сказати: найпопулярнішою на планеті стала велогонка Миру.
Щовесни у святкові Першотравневі дні символічна біла голубка Пікассо немов скликає під свої крила велосипедистів світу, щоб рушити з ними трасами, які ведуть до мільйонів людських сердець. Ідеалами цього велосипедного форуму стали Мир і Дружба — поняття, що близькі і зрозумілі народам усіх країн і континентів. Тож не випадково велогонка Миру, на відміну від інших велотурів, проходить не пустельними магістралями, а крізь живі людські "коридори". На її траси сходяться тисячі і тисячі людей різних національностей, щоб засвідчити не лише своє захоплення динамічним велосипедним спектаклем, а й приналежність до великого корпусу сил миру.
Світлу мрію людства про мир велосипедисти, взяли під свої спортивні стяги, коли в Європі дотлівали згарища війни. Чому вибір випав на велосипед? Бо ця вочевидь найулюбленіша в світі проста машина, яка рухається не двигуном, а серцем, може зримо продемонструвати заповітне бажання людей жити в мирі та дружбі. А ще — вона дає можливість молоді проявити не тільки спортивну доблесть, а й свою рішучість відстояти на землі найдорожче. Мир і велосипед єднає життєдайна ритміка людських сердець.
…Травень 1948 року. У Празі і Варшаві підіймаються із руїн будинки, на засипаних родючим ґрунтом воронках зацвітають перші весняні квіти. Жителі міст вийшли на відбудову і раз по раз вдивляються у прозору голубінь неба, немов звіряючи по ньому чистоту своїх помислів. За такої пори із столиць Чехословаччини і Польщі вирушили назустріч одна одній дві групи велосипедистів. Не було тоді ні єдиної форми, ні спортивних машин, їхали на так-сяк відремонтованих велосипедах довоєнних зразків, прихопивши з собою рюкзаки, запасні камери і флакончики з клеєм. Не всюди можна було проїхати, нерідко доводилося складати на обочині велосипеди і гуртом розчищати собі дорогу від завалів на вулицях, які ще не залікували рани війни. Кожний спортсмен був у дорозі і за механіка, і за кухаря, і за лікаря. Ентузіастам цієї "зустрічної велогонки Миру", як назвали її репортери, й судилося стати учасниками першої велогонки Миру.
З тих пір за ініціативою газет братніх соціалістичних країн "Руде право" (ЧССР), "Трибуна люду" (ПНР), пізніше — "Нойєс Дойчланд" (НДР) травневі гонки проводять кожного року. Поступово велогонка Миру вийшла за рамки спортивного свята лише кількох країн. Тепер на її старти прибувають представники) більше як двадцяти країн — із Африки, Азії, Америки, Європи. З-поміж них є ті, що тільки пробують свої сили у велоспорті, і визнані аси таких велосипедних країн, як Франція та Італія.
За традицією велогонка Миру розпочинається з прологу. Що являє собою цей вид змагань? Загалом його проводять як одиночну гонку на час. Учасники стартують з місця один за одним з інтервалом в одну хвилину. Відштовхуватися) ногами заборонено. Якщо один гонщик наздожене другого, то обидва зобов'язані їхати правою стороною дороги і на бічній відстані один від одного не менше 2 метрів. Перехрещування шляху одного гонщика іншим — забороняється. Гонщик, якого випередили, має гнатися за тим, хто випередив його, на відстані не менше 25 метрів. Крім того, у пролозі дозволяється виступати на спеціальних велосипедах з дисковими колесами, які зменшують опір повітря, дають змогу краще зберігати набрану швидкість.
Наступні командні гонки розгортаються на багатокілометрових етапах — від 30 до 200 кілометрів. Спортивну честь країни відстоює, як правило, команда із шести гонщиків. Здавалося б, яка може бути чітка команда на трасі, коли кожен сам по собі налягає на педалі? Але ж саме велогонки і відрізняються найскладнішою командною тактикою. У командній гонці велосипедисти поводяться, як перельотні птахи — витягуються в лінію вервечкою так, щоб опір повітря розтинав лише лідер, за яким у більш сприятливих умовах мчали б його товариші Минає кілька хвилин — і лідер збочує, займаючи останнє місце у вирі "своїх", а його місце одразу заступає наступний спортсмен. І знову стелиться під коле асфальт, якому, здається, немає кінця.
Якщо дивитися гонці навздогін, то можна побачити лише зігнуті спини і розсип номерів… Може скластися враження, — але застерігаємо: тільки на коротку мить, — що щільний стрій на велосипедах перекочується байдуже. Насправді ж суперники ревниво приглядаються один до одного, міряються силами, стриманістю нервів і все вичікують, а точніше, вираховують слушний момент, щоб шугонути у вістря гонки і змінити ситуацію на свою чи команди користь.
Тисячокілометрова траса із лабіринтами вулиць, крутими гірськими підйомами і карколомними спусками, небезпечними поворотами, розпеченим асфальтом, примхами погоди екзаменуватиме гонщиків за всіма параграфами спортивноі доблесті.
Кожний етап гонки має свою особливість і складність. Їхати потрібно на максимальній швидкості і водночас бути гранично зібраним, уважним і обережним Обстановка на трасі міняється щомиті, як і загострення боротьби між суперниками. Падіння або проколи шини рівнозначні поразці. У велогонках заміни, як, скажімо, у футболі немає: хто розпочав її, той і завершує. Повпредів миру визначає фініш етапу. Переможцям в командному заліку урочисто надівають голубі майки із силуетом голубки Пікассо, а лідер одержує футболку жовтогарячого кольору.
Звичайно, хтось звідає радість перемоги бодай на одному етапі і здобуде право випустити в небо вісників миру, а комусь дістанеться гіркота поразки. І тільки так: у цій шаленій гонці немає ніяких попусків, тут є тільки спортивна настійність і гаряче дихання суперників у спину.
"…Звісно, попервах нелегко було мені розібратися в нюансах і тонкощах велосипедної академії, проте незвичайність, аромат, неординарність видовища відчув одразу. Це був аромат не напудреного гімнастичного залу, не зеленого доглянутого лужка футбольного поля, не аромат талого льоду, на якому фігуристи виписують свої вишколені ази і буки.
Це було дещо інше. Інший світ, інша планета, інший час. Час, розтягнутий на декілька днів і ночей — абсолютно різних і несхожих між собою, — і все було спресоване в один подих, в одну мить. Це була гонка. І красивою робила її збірна СРСР!" Таке враження справила на співробітника "Правдьі" Є. Фадєєва велогонка Миру-77.
Один із непохитних принципів тактики нашої команди — це один за всіх і всі за одного. Переповім коротко епізод боротьби, що стався на вирішальному етапі гонок 1978 року. Якоюсь мірою він висвітлює крилате мушкетерське гасло, так би мовити, в дії. Визнаним лідером у цій гонці став Ааво Піккуус, гонщик екстра-класу, найсильніший і найпрацьовитіший, як називали його тоді за ідеальну техніку їзди і повне злиття з машиною. І вдачу мав винятково наполегливу. Суперники ставилися до нього шанобливо, бо бачили, як у минулорічній гонці Піккуус гадав не раз на асфальт, як його несли травмованого на носилках, викреслювали із списку призерів, а вранці він знову осідлував велосипед і гнався першим, не знімаючи жовтої майки. Тож цього разу за ним стежили сторожко і обачливо, застосовуючи впродовж траси жорсткий пресинг. Прорватися у вістря гонки було просто неможливо. І тоді наша команда змінила тактику. Крізь щілину, необачно залишену в групі суперників, несподівано "вистрілив" Олександр Аверін. Це сталося за 80 кілометрів до фінішу. Ніхто з суперників не сподівався на таку зухвалість, адже виклик кидають, як правило, за кілька кілометрів до фінішу. Зірветься, не витримає… А коли отямилися — вже було пізно. А наші гонщики, і той же непогамовний Піккуус, як одна дружна родина, "гальмували" гонку, працюючи з усіх сил на Аверіна. Так у збірній СРСР допомагають один одному навіть тоді, [коли доводиться жертвувати майкою лідера.
Неодноразові перемоги радянських гонщиків у велогонках Миру, власне, і відкрили їм шлях на великі арени міжнародного спорту. Нагадаємо: першим лавровий вінок за особисту перемогу на велогонці 1961 року привіз в країну Юрій Меліхов. Гайнан Сайхуджин, прозваний товаришами по команді "шаленим капітаном", став переможцем велогонки 1962 року. Через три роки велогонку Миру виграв Геннадій Лебедєв. Після цього впродовж 12 років ніхто із радянських спортсменів не міг повторити успіх Лебедєва. І лише в травні 1977 року четвертий лавровий вінок гонки Миру дістався Ааво Піккуусу. П'ятим у славному списку велогонщиків гонки Миру був Олександр Аверін, переможець велогонки-78, шостим — Сергій Сухорученков (1979 р.), восьмим — Шахід Загретдінов (1981 р.): і дев'ятим — знову Сергій Сухорученков, який через п’ять років повернув собі титул найсильнішого в престижних гонках. Двадцять один радянський спортсмен, що виступав на трасах Миру, виходив потім у чемпіони світу або Олімпійських ігор.
Спортивна цінність травневої велогонки безперечна. Недарма її називають "велосипедною академією" або неофіційним чемпіонатом світу з багатоденних гонок. За тридцять дев'ять років лише трьом гонщикам вдавалося перемагати тут більше одного разу. Назвемо їхні імена: Густав-Адольф Шур, спортсмен із НДР, відзначився двічі (1955, 1959 рр.), польський велосипедист Рішард Шурковський перемагав чотири рази (1970, 1971, 1973 і 1975 рр.), і двічі добивався успіху Сергій Сухорученков (1979, 1984 рр.).
Ця гонка ніколи не буває легкою, кожна по-новому розкриває характери відважних і сильних духом хлопців. На будь-якому перегоні мчать на межі своїх можливостей почорнілі від пилюки і спраги лицарі двох коліс. А яка зворушлива драма розігрується на трасі, коли усі потрапляють в завал. Несамовито виривають зчеплені педалями і кермами велосипеди. Хтось із розпачем відводить на узбіччя машину із зігнутим у "вісімку" колесом, а інший таки поривається рушити з обдертим коліном і без сідла… На допомогу потерпілим спішать із ввімкнутими мигалками і сиренами швидка медична і технічна служби. Ну, а той, кому пощастить повести гонку далі, торжествуватиме недовго. Цієї миті — він лідер, а через п’ять хвилин уже інший… Знеможені, але ощасливлені перемогою, в'їжджають вони на стадіон і підкошено падають на м'яку траву.
Велосипедні шосейні гонки, як і інші технічні види спорту, не застраховані від небезпек. Широке полотно траси нерідко стає для гонщика на якусь мить лезом бритви, і спробуй тоді утриматися в сідлі. Високі швидкості, постійні зміни обстановки, сюрпризи погоди, скупчення великої кількості двоколісної техніки — ось головні винуватці несподіваних і прикрих пригод.
"Так, ми падаємо. І розбиваємося. І ламаємо собі ребра і ключиці. А буває, що їдемо із синяками та загіпсованими руками. Але той, хто скаже собі: "Мені боляче, треба поривати з цим", той не спортсмен. Тим більше не велосипедист. Не хочу підносити до небес мужність велосипедистів, але коли потрапив у завал, розбився — вискакуй, хапай машину, сідай у сідло, не вагаючись ні секунди, ні долі секунди, інакше не надолужиш прогаяне…" Ці слова належать першому радянському олімпійському чемпіону з велоспорту Віктору Капітонову, пізніше головному тренеру збірної СРСР, під керівництвом якого одержано десятки блискучих перемог. У них жодної нотки про нарікання на долю, навпаки — вчувається гордість за ті мужні випробування, які дарує справжнім мужчинам велоспорт, Цілком заслужено називають велогонщика лицарем без страху і сумнівів.
Гонка Миру — це і утвердження духу велосипедного братства, і таких високих моральних якостей, як взаємовиручка і дружня допомога. Серед її учасників вважається жестом честі поділитися у скруті шматком бутерброда і останнім ковтком води, чого іноді не вистачає для вирішального ривка. За всю історію велотур Миру не було такого випадку, щоб механік технічної допомоги, яка очолює колону автомашин під номером "1", відмовив у послузі "чужому" гонщику, у якого трапилася аварія чи поломка. Ризикуючи навіть тим, що запасних машин чи деталей може не лишитися для своєї команди. На кожному етапі технікам, які своєчасно подають допомогу спортсменам інших команд, присвоюється звання "кращого механіка".
Серце, велосипед і душевна радість — емблема Шяуляйського велофестивалю.
Триколісний веломобіль Р. Бундшуха (США). Педікар із закритим кузовом (Японія). Веломобіль, обладнаний маховиком (Франція)
Пєдінар з відкритим кузовом (Канада). Веломобіль-карета — дітищє французьких конструкторів. Складений веломобіль "Колибри-22", створений В. Уляновським.
Веломобіль для сільськогосподарських робіт. Веломобіль автомобільної компоновки (Японія). Велосипед із легким кузовом.