Не кожному дано зрозуміти пристрасть до велотуризму, тут треба звідати його самому. Не можу не процитувати лист письменника Віктора Соловйова, запеклого велотуриста, з яким Степана Григоровича звела дорога: "Подолав усі спуски і підйоми і почувався щасливим, мов дитя, коли викупався в Одеському лимані, завершивши першим із північан турне на велосипеді від Білого до Чорного моря! Ви, мандрівник по духу, зрозумієте відчуття цього ні з чим незрівнянного щастя… Хочеться пройти на велосипеді через усю країну аж до Владивостока, але ж для цього потрібно чимало часу, якого потребують ще й інші задуми. Гадаю, що зможу все-таки щось викроїти. Мені кажуть: а кого ти цим здивуєш? А навіщо мені когось дивувати?! Обивателю не зрозуміти мандрівника".
… На стадіоні владарювала осінь. Проступила осугою на траві, обтрусила листя з навколишніх дерев, навіювала якийсь холодний смуток. Тільки гарева доріжка жила ще літом — шурхотом шин. То ганяли наперегони поки що безіменні юні гонщики. Зграйка на колесах розсипалася вусібіч, даючи дорогу дідусеві на "Чемпіоні", а коли він виходив у лідери, юнь поривалася випередити його. Та з того нічого не виходило. Через кілька десятків метрів доводилося збавляти темп: бракувало сил. Мабуть же, розуміли, що під ними не ті машини, які можуть показати високий клас їзди. Але ж і суперник уже в літах. На наступному колі Степан Григорович знову випереджає хлопчаків, і ті збуджено кидаються навперейми. Спортивний азарт не знає скидок на роки…
— Своє сімдесятиріччя мрію відсвяткувати велопробігом на Далекий Схід, — скаже після розминки переможець заїздів. — Уже підрахував — для цього мені вистачить сто днів.
— І знову в дорогу?
— Так, старість мене дома не застане, я в дорозі, я в путі,— відповість словами знайомої пісні. На тому ми й попрощалися.
Подорожую на веломобілі.
По-різному складається любов до подорожей у велосипедистів нашої доби. На двох колесах їздять по рідному краю і навколо земної кулі. У кожного свої улюблені маршрути, своє розуміння романтики. Можливо, тим-то і цікавий велотурист, що він є неповторним, допитливим, душевно багатим мандрівником. До речі, у велоклубі імені Травіна можна довідатися не тільки про уславлених, а й про тих, хто починає дружити з велосипедом. Лозівці прагнуть до сердечного контакту з усіма, хто причетний до велосипедного братства.
Довідалися, що автор "Людини із залізним серцем" мешкає в Курську, осідлали свої веломашини і помандрували до нього в гості. Привітно прийняв українських хлопців Олександр Олексійович. Приємно було йому почути з перших вуст, як шанують пам'ять про відважного велотуриста Г. Л. Травіна, героя його книги. До півночі сиділи за чашечкою ароматного чаю, ведучи жваву розмову, як давні друзі. Господар подарував лозівцям чимало цінних документів із свого архіву. "Від автора молодим спадкоємцям естафети мужності — велотуристам Лозівського клубу велотуризму на добру пам’ять з побажанням успіхів" — такий дарчий напис залишив О. О. Харитановський на новій, доповненій книзі про Г. Л. Травіна "Я радий, що ти живий". Той візит заклав підмурівок ще одній щирій дружбі. Лозівці вважають своїм обов'язком інформувати письменника про свої клубні діла. Побували, скажімо, на Кавказі чи в Карпатах — і до Курська полетів теплий лист…
Кожна подорож залишає помітний слід у роботі клубу, в особистому житті велотуристів. За якихось п’ять років лозівці об'їздили майже всю країну. Вони побували на Уралі і в Карпатах, у Криму і на Кавказі, в Карелії і на Камчатці. І що не похід — то незабутня подія, насичена новими знаннями про невідомі краї і самих себе. Щоб надовго зберегти свої враження, після кожної подорожі пишеться звіт. Це допомагає осмислювати побачене і пережите, сприяє зростанню громадянської свідомості. Багато значить і те, що травінці не просто ганяють велосипеди по всіх усюдах, а працюють на них як випробувачі. Клуб уклав угоду з КБ Харківського велосипедного заводу на випробування нових моделей. За його завданнями хлопці вирушають на новеньких машинах, прискіпливо стежать за роботою всіх вузлів, ведуть спеціальні технічні щоденники. По завершенню поїздки здають свої матеріали конструкторам. Нерідко їхня "експертиза" має вирішальне значення: бути чи не бути новинці на конвейєрі?
У далекі дороги відправляються досвідчені, добре загартовані і натреновані велосипедисти. А новачки? Вони готуються до участі у Всесоюзному зльоті школярів-велотуристів, що кожного літа проводиться в нашій країні. Лозівська команда — постійний учасник цих захоплюючих змагань, нерідко виборює призові місця. Запорука успіху — серйозна підготовка. Учасник зльоту має не лише майстерно пройти на двох колесах складний маршрут, а й добре розумітися на туристичному побуті, вміти грамотно поставити намет, правильно вибрати місце для вогнища і за лічені хвилини скип'ятити в казані пахучий чай.
Особливих тренувань вимагає велосипедний триал, що також входить до програми велозльоту. Завважимо: це незвичайне і азартне змагання народилося за рубежем порівняно недавно і стало популярним серед шанувальників технічних видів спорту. Назва його походить від англійського слова, що в перекладі означає "випробування". Дистанція триалу вельми складна: тут трясовини і водні пері шкоди, піщані наноси і химерні петлі в чагарниках, круті підйоми і спуски,
Велосипеди злітають на косогори, присідають на заднє колесо, а передні ніби шукають опори в повітрі… Швидкість — не головний критерій. Уся траса тріалу поділена на так звані пеналізаційні ділянки, проїзди через які обмежені білою стрічкою. Саме тут і визначають судді, хто і як вміє керувати велосипедом. Чи проходження траси теж не відіграє особливої ролі. Бо найважливіше — продемонструвати майстерність їзди, тобто не торкнутися землі ногою, не зачепить обмеження, не впасти, оскільки за це нараховуються штрафні очки. Юнак, що по буває в горнилі цих змагань, зараховується кандидатом до туристичної групи далекого походу.
Велотуристи Лозової не раз виходили переможцями республіканських конкурсів на кращу велоподорож, які проводить Українська республіканська рада по туризму та екскурсіях. Знають про їхню велосипедну доблесть і на чемпіонаті країни по спортивному туризму. На рахунку клубу — понад 150 велопоходів. Трівінці накрутили педалями стільки кілометрів, що ними можна було б оповити нашу планету по екватору кілька разів.
А починали ентузіасти, так би мовити, на голому місці. Не було у них ні приміщення, ні навіть робочого столика. Збиралися на годину-другу в учнівської класі училища. Тепер Лозівський міжрайонний клуб велотуристів імені Г. Л. Травіна має статус державної установи, розміщується в п'яти кімнатах, відведені для музею, бібліотеки, велопарку, кімнати для новачків і інструкторів. Шафи, полички, столики — майже все тут зроблено своїми руками. Вечорами на вогни кімнатах поспішають сюди після школи чи роботи шанувальники велосипеда чашечкою чаю можна взяти участь у виборі нового маршруту, з насолодою пригадати перипетії недавнього походу у вихідний день, почитати книгу чи побути серед експонатів музею, одержати консультацію по ремонту велосипеда чи зайти собі однодумців за інтересом.
Є у лозівців і заповітна мрія. Вони задумали проїхати колією, яку колись поклав Г. Л. Травін. Завважу: поки що ніхто не наважився повторити його подвиг. Ісвінський маршрут вони долатимуть поступово, частинами. На всю подорож у них просто не вистачить відпустки, адже одні вчаться, інші працюють. Перший камчатський відтинок уже проїхали, наступного року під колесами проляже дистанція Владивосток — Чита, подорожуватимуть півднем Середньої Азії. Колективи велопробіг на 85 тисяч кілометрів планують завершити до 100-річчя з дня народження свого кумира.
А куди можна поїхати велосипедисту-любителю? Якщо у юного читача виникло таке запитання, то воно цілком слушне, бо не всюди тепер відкрита дорога. Перший же міліціонер може оштрафувати, забачивши намет, поставлений в недозволеному місці. Ось уже кілька років, як забороняються самостійні туристки походи в гірсько-лісову зону Криму, аби знизити надто високу в цьому ре? пожежну небезпеку. Не пустять "дикуна" в ліси Челябінської області, гірські райони Полярного Уралу. Не чекають його і на річках Карелії, де випадковий і заважатиме виведенню цінних порід риб. У нашій країні існує чимало заповідків, заказників та інших природоохоронних зон. Отже, перш ніж вирушати в дорогу, потрібно заздалегідь чітко визначити свій маршрут. Допомогти в цьому можуть в туристичному клубі за місцем проживання. Будьте певні, там знають, що й до чого: де вам будуть раді і де ви почуватиметеся як у себе вдома.
Туристичних клубів у нашій країні близько тисячі, практично вони є при всіх республіканських, обласних і районних радах по туризму і екскурсіях. Тут вам охоче посприяють у виборі і оформленні маршрутної книжки, ознайомлять з обраним для мандрівки краєм. Звісно, ніхто не заборонить сміливцеві вирушити в путь наодинці. Але у досвідчених туристів є святе правило: краще подорожувати групою з 3–4 чоловік. Розкажуть і про труднощі, які можуть виникнути в дорозі, що взяти з собою і як подавати першу медичну допомогу. В тривалому поході не минути екстремальних ситуацій — різкої зміни температури, зливи, сельових потоків, урагану тощо. Не рідкісні випадки, коли отруюються ягодами, грибами чи водою із незнайомих джерел. Додайте ще небезпечні укуси павуків, жуків, комах… Усе це найменше загрожує добре підготовленим і всезнаючим мандрівникам Тож ваші шанси зростуть, якщо запишетеся у велосипедну секцію самодіяльного туризму. Тут не лише навчитеся усім премудростям туризму, а й зможете підвищити категорію складності свого маршруту, а відтак скласти екзамен на кандидата в майстри спорту або майстра спорту.
Не заростають травінські стежки і дороги. Як і десятки років тому, серця, що рухають нехитрі колісні машини, живить та ж пристрасть до пізнання, до спілкування з природою, той же потяг до зміни місць і випробування самого себе. Кожен велотурист знає, що він не стане ні Колумбом, ні Магелланом, але відкриття для себе неодмінно зробить. Багато що побачить і багато що спізнає. Навіть заради цього варто гайнути за вітрами далеких мандрів.
І тоді, друже, щасливої тобі дороги!
Я буду довго
Гнать велосипед.
Спиню на лузі, де трава духмяна.
Із ніжних квітів
Доберу букет
Єдиній в світі дівчині — коханій.
У кого є велосипед, той знає: він неодмінно звабить у далеку дорогу. Хоч би куди повели його прудкі колеса — за село, до річки чи за межі міста, у прохолодним ліс, а спокуса поїхати далі не даватиме спокою. Уперше я відчув її в сьомому класі, коли пересів із підліткового на дорожній велосипед. Обгасав на ньому усі довколишні сільські дороги, а все тягло кудись далі. Ну хоча б проїхати цілу тисячу кілометрів! 1000… Навіть одне це число навіювало якусь романтичну насолоду. Потім знайшлися серед однокласників і попутники. Ще взимку почали заощаджувати кошти на дорожні харчі. Та настали канікули, і задум довелося відкласти. Комусь випав піонерський табір, когось не відпустили батьки, і наша самодіяльна група розпалася. Не зібралися ми і наступного літа, а пізніше вже було не до велосіпеда. Служба в армії, навчання в університеті, треті трудові семестри і, нарешті робота, робота і робота…
До велосипеда я повернувся, коли вже мешкав у місті. Посприяли цьому відчайдухи-велосипедисти, що вихором проносилися в барвистій лавині машин. Я раз проводжав їх заздрісним поглядом із тролейбусного чи автобусного салону, такого душного в спекотливі години. Заспокоївся, коли придбав спортивно-туристичний велосипед Харківського велозаводу.
Ось уже десять років не розлучаюсь із своїм "Спортом". Їжджу на ньому на роботу весною, влітку й восени. Хоч як дивно, виграю в часі — тривалість маршруту скорочується на 20–25 хвилин. Велосипед цілком замінює мені ранком фіззарядку, чудовий настрій з'являється, як правило, з першого оберту педалей, в дорозі його не псують ні пробки, ні пасажири, ні затримки на зупинках.
Хочу сказати і таке. Велосипед став для мене чудовим організатором дозвіл у вихідні дні. Давайте будемо відвертими, багатьох у суботу чи неділю турбує єдине: як провести вільний час. У медиків з'явився в ужитку навіть специфічній термін — "недільні хвороби". Американські спеціалісти, наприклад, відносять до них… близько 60 симптомів. Це, зокрема, порушення серцевої діяльності в різкої зміни трудового ритму, простудні хвороби від зловживання морозива, до дефекти слуху в юнаків і дівчат після відвідування дискотек, розтягнення зв'язок від багатогодинного користування ігровими автоматами тощо.
Жаданий відпочинок нерідко супроводжується ще й "хворобою" душі. Статистика зафіксувала: тижневий пік депресій та психічних зривів припадає саме на недільний вечір. У вихідні чимало молодих людей нудиться від нічогонероблення, не знаходить собі місця. При цьому майже ніхто не вбачає у цьому винні саме себе. Поміж тим психологи вважають, що вільний час — це та ж робота, як треба вміти виконувати. Не виключаючи інших видів проведення дозвілля, хочу запевнити, що, маючи велосипед, ви не тільки забезпечуватимете собі корисний відпочинок, а й гарну розрядку, радість, виняткове вдоволення і премилий настрій. Усі, хто відпочиває на велосипеді, ніколи не назвуть неділю сірим, не цікавим і нелегким днем. Година, проведена за педалями в парку або за містом, — і того досить, щоб "очиститися духом". Тоді і будь-яка домашня робота і душі. Бо за що б не брався — усе робиться з легкої руки. Дорослим я оцій велосипед ніби по-новому, глибше і рідніше.
Неабиякими щедротами обдаровує велосипед у туристичній мандрівці. Сам я довідався про це від непогамовних велотуристів. Ось тоді, власне, й ожила в мені давня мрія — гайнути й собі кудись… І коли трапилася нагода провести свою відпустку на велосипеді, скористався нею, не вагаючись. Маршрут обрав такий: Київ — Житомир — Новоград-Волинський — Ровно — Луцьк — Ковель — Брест — Слонім — Ліда — Шяуляй — Рига. Завершити його мав на розлогому узбережжі Балтійського моря. Так запраглося подихати просторами озерної лісової Волині, пройнятися діловитою красою Прибалтики, а ще неодмінно бувати в місті мрії — Велограді, про який так поважно відгукується велосипедний народ. Отож і вибрав шлях, щоб власними очима оглянути "двоколісне князівство XX століття".
Досвіду не було ніякого, і туристичну азбуку довелося пізнавати, так би мовити, на ходу. Труднощі настали, як тільки виїхав за місто. Я поклав собі проїздити щодня не менше 150 кілометрів, і перший день мав стати добрим зачином. Якби ж то! На трасі перестрів шалений, пружинистий вітер, який невмолимо відштовхував назад. Попервах поєдинок із вітровієм дещо забавляв, але через годину несамовитий висвист у вухах, змішаний із гуркотом коліс і двигунів обганяючих автомобілів, почав дратувати. Десь на тридцятому кілометрі довелося з'їхати на узбіччя, бо геть вибився із сил. Відпочиваючи в придорожній зеленій смузі, збагнув свою поразку: надто громіздкою була екіпіровка. Окрім одномісного намету, прихопив із собою півпудовий рюкзак. Хочеш не хочеш, мусив розкласти на траві своє спорядження і провести своєрідну інвентаризацію. Залишив в рюкзаку лише речі першої необхідності.
Чіткий алгоритм виробив на третій день, задумані добові кілометри давалися легше. Що не кажіть, а самодіяльний туризм має свої чари. Ви вільні заглянути вбудь-яке село, що приглянеться по дорозі чи на карті, і заїхати в такі місця, на такі пейзажі, куди ще не прокладено офіційного маршруту.
На ночівлю зупинявся у прилісках та гаях, які облюбовував поодаль від гомінкої траси. Розставляв намет, готував нехитру гарячу вечерю. Палахкотливе вогнище, розведене з опалих гілок, служило мені за романтичного співрозмовника тихої, безгомінної ночі. З ним ніколи не почувався самотнім чи обділеним на затишок. Перед сном встигав почитати книжку. Через щемну втому засинав швидко і спав навдивовижу мало — не більше п'яти годин. Прокидався від милозвучного пташиного різноголосся. Кілька гімнастичних вправ — і свіжий, бадьорий, м'язи бринять, немов натягнуті струни… Не раз дивувався цим метаморфозам після лісових ночівель. Адже залишаючи ввечері сідло, чомусь був певен, що вранці не піднімусь на нього. Дерев'яніли ноги й руки, гуло все тіло від утоми. Та прокидався — і не впізнавав себе. Легкий сніданок — а це, як завжди, бутерброд і чай І "прикуску з ізюмом (цукор — обтяжливий баласт) — і знову в путь.
Виявляється, щоб відновити затрачені фізичні сили, людині в зеленому середовищі потрібно на 60 процентів менше часу, ніж в індустріальних кварталах міста, позбавлених рослинності. Але про цей науковий висновок я дізнався вже після мандрівки, натрапивши в періодиці на результати досліджень, проведених японськими ученими. До речі, в них зазначалося й таке: витривалість людей в озеленених районах чи в парках збільшується на 15 відсотків, крім того, різко підвищується уважність і зосередженість.
Найвищу насолоду дарують сріблясті колеса, коли їдеш ясного сонячного дня. Але погоду в дорозі не вибирають. Те літо видалося скупуватим на сонце, дощило майже через день. Та нудьгувати, скажу по щирості, не доводилося. Тягло в сідло наперекір негоді, кепському настрою і повному дискомфорту. Дарма що холодний вітер обмивав дощем з голови до ніг, однак було добре, бо зігрівало внутрішнє тепло, викликане циклічними рухами ніг та усвідомленням того, що все-таки їдеш, рухаєшся вперед…
Давно помічено: люди, які постійно займаються інтенсивними фізичними вправами, особливо бігом чи їздою на велосипеді, відчувають під час занять приплив тепла, бадьорості і душевної злагоди. Для визначення цього загадкового стану науковці придумали спеціальний термін — "ейфорія бігу". Експерименти, проведені вченими, показали, що динамічні вправи підвищують в організмі рівень ендорфінів, тобто білків, які продукують в головному мозку не що інше, як природні знеболюючі речовини. Ейфорія бігу зникає, як тільки припиняється активний біорух.
"Подорож — це завжди перемога над знегодами життя", — казали мудреці в східних країнах. У далекій дорозі, за тридев'ять земель од рідного порога, не минути екстремальних ситуацій і непередбачених труднощів. У їх подоланні турист якраз і складає важливий життєвий екзамен, і не комусь, а самому собі — на витривалість, мужність, силу волі, фізичне загартування і любов до рідного краю. А пізнання Вітчизни, яке дається в дорозі, не зрівняти ні з якими телерепортажами та книжними нотатками.
На Волині я відкрив для себе справжні дива природи — голубі лісові озера Світязь (український Байкал), Пісочне, Кримне… Серцем торкнувся героїчної слави воїнів-прикордонників, відвідавши меморіал захисників Брестської фортеці. Теплим молоком і окрайцем пахучої хлібини, подарованими в дорозі, увійшли і мене луки і поля Литви. А хіба забути, як спалося під зорями в духмяному стіжку сіна?
Моя велоподорож запам'яталася ще й гостинними "столами" — галявинами суниць і чорниць, які пахли сонцем і різнотрав'ям. Назбирував повну склянку краплистих дарів природи і потім на коротких перепочинках смакував ними
Якщо ж випадало гнати велосипед обіч магістралі вдень, коли вона надто запруджена транспортом, круто міняв свій графік. Одсипався до опівночі в затишній місцині, звісно, біля водойми, а потім сідав на велосипед і не злазив з нього до сходу сонця. Мчати трасою за нічної пори, коли різко спадає рух, доставляй виняткову радість. Тоді не дратував металевий гуркіт двигунів і коліс, не доймали своєю гіркотою фіолетові шлейфи вихлопних газів. Здавалося, ти не просто дихаєш, а жадібно ковтаєш повітря з присмаком достигаючих хлібів, відродженої озону лісу, лук, річки. Навдивовижу легко крутяться в цей час педалі. Мої дорожні "рекорди" відбувалися саме вночі. Наприклад, за шість годин нічного педалювання я проїздив на 50 кілометрів більше, ніж вдень.
Подорож — це неминучі знайомства з людьми. В одних моя велоодіссея викликала подив, інші просто співчували. Один добродушний турист-автолюбитель запропонував підсісти у його "Жигулі", щоб не мучитися і враз добратись до Риги… Гостинно прийняли мене у свій табір геологи. Ніколи не забуду вечір проведений з ними біля вогнища з гітарою…
Своє велотурне, що тривало два тижні, завершив купанням у Балтійськом морі. На лічильнику було накручено близько 1300 кілометрів. Додому повернувся поїздом, склавши велосипед у компактний багаж. Що ж я привіз із мандрівки?
Першу оцінку мені поставили друзі: вони помітили, що я засмаг не гірше, ніж на Чорному морі, мав вельми бадьорий вигляд. У поліклініці лікарі оцінили моє здоров'я на "п'ять з плюсом". І що зовсім несподіване — за час подорожі я прибавив у вазі на… 200 грамів. Мабуть, то зміцніли мої м'язи.