"Я цілком усвідомлював, що йду від життя, від тепла, їжі і даху над головою", — скаже пізніше Травін.
Велопробіг уздовж узбережжя Північного Льодовитого океану мужній вело-мандрівник здійснив за 700 днів, подолавши 18 тисяч кілометрів. "Можна, звичайно, вилаяти цю людину за незговірливість, назвати безумством ідею велосипедної подорожі по Арктиці, але в душі не можна не захоплюватися її цілеспрямованістю і відвагою", — такого висновку дійде керівник карської експедиції, той, що намагався напоумити наполегливого мандрівника. Остання печатка в його своєрідному дорожньому паспорті — нашийній книжечці, де реєструвалися прибуття в населені пункти, — датована 23 жовтня 1931 роком Камчатським окружним виконавчим комітетом. Загалом відважний велотурист проїхав на велосипеді вздовж кордонів СРСР 85 тисяч кілометрів.
Можливо, хтось з читачів поставиться до цього "безумства" скептично, мовляв, а для чого така гра в пригоди. Тоді раджу прочитати документальну повість О. Харитановського "Людина із залізним оленем", яка успішно витримала кілька перевидань. Зачитаєтеся неодмінно, бо написана жваво, картинно, здатна схвилювати подробицями наддальнього велорейсу, неймовірними пригодами і силою людського духу в екстремальних умовах. В ній, до речі, натрапите і на такі рядки: "Першу віху завжди доводиться комусь ставити, в тому числі і в спорті, і в туризмі. Задля цього потрібно перемахнути через прірву, через гірський потік, а в інших випадках і через складніші труднощі — глухомань забобонів, догматизм, байдужість. Однак віха, незважаючи ні на що, ставиться. Тим-то й дорога для нас саме ця — перша…"
Кінорежисер В. Крючкін, який зняв у 1981 році на кіностудії "Центрнаукфільм" стрічку про Травіна, дасть таку оцінку: "Героїзм Травіна полягає в тому, що він добровільно наразив себе на нестерпні, за нашими поняттями, випробування, ні на хвилину не сумніваючись у своїй перемозі над стихією. Він народився, аби довести людині, що її можливості далеко не вичерпані. І він довів це, уславивши людину взагалі".
Експеримент Травіна не може не імпонувати нашому сучаснику. Бо й на порозі XXI сторіччя ми чимало знаємо про все — від найглибших впадин океанів до віддалених галактик, і до образливого мало про людину, її фантастичні здібності, чудеса фізичних, психологічних можливостей.
Науково-технічний прогрес висуває все нові вимоги до нас, динамізує стиль нашого життя, а людина однак знаходить у собі сили йти в ногу зі своїм часом. Звідки ж вони беруться? Живлять їх, як запевняють учені, приховані резервні можливості, як правило, за межею буденщини, звичок тощо. Добираються до них через дослідження наднапруженої діяльності людини. Унікальним дослідним полем в цьому плані є спорт, і саме спорт найвищих досягнень. Та не менш важить для медицини, науки про людину, і така нерядова перемога над собою, яку здійснив Травін. Відважний веломарафон Гліба Леонтійовича — це приклад узгодження власної сили волі з універсальними законами максимальної розумової, фізичної і психологічної діяльності. А людина, яка долає себе, сильніша від тієї, що підкоряє міста, завважував один із героїв Е. Хемінгуея.
Більшість із нас живе, орієнтуючись на середні норми творчих і трудових здібностей, і нерідко власний талант так і лишається назавжди законсервованим. Жити на максимумі своїх можливостей — ось що має стати істинною нормою для кожного. Такого висновку дійшла порівняно молода наука про людину — антропомаксимологія. Вона якраз і досліджує факти про людей, що свідомо наражаються на небезпеку чи екстремальні ситуації і здобувають неймовірну перемогу над стихією, над собою. Чи можна наодинці перепливти океан на плоту без харчів та приладів орієнтації? Не пустотлива допитливість звабила в 1952 році французького медика Алена Бомбара в Антлантичний океан. Уперше в історії мореплавства він перетнув його на гумовому надувному човні і довів: не такий уже страшний океан, як його малюють. Подолав його по суті голіруч і без звичних засобів існування, без прісної води і земних продуктів. Який сенс цього "безумства"? Давно звернули увагу, що жертви корабельної аварії гинуть здебільшого в перші хвилини од страху лишитися на самотині з морськими хвилями. А варто перебороти отой вбивчий панічний відчай, і ти знайдеш в океані все необхідне, щоб вижити. Оце і довів А. Бомбар. Тепер з його рекомендаціями знайомлять пасажирів морського транспорту, на випадок лиха вони можуть стати тією єдиною рятівною соломинкою.
Та що там океан!.. Людина приборкує сьогодні космічний простір. А як вистояти в Шостому океані, якими мають бути системи життєзабезпечення? Знову ж таки відповіли на це добровольці, які погодилися поселитися надовго в гермооб'ємі — земний варіант космічного корабля. Це — лікар Герман Мановцев, біолог Андрій Божко та інженер Борис Улибишев. Відмежовані од світу сталевими перегородками, вони свідомо відрядили себе у сірі будні тривалістю в один рік. Тіснилися втрьох в комірці на шести квадратних метрах житлової площі, харчувалися субліматами — обезводненою їжею, пили воду, яка регенерувалася з відходів життєдіяльності трьох чоловік. Душ приймали з розрахунку: 10 літрів санітарно-гігієнічної води на кожного. Не встигнеш намилитися, як уже кінчається "вода". А через десять діб цією водою, очищеною від домішок, миється інший. Жили і працювали за насиченою програмою медичних, біологічних і психологічних досліджень. До речі, в "зорельоті" знаходився велоергометр, який допомагав підтримувати бадьору спортивну форму.
Цей річний медико-технічний експеримент проведено ще двадцять років тому, тобто задовго до рекордів перебування радянських екіпажів у космосі. Його результати відповіли на багато питань, зокрема: чим має дихати космонавт, який повинен бути оптимальний запас води, важливість психологічної сумісності між членами екіпажу, їх здатність злагоджено працювати в складних умовах повної ізоляції, уміння грамотно налагоджувати стосунки між собою.
Нині радянські космонавти, котрі місяцями працюють в космосі, проводячи важливі для науки і народного господарства дослідження, якраз і використовують досвід скромних героїв — дослідників можливостей людини І таких прикладів можна навести чимало.
Але повернемося до земної одіссеї Г. Л. Травіна. Незабаром їй виповниться п'ятдесят років. Маю сказати, що вона успішно витримала перевірку часом. У Глі6а Леонтійовича є чисельна велосипедна когорта послідовників. Окрім Лозівського велоклубу, називатися іменем Травіна вважають за честь велотуристи клубу зі Львова, а також зарубіжні товариства велосипедистів, зокрема міст Гера і Берліна (НДП).
Велопробіг Г. Л. Травіна — це перша двоколісна мандрівка на превелику відстань. Сама ж історія вітчизняного велотуризму починається значно раніше. Вже І згадувалося ім'я першого велостайєра — уральського умільця Ю. Артамонова І (А, Кузнецова), який в 1801 році протарабанив, а інакше не скажеш, на своєму самокаті 500 кілометрів від Уралу до Москви і назад. Мине століття, і за цим маршрутом проїде його земляк із Кунгури — М. Серебряников.
У 1913 році газети світу облетіла сенсаційна звістка: "Російський велосипедист першим обігнув земну кулю!" Героєм тих днів був годинникар Онисим Панкратов. Вирушивши з Харбіна, він прибув до Петербурга, потім проїхав через Німеччину, Балкани, Швейцарію, Італію, Іспанію… До Сполучених Штатів Америки І перебрався на пароплаві, перетнув їх зі сходу на захід і подався до Японії, затим — до Китаю і повернувся в рідне місто. За це спортивне досягнення Міжнародна спілка велосипедистів вшанувала О. Панкратова своєю найвищою нагородою — Діамантовою зіркою.
Звичним явищем велопоїздки стали на початку XX століття. Дальні дороги споконвіку манять людей допитливих, відважних, непосидющих. Поява більш-менш досконалої машини додала їм наснаги. Велосипедний бум охопив тоді практично всі континенти, полонивши не тільки диваків, а й чимало високоавторитетних осіб. Захопилися велосипедом письменник Еміль Золя і композитор Джузеппе Верді, який уперше сів у його сідло в 83 роки, президенти США Клівленді Мак-Кінлі і навіть 100-річна бабуся із Бостона міс Доту…
Наші правелосипедисти крутили педалі не лише рідними шляхами, їх бачили у Будапешті, Відні, Римі, Парижі. Спокусився велосипедом і великий письменник землі руської — Лев Миколайович Толстой. Вперше він осідлав велосипед у 67 років і полюбив його усією душею."… Почав учитися в манежі кататися на велосипеді,— занотовував Толстой у щоденник. — Дуже дивно, чого мене тягне робити це. Євген Іванович (Попов) відговорює і сердиться, що я їжджу, а мені не соромно. Навпаки, відчуваю: мені однаковісінько, що про мене думають, і, зрештою, просто безгрішно, по-хлоп'ячому бадьорить".
В Ясній Поляні Лев Миколайович часто вирушав на велосипеді в дальні мандри. Свої поїздки до Тули, наприклад, він чергував то верхи на коні, то на двоколісному "ровері". Зворушливою подією на 69-му році життя стало для Льва Миколайовича катання на тульському велотреку — одному з перших в Росії. "Лев Миколайович захоплено розповідав, як він у Тулі заїхав велосипедом на круг, і всі розмови тільки про гонки та про те, що стосується велосипедної їзди. Його і це цікавить!" — дивувалася дружина письменника, Софія Андріївна. А для пропагандистів велосипедної їзди феноменальне вподобання Толстого слугувало тривалий час як найагітаційніший і дійовий приклад, тоді ще водилися противники велосипеда. До душі припав велосипед калузькому вчителю К. Е. Ціолковському, чиї ідеі лягли в основу сучасної космонавтики. "Велосипед став моїм лікарем, — казав він знайомим. — Краще дихаю, пругкішими стали м'язи ніг. Уже не задихаюся під час ходьби, можу довше і швидше ходити…" Любив кататися на велосипеді і В. І. Ленін. У своїх листах додому із Швейцарії він повідомляв, що тривалі велокруїзи доставляють йому фізичну бадьорість і насолоду.
Любителя подорожувати стали називати туристом десь наприкінці XIX століття. Запозичене з французької мови слово носило тоді дещо глузливий відтінок, наближаючись за значенням до "гультяя" та "швенді". Трохи пізніше настільний енциклопедичний словник за 1927 рік витлумачив "туризм" як "подорож задля власного задоволення, розваги". Великої соціальної значущості спортивний туризм набув в нашому столітті.
Щороку мільйони людей вирушають у походи: пішки і на автомобілях, на мотоциклах і плотах, літаком і на яхтах. Кому що до вподоби… Туризм на відміну с фізкультури не вимагає якихось надзусиль. Погодьтесь, займатися посилено гімнастикою чи бігом під силу людині наполегливій, дисциплінованій. Інші здебільшого обманюють себе. Наприклад, наказують собі взятися за рятування спортивної форми завтра, але піднятися вранці з ліжка не вистачає сили волі. В туризмі "наруга" над собою поступається місцем мимовільному захопленню: "А цікаво ж бо як!". Фізичні зусилля, які тренуються на велосипеді чи при подоланні гірської річки — це не виконання самонаказів, а мимовільне вдоволення естетичних пізнавальних і психологічних смаків. І що цінно — турист у поході майже не відчуває дратівливої втоми, його живить якесь внутрішнє піднесення. Хто ж вони, велотуристи сьогодення?
З деякими вас може познайомити телебачення або газета, комусь пощастить зустрітися з велотуристом на своїй вулиці… Та, мабуть, ніде не довідаєтеся сповна про них так, як у Лозівському велоклубі. Майже на кожного веломандрівника, котрий накрутив педалями не одну тисячу кілометрів, тут заведено "біографічне" досьє. На полицях, наче в бібліотеці, виставлено в ряд товстелезні папки з виписаними на спинках іменами. Давайте відкриємо першу-ліпшу…
На велокомплєксі, який винайшов киянин С. Ковеза, можна мандрувати всією сім'єю.
Ось до рук потрапляє вирізка із заголовком: "50 тисяч кілометрів на велосипеді". Йдеться в ній про професіонального псковського актора Володимира Івановича Ханакова, котрий ще в молоді роки поборов у собі прихильність до капців, тахти і телевізора. Спершу проводив відпустки на байдарках, коли ж "відкрив" принади велосипеда — не розлучається з ним кожного літа. Йому вже за шістдесят, а де тільки не котив його "Минск". Відвідав дорогі для кожної радянської людини місця перебування В. І. Леніна — Шушенське, де вождь відбував заслання, і Псков, куди повернувся із Шушенського (царська влада забороняла Володимиру Іллічу проживати у Москві та Петербурзі). Мандрував по Прибалтиці, об'їздив увесь південь країни, в рік 40-річчя Перемоги побував у місцях звитяжних боїв. Не так давно його звабили Карпати. Повертався з гірських полонин через Мінськ, щоб заїхати на тамтешній завод і подякувати його робітникам за добре зроблену веломашину. За десять років вона ні разу не підвела його. Працівники білоруського підприємства попросили Володимира Івановича здати велосипед до заводського музею, а йому подарували новий. Нині псков’янин подорожує на ньому, куди душа забажає. І не турбує його хвороба сер ця, виявлена лікарями до захоплення велосипедом. Бо двоколісний коник, як каже він сам, діє сильніше від першокласних ліків.
У батька за спиною…
"Робінзоном на колесах" називають Георгія Федоровича Гончарова, московського інженера. Лозівці написали йому листа, коротко розповіли про свій клуб, Музей історії велотуризму і попросили надіслати відомості про свої велопробіги. Можна було скористатися послугами пошти, але заступник голови Всесоюзної федерації велотуризму Георгій Федорович вирішив підтримати хлопців живим словом і допомогти їм ділом у благородній справі. Ясна річ, у Лозове прибув не літаком і не поїздом, а на своєму двоколісному "білому лебеді".
— Для нас, лозівців, це була радісна подія, — повідає Геннадій Жогов, заступник голови клубу, — Георгій Федорович привіз цікаві матеріали, поділився своїм велодосвідом, підказав нові адреси для пошуку, дав чимало корисних порад. Наше знайомство переросло у справжню дружбу. Листуємося, часто буваємо в гостях, він у нас, ми у нього в Москві. Зустрічі завжди цікаві, бо є про що говорити.
"Білий лебідь" Гончарова котив нелегкими трасами Бухара — Ташкент, Якутськ — Улан-Уде — Іркутськ, Колимським шляхом, Андижан — Нукус, трасою зАМу… Брав участь у прокладенні нових маршрутів, наприклад, через підхмарні іеревали Душанбе — Мургаб. У маршрутних блокнотах москвича занотовано понад 40 дальніх походів, не рахуючи ті тисячі кілометрів, які накрутив у вихідні дні. А сів на велосипед наперекір лікарям. У юності в його серці виявили якісь загрозливі шуми і категорично заборонили займатися фізичною культурою. Його величність Велосипед, так називає свого друга Гончаров, повернув йому і здоров'я, і наснагу до життя. "їдеш іноді на велосипеді, наче летиш. Слово честі, хочеться зупинитися, зняти шанобливо перед ним капелюх і виголосити щось урочисте", — занотував він у своєму дорожньому щоденнику. У 55 років медична комісія обстежила його організм і найшла серце абсолютно здоровим, без будь-яких відхилень.
У сім'ї Гончарових кожен має велосипед — дружина, донька і син Федір, який у свої 18 років виборов першість Москви серед юніорів. До речі, у сина, як і в батька, здоров'я виявилося теж кепським. Часто хворів, простуджувався, ріс кволим. Батько "прописав" йому триколісний велосипед, і малий Федір навчився щонайперше крутити педалі, а вже потім ходити. У дошкільному віці Георгій Федорович зманював його на велопрогулянки по місту, кожного разу вирушали все далі і далі. Коли ж виповнилося десять років, Федір відзначив свій "ювілей" 100-кілометровим велопробігом. Він же, велосипед, привів Федора Гончарова у великий спорт, до Інституту фізичної культури.
Неповторні сторінки вписує двома колесами в історію велотуризму і наш земляк — С. Г. Кривенков, житель містечка Гайсин, що на Вінниччині. Степана Григоровича знають не тільки як непогамовного велотуриста, а і як автора популярної книжки "Твоє здоров'я — в твоїх руках", що вийшла друком у видавництві "Физкультура и спорт" за 1973 рік.
Із Степаном Григоровичем автор знайомий особисто, бував у нього в гостях. Йому вже за шістдесят, але повірте, не повертається язик назвати його дідусем. Променішають голубі очі, жвавішають жести, коли згадує свої велопробіги. А ще симпатичнішим він став, викотивши у двір "Чемпіона" — незмінного двоколісного партнера.
— З ним я завжди почуваюся у чудовому настрої,— казав Степан Григорович, обвівши сяючим поглядом трубчасту "статуру" друга, наче той мав якось підтвердити те. — У моєму житті радість була рідкісною. Та завдяки велосипеду — я оптиміст. Бадьорість і радість проймає мене, як тільки починаю крутити педалі.
А сумного було на його віку чимало. Кадровий офіцер у званні старшого лейтенанта змушений був достроково звільнитися в запас за станом здоров'я. Пішов працювати медичним статистом в районній лікарні. Робочі дні минали на стільці, але така поступка хворобі не втішала. Він ожив духом, коли придбав велосипед і почав їздити на роботу через день.
Велозахоплення Степана Григоровича підтримали працівники районної газети "Трибуна праці", з якою він співробітничав. Якось йому дали і таке редакційне доручення: об'їздити на велосипеді навколишні села і зібрати матеріал про рейди місцевих партизанів. Їздив після роботи. Його нариси і репортажі друкувалися в газеті, пізніше увійшли до колективного збірника про народних месників Украіни. Партизанськими стежками він проїхав 6 тисяч кілометрів — їх нарахував лічильник, подарований редакцією.
У прихильності Кривенкова до велосипеда є щось травінське, бо навіть узимку його можна побачити на двох колесах. Одного разу він виїхав у легкому вбранні на стадіон. Термометр показував —27 градусів, ніде ні душі. Згодом сюди завернув місцевий фотокореспондент. Щоб зробити сенсаційний знімок, йому довелося "підігрівати" камеру під кожухом. Кілька разів клацнув затвором і подався додому, бо сам замерз. А Степану Григоровичу хоч би що — промчався по колу ще кілька разів і повернув теж додому… приймати холодний душ надворі.
Велотурист із Гайсина С. Г. Кривенков.
Зимові велопрогулянки гайсинеці любить за те, що вони проганяют старечу в'ялість, зміцнюють нервові систему і захищають організм од простуд. Якщо засніженою вулицею не проїхати, тоді стає на лижі і пробіга обабіч траси до 30 кілометрів. Форма одежі традиційна: без головного убору, футболка-безрукавка, спортивни труси. Забачивши "моржа" на лижах, водії прошмигуючих мимо машин шанобливо вітали його голосними сиренами. Не обійшлося і без курйозу. Якось різко загальмувала на трасі "Колхида", і з кабіни вискочив незнайомий хлопець:
— Діду, вас що — роздягнули?! — на обличчі у водія щире співчуття.
— А ти, напевно ж, маєш зайвого кожуха? — жартівливо озивається Григорович.
— Не маю, але лізьте в кабіну, там тепло, — пропонує той серйозно і ховає руки в кишені. Чуйний водій заспокоївся, коли дізнався, що "роздягнутий" дідусь просто зміцнює своє здоров'я.
Велосипед, лижі, активна ходьба — таке коло спортивних уподобань С. Г Кривенкова. Чому він надає більшу перевагу? Звичайно, велосипеду. Адже лижі придатні лише взимку, а велосипед — то втіха на цілий рік. І ще — на ньому неможливо їхати назад, а тільки вперед. Тож коли забулися "невиліковні хвороби", Степан Григорович прийняв сан велотуриста.
Захотілося до Москви — поїхав. Від Гайсина до столиці — туди і назад 2420 кілометрів. Цей шлях вирішив подолати за десять днів, а вистачило дев'яти. Якій був графік поїздки? На велосипед сідав о шостій ранку і налягав на педалі до дев'ятої. Снідав і знову в дорогу — до чотирнадцятої. Обідню спеку перечікував у затінку дерев, а потім не злазив із сідла до вечора. Харчувався в затишному кафе чи ресторані, які завжди знайдуться вздовж траси. Якщо траплялася річка чи озеро, ніколи не відмовлявся покупатись. То тільки додавало сил. Ночував, як правило, в районних готелях, зручних тим, що там неодмінно знайдеться вільний номер, а у кімнаті спортивного інвентаря — місце для велосипеда. Щодня проїжджав у середньому 250–300 кілометрів, а коли повертався додому — швидкість зростала до 370 кілометрів на добу. Цей "феномен" Кривенков пояснює так: "Додому й коні біжать швидше".
Наступну веломандрівку провів за маршрутом Гайсин — Ленінград — Москва— Гайсин, проїхавши 3580 кілометрів за 12 діб. У рік святкування 100-річчя з дня народження В. І. Леніна відвідав на велосипеді батьківщину вождя — Ульяновськ. Через рік його велосипед покотив до міста, де пройшло дитинство першого космонавта Землі,— Гагаріна. Відтоді свої відпустки проводить тільки у двоколісному екіпажі, відкритому вітрам, сонцю і безкраїм просторам.
Кілька років тому у травні приїхав до Кривенкова на велосипеді молодий інженер-конструктор з Кременчука Анатолій Бакуменко. його привів сумнів у тому, що Степан Григорович може промчати за день до 300 кілометрів, як повідомлялося в газеті. Щоб розвіяти його, Кривенков запропонував гостеві провести крос знайомства. Обидва стартували на 200 кілометрів.
— О, тепер, Степане Григоровичу, я вірю, що ви завзятий їздець, — сказав на фініші Анатолій. — Ледве встигав за вами.
В альбомі гайсинського рекордсмена зберігається пам’ятний знімок цього забігу. Такий же він надіслав своєму велопобратиму в Кременчук, підписавши його дещо пророчими словами: "Вірю, у майбутньому їздитимуть в гості лише на велосипедах".
А скільки друзів з'явилося у Степана Григоровича! Не перелічити. Йому пишуть листи звідусіль і навіть з-за кордону — НДР, Польщі, Чехословаччини. Безперечно, всі вони "хворіють" на велосипед і з нетерпінням чекають літа, бо знають куди покличе їх романтична душа.