Веломобіль-всюдихід.
Велмобіль "Вильнюс": 1 —обтічник; 2, 5, 7 — віконця обтічника; 3 — педалі; 4, 16, 17, 20 — ланцюговий привод; 6 — відсувна частина обтічника; 8—задня підвіска; 9 — шкворень заднього колеса; 10, 18 — колеса; 11 — кермова тяга; 12 — сидіння; 13 — важіль керування; 14, 15 — гальма; 16–20 — підвіска передньої частини корпуса; 21 —нижня несуча частина конструкції.
Двомісний туристичний веломобіль Московського клубу ентузіастів біотранспорту, удостоєний медалі ВДНГ СРСР: 1 — передня частина рами; 2 — каретка; 3— кермовий вал; 4 — гальмівна рукоять; 5 — задня частина рами; 6 — перемикач передач; 7 — кермовий барабан; 8— трос; 9 — регулювальна муфта; 10— кермова тяга; 11— скоба амортизатора; 12 — амортизуючі пружини; 13 — стикувальна скоба; 14 — з'єднувальний болт; 15 — шарнірне сполучення; 16 — втулка; 17 — вісь переднього колеса; 18 — скоба; 19 — пружина; 20 — хомут; 21 — підшипник.
Поступися дорогою транспорту, що рухається праворуч.
При повороті направо велосипедист поступається дорогою трамваю, що рухається праворуч.
Місце зупинки велосипедиста: а — на лінії розмітки із знаком "Поступися дорогою"; б — для пропускання транспортних засобів, що рухаються головною дорогою.
Велосипеди для найменших: "Мальчиш" і "Зайка".
Перекидні та підвісні сумки для веломандрів.
Заднє сидіння: 1—металева рама; — 2 підлокітник; 3 — сидіння із м'якою спинкою; 4 — підголовники; 5 — крюк зачеплення; І 6 — поперечна трубка багажника; 7 — планка з отвором М-10; 8 — кульово-опорний фаркоп.
Саморобний причіп: 1 — кульово-опорний фаркоп; 2— рюкзак "Ермак". Переднє сидіння: 1 — кермо; 2 — кермовий винос; 3, 4 — спинки і сидіння; 5 — металева опора.
Тридцять сім разів траси Миру проходили через столиці Чехословаччини, Польщі, Німецької Демократичної Республіки. А 38-ма вперше пройшла територією нашої Вітчизни. Це було 1985 року. 8 травня гонщики традиційно зібралися в Празі, провели пролог і того ж дня разом із тренерами і журналістами прибули на літаках до Москви. Перший етап кільцевої гонки на 120 кілометрів розпочався!травня, в День Перемоги над фашизмом. Є глибокий сенс у тому, що велогонка Миру проводилася в дні святкування Великої Перемоги і присвячувалася цій знаменній даті, бо це свято — символ палкого устремління народів світу до миру, символ їхньої ненависті до війни. І травнева велогонка того ж гатунку. Про це красномовно свідчить сама назва гонки, в цьому переконує її емблема — біла голубка Пікассо.
У московських гонках, що пройшли за трьома етапами, наша збірна вийшла лідери, випередивши команду в НДР на 57 секунд. Після цього учасники велотуру повернулися повітряним мостом до Праги, щоб продовжити боротьбу на дорогах ЧССР, ПНР і НДР.
Перемогу в гонці-85 виборола в командному заліку збірна СРСР. Білих голубів випустили в блакитне небо над Берліном Юрій Каширін, Петро Угрюмов, Ріхо Суун, Олександр Зінов'єв, Василь Жданов і Віктор Климов. Вони не лише римували перевагу, здобуту на московських трасах, а й довели відрив од ніццьких гонщиків до 2 хвилин 5 секунд. У сучасних велогонках, де перемогу нерідко вирішують долі секунди, це значить багато.
Того ж року конгрес Міжнародної спілки велосипедистів ухвалив рішення, за ким з 1986 року нашу країну визнано рівноправним співорганізатором велогонки Миру.
— Це нова епоха в історії велогонок Миру. Це приклад того, як змагання, організоване за ініціативою газет "Руде право", "Трибуна люду" і "Нойєс Дойчланд", не зважаючи на солідний вік, все ще перебуває молодим. Я щиро вітаю ведення СРСР і редакцію газети "Правда" до повноправних організаторів велогонки Миру, яка тепер одержить новий імпульс, набуде яскравішого звучання, — поцінив цю подію Анджей Левандовський, завідуючий відділом редакції польської газети "Трибуна люду".
Наступна, 39-та велогонка стартувала 6 травня 1986 року у весняно-квітучій столиці нашої республіки. Тисячі киян тепло вітали її учасників — спортсменів Фінляндії, Сірії, Франції, Чехословаччини, Монголії, Куби, Польщі, НДР, СРСР. Аренами змагань стали центральні вулиці і площі міста, прикрашені білим цвітм каштанів і палахкотливими чашами тюльпанів — Хрещатик і Паркова алея, бульвари Лесі Українки і Дружби народів, площа Ленінського комсомолу і вулиця Січневого повстання…
Тут буде доречним нагадати, що велоспорт на Україні має давні традиції. Ще наприкінці минулого століття в Одесі було засновано перше товариство велосипедистів і побудовано трек, де блискуче виступав "академік спорту" Сергій Уточкін, який пізніше пересяде на крила і стане знаменитим льотчиком. У 30-ті роки людина на велосипеді була досить значним явищем. При самодіяльних клубах навчальних закладах, установах і великих підприємствах діяли велосипедні секції створювалися спеціальні велостоянки. Наприклад, лише в Харкові його жителям видавалося понад 90 тисяч номерних знаків для користування велосипедом ні вулицях.
Чималої слави набули перші масові велопробіги, організовані в 1935–1937 роках. Так, 30 травня 1935 року вирушили з Одеси до Владивостока п'ять велосипедистів — одесит Михайло Рибальченко і четверо киян. 14 317 кілометрів гонщики проїхали за 117 днів, долаючи в середньому 120 кілометрів за добу. У черв ні того ж року на околиці села Камрівка Дніпропетровської області стартували і тому ж напрямі сільські спортсмени на чолі з Д. Бойком. Проїжджаючи за ден по 121 кілометру, вони накрутили до Владивостока 13 974 кілометри.
15 лютого 1936 в Києві біля оперного театру взяли старт п’ять командирів-прикордонників Василь Шубін, Іван Радевич, Володимир Тимофєєв, Віктор Морєв і старший групи Липа Людмирський, щоб здійснити рекордний велопробіг на відстань, швидкість просування і витривалість.
Відважних гонщиків не зупинили ні снігові замети на дорогах України, ні весняна багнюка на Закавказзі, ні пекучі піски Кара-Кумів в Туркменії, ні виснажлив спека в Узбекистані, ні люті морози Сибіру. Один лише перелік основних етап маршруту свідчить про його грандіозність. З Києва спортсмени взяли курс на Житомир — Тирасполь — Одесу — Сімферополь — Новоросійськ — Тбілісі—Баку — Ашхабад — Ташкент — Фрунзе — Алма-Ату. Далі вони пройшли Барнаул, Іркутськ, Читу, Хабаровськ, Владивосток. Подолавши більш як 15 тисяч кілометрів, велосипедисти повернули на зворотний шлях за маршрутом Хабаровськ — Якутськ-Братськ — Красноярськ — Новосибірськ — Свердловськ — Кіров — Ленінград-Мінськ — Київ — Москва.
Складні траси довелося долати прикордонникам. Асфальтових доріг тоді майже не було, рухалися грунтівками, гірськими стежинами, степами, болотами, пустелями, буреломами тайги, річками, озерами… Нерідко йшли пішки з машинами на плечах, несучи на собі ще й запчастини, харчі, одяг, намети тощо. Сувора, агресивна ситуація склалася за Красноярськом. Несподівано вдарив 35-градусний мороз, а потім здійнялася віхола, крізь яку не було видно навіть придорожніх телеграфних стовпів, що служили орієнтирами. Однак перечікувати негоду ніхто не хотів, тож рушили залізницею по рейках. Для цього велосипеди з'єднали попарно а колеса замінили на спеціальні, із ребардами. П'ятий командирський велосипед опирався на другу рейку з допомогою ролика, виставленого на ширину колії. Усі ці завбачливі пристосування, як і самі веломашини, були виготовлені на Харкіському велосипедному заводі.
Уся країна стежила за просуванням відчайдушних велосипедистів. У населенії пунктах їх зустрічали сердечно і з почестями. Місцеві ентузіасти нерідко приєднувалися до мандрівників на своїх велосипедах, прикрашених лозунгами, і супроводжували їх до наступного поселення.
6 лютого 1937 року веломарафонці фінішували у Москві. За їхніми плечима було 30 872 кілометри. Уряд нагородив героїв-прикордонників орденами Червоної Зірки. Для багатьох юнаків і дівчат довоєнних часів цей спортивний подвиг став справжнім уроком мужності.
24 травня 1937 року у Києві відбулася перша республіканська кільцева гонка з врахуванням досвіду змагань шосейників "Тур де Франс". Мета була одна — залучити до спорту якомога більше молоді, зокрема сільської, виявити найсильніших гонщиків і заодно випробувати вітчизняні машини. Учасники велотуру, а їх було понад сто, виступили на гоночних (група "А") і на дорожніх (група "Б") велосипедах. Їм випало проїхати п'ятнадцять етапів протяжністю 2265 кілометрів. Траса проходила за маршрутом: Київ — Житомир — Вінниця — Балта — Тирасполь— Одеса — Миколаїв — Кривий Ріг — Дніпропетровськ — Павлоград — Донецьк— Слов'янськ — Суми — Конотоп — Чернігів — Київ. Згідко з нормативами змагань мінімальна швидкість на дорожніх велосипедах не повинна була опускатися нижче 15, а на гоночних — 20 кілометрів за годину, дозволялася технічна допомога і заміна зіпсованих веломашин.
Кільце гонки замкнулося через двадцять діб. У групі гоночних машин перемогу здобув Михайло Рибальченко, який лідирував на всіх етапах. Його результат — 87 годин 52 хвилини 9 секунд. З-поміж учасників, що натискували на педалі дорожніх веломашин, кращим виявився Зігфрід Утос — спортсмен із колгоспу імені Шведської компартії Одеської області. Він фінішував через 98 годин 54 хвилини 22 секунди.
Спортивна цінність цього велотуру була в тому, що він започаткував у нашій країні проведення шосейних гонок і сприяв дальшому розвиткові радянського велоспорту. Опісля пройшли 1-й Всеросійський, 2-й Український, 1-й Грузинський велотури…
Нині велоспортом у республіці захоплюється понад 140 тисяч юнаків і дівчат. Традиційними стали у нас гонки на призи газет "Социалистическая индустрия", "Молодь України". Набули популярності "Чорноморський велотур", міжнародні змагання велосипедистів у Києві на честь Дня Перемоги, на які з'їжджаються команди міст-героїв, а також молоді гонщики з Польщі, Чехословаччини і НДР. Ціла плеяда українських велосипедистів входить до збірних команд СРСР.
Високу репутацію здобули на міжнародних аренах і київські майстри велоспорту. Тут слід згадати подію, віддалену від нас більш як на 30 років. Мається на увазі перша перемога радянських спортсменів у велогонці Миру-56. У складі нашої велодружини, яка виступала тоді втретє, був і вихованець українського велослорту — молодий киянин Микола Колумбет. Він першим серед наших гонщиків переміг на одному з етапів цієї велогонки, а в індивідуальнім заліку за сумою дванадцяти етапів посів почесне третє місце Саме тоді і було вперше привезено до Москви Великий кубок Всесвітньої Ради Миру.
— Ця перемога дісталася мені у запеклій боротьбі, її долю вирішили буквально останні сантиметри, — розповідав пізніше Микола. — Приємно було усвідомпювати, що ти перший з радянських гонщиків вписав своє ім'я в число переможців етапів. Та головне в іншому — після цього наші велогонщики повірили в реальність переможних фінішів.
Відтоді гонщики нашої країни майже завжди задавали тон у гонках. Блискучий успіх випав на долю українських велосипедистів у 1985 році. Вихованці Харківського центру олімпійської підготовки "Темп" Олександр Зінов’єв і Василь Жданов, а також Віктор Климов із Сімферополя у складі збірної стали переможцями велогонки Миру.
… І ось 39-та велогонка, що стартувала у Києві.
— Нелегко скомплектувати за шістнадцять днів команду для боротьби на трасі, довжина якої 2100 кілометрів, — сказав перед стартом старший тренер збірної СРСР Олександр Гусятников, котрий змінив на цьому посту знаменитого Віктора Капітонова. — Це змагання волі, характеру, де неможливо перемогти без відчуття ліктя друга. Перевагу було надано тим, на кого цілком покладалися. її одержали 28-річний Іван Романов, бронзовий призер чемпіонату світу 1983 року у груповій гонці на треку, титулований Сергій Усламін, надійний Асят Саїтов, Українську велосипедну школу представили молодий гонщик — двадцятирічний Володимир Пульников з Борисполя, який успішно виступив на всіх етапах відбірко-вих змагань — на Чорноморському узбережжі і в гонках дорогами Куби та Італії,— а також два чемпіони світу в командній гонці на сто кілометрів — капітан команди Василь Жданов із Харкова і сімферополець Віктор Климов.
Захоплююча, неповторна і по-своєму драматична боротьба найсильніших гонщиків планети завершилася на п'ятнадцятому етапі у Празі. Велосипедисти збірної СРСР стали "командними" переможцями. Увінчані лавровими вінками, вони випустили в мирне небо білих голубів. Друге місце посіли спортсмени НДР, третє — ЧССР… Це була дев'ятнадцята перемога радянських гонщиків,
"Не знаю змагань захоплюючіших і приємніших, аніж велосипедні. Стрімкий рух, постійна зміна вражень, свіже повітря, рівнини і гори, а головне — неповторний азарт боротьби на шосе… Впевнений: з велогонками за видовищністю можуть конкурувати хіба що гірські лижі. Нині, щоправда, спортивні репортери віддають перевагу футболові… А я пам'ятаю щасливу мить тріумфу переможців велогонок Миру. Бесідуючи з ними, переконався, що це справжні особистості", — поділився своїми думками в Києві на 39-й гонці журналіст французької газети "Юманіте" Еміль Бессон, яка в його газетярському житті була вже 21-ша!
40-ва ювелійна велогонка Миру стартувала в Берліні. На перших же кілометрах зав'язалася гостра боротьба між іменитими велосипедистами планети — спортсменами СРСР і НДР. У пролозі наша команда одержала переконливу перемогу, а лавровий вінок лідера дістався капітану команди Василю Жданову. Наші гонщики вели перед і після третього етапу. Але далі ініціативу перехопили німецькі велосипедисти. Поразка спіткала наших хлопців у роздільній гонці на 22 кілометри в чехословацькому місті Гаррахове, де траса проходила поряд із знаменитим трампліном, з якого можна стрибати на 200 метрів. Понад 60 гонщиків із 119 не змогли втриматися у сідлі і завершували дистанцію бігом, штовхаючи велосипед руками. На крутому підйомі двічі злітав ланцюг у машини Володимира Пульникова, який мав шанс на кращий результат. Посковзнувся і впав Василь Жданов. На цьому підступному косогорі наша збірна втратила 52 секунди. Саме з таким розривом у часі і вибороли перемогу спортсмени з НДР у командному заліку. А лідером цієї велогонки став німецький гонщик Уве Амплер.
Нелегким видався шлях нашої команди до перемоги, яку вона завоювала вдвадцяте. На перших етапах радянських гонщиків потіснили на незвичні для них місця — сьоме в командному заліку і дев'яте в особистому. Здавалось, назрівала сенсація… Але хлопці і головний тренер Олександр Гусятников зберегли оптимізм і, проявивши неабияку холоднокровність, дозволили собі проїхати спокійно ще два етапи, щоб зберегти сили для вирішального ривка. Фактично на шостому етапі — за вісім днів до Берліна — і визначилася доля велогонки Миру-88: радянська збірна гарантувала собі командну перемогу, а велосипедисти НДР зробили все можливе, щоб утримати в сідлі лідера Уве Амплера, котрий вдруге підряд довів свою перевагу над суперниками. Наш земляк, киянин В. Пульников, як і два роки тому, фінішував другим…
Кожна гонка Миру надовго вкарбовується у пам'ять і серця гонщиків. Бо окрім гострого суперництва й філігранної майстерності велоїзди, вона оповита ще й теплою атмосферою дружби і взаєморозуміння.
І прощаються її учасники, як брати, — ненадовго. Рівно через рік їх знову скличуть траси, що ведуть до найдорожчого, що є тепер на Землі.
"Усі — на велосипед!", "Катайтеся на здоров’я!", "Два колеса, ви і лісова стежина — чудовий спосіб зміцнити організм. Щасливої вам дороги!"… Такі заклики з'являються на шпальтах газет, звучать по радіо та в телерепортажах у червневі дні Тижня велоспорту.
Вже кілька років підряд ця масова велосипедна акція заноситься до всесоюзного календаря фізкультурно-оздоровчих заходів. До речі, ініціаторами проведення Тижня велоспорту в країні виступили велоградівці — жителі литовського містечка Шяуляй.
Клімат особливої сприятливості створюють у ці дні велосипеду в багатьох містах і селах нашої країни. Дорослі протягом семи днів стартують на шосе, вирушають у подорожі по лісових шляхах, змагаються в швидкості, фігурній їзді та витривалості. Найменші, починаючи з дитячих садків, беруть участь у велоіграх і кросах. Велосипедні програми, безперечно, відбуваються по-різному, залежно від місцевих умов, можливостей і фантазії ентузіастів.
Тиждень "двох коліс" — це своєрідний огляд масовості велоспорту в країні і умов для занять ним, роботи туристських велоклубів, які набули чималого досвіду організації відпочинку на двоколісному "конику". Це і прекрасна нагода відновити свою дружбу з велосипедом і зробити його союзником в заохоченні до здорового способу життя.
Незважаючи на інтенсивний розвиток автомобілізму, велосипед продовжує зачаровувати великі і малі міста. Чималий авторитет здобув він, наприклад, у жителів підмосковного містечка атомних енергетиків Дубни. Ініціаторами "других ніг", як назвали тут велосипед, виступили вчені. Той факт, що провідні науковці віддають свої симпатії двоколісній машині, немало говорить на її користь. Не зайвим буде нагадати, що один із уславлених фізиків XX століття — датчанин Нільс Бор їздив велосипедом на роботу. До катання він заохочував і своїх синів. Два колеса ощасливили відкривачів радію — фізиків П'єра і Марію Кюрі, лауреатів Нобелівської премії. За гроші, подаровані їм на весілля, молоде подружжя придбало… велосипеди. "Коли гарна погода, ми їдемо в Со на велосипедах, а залізницею користуємося лише тоді, коли дощ ллє мов із відра", — писала в листі до брата Марія Кюрі-Склодовська. Лікар за освітою, біолог із світовим ім'ям, директор Інституту експериментальної медицини і хірургії (нині Міжнародний інститу стресу) в Монреалі Ганс Сельє "втіснив" у свій розпорядок дня годину для розминки на велосипеді. Щоранку рівно о п'ятій 60-річний вчений мав звичку кружляти на велосипеді навколо університетського містечка, щоб "підтримувати тонус мускулатури". Американський письменник-фантаст Рей Бредбері, твори якого видаються в усьому світі, жодного разу не сидів за кермом автомобіля. Його найулюбленіший транспортний засіб — велосипед.
Свого часу відмовився від службового авто і перший директор Об'єднаного інституту ядерних досліджень в Дубно академік Д. І. Блохінцев. Він поклав собі за правило добиратися на роботу тільки на колесах, які рухаються ногами. Власне з його прикладу і започаткувалася "мода" на двоколісний транспорт в усьому містечку. Співробітники інституту — від доктора наук до лаборанта — відкрили у велосипеді "чарівника", який може не тільки зняти розумове перенапруження, а й уберегти од тієї втоми, що накочується в міському транспорті.