— Нєт, ви мєня обіжаєтє!
Гість не хотів нічого розуміти. Із незмінною усмішкою на вустах він товк і товк своє: що хоче домовлятися виключно зі мною, бо ми серйозні люди, і таке інше.
— Ви понімаєтє, про шо ви говорітє? Там двадцять міліонов, а ви прєдлагаєтє мнє договаріватца с секретаршами!
Я уперто стояв на своєму, хоча, чесно кажучи, за таку суму і справді міг би взяти клопіт на себе. Але чимось цей Леон мене тривожив. Хай краще іде та зваблює директора спецпідприємства — той любить подібних персонажів і мліє від американських паспортів.
— Нєт, пане Сергію, я отсюда нє уйду, пока ми нє договорімся! — з цими словами гість раптом витяг з-під стола свою валізку, поклав переді мною і клацнув замками. — Вот о чьом ідьот справа. Тут двєсті тисяч доларов, ілі, как у нас говорят, баксов. Куда мнє іх нєсті, в міністєрство?
У валізці, пачка до пачки, лежали стодоларові купюри, я прикинув на око — і справді, двісті тисяч, повний дипломат. Впіймав себе на бажанні простягнути руку та принаймні перевірити пачки, чи справжні, але одразу зупинився. Якщо торкнуся цих грошей, то вже не зможу відмовити, а що відмовити треба, тепер уже не сумнівався. Надто ефектний номер — я таких не люблю. А гроші ці все одно ніде не дінуться…
— Пане Леоне, я вам руським… тобто, пробачте, українською мовою пояснюю: це не наш метод. Я обіцяю, що особисто прослідкую за вашою справою, але платити будете, як всі — офіційно, за договорами. Ми в такі ігри не граємо.
— Послушайтє, шановний, какіє ігри? Шо ви, смєйотєсь — тут двєсті тисяч доларов!
Я намагався не дивитися на купюри, хоч це не так вже й легко — все-таки гіпнотизм великих сум існує. Пальці американського гостя, прикрашені двома золотими перснями, пробіглися пачками, загинаючи їх, щоб купюри похрустіли одна за одною, і чим більше враження це справляло, тим більше випрямлялася моя спина. Цього артиста треба було послати подалі. Без варіантів.
Побачивши, що ефект від шоу мінімальний, візитер теж виструнчився.
— О’кей, ілі, как говорят у Львовє, гаразд, — кришка валізки повільно зачинилася, замки акуратно клацнули.
Я несамохіть зітхнув.
— О’кей, єслі ви не хотітє мєня понять, я тогда оставляю етот діпломат вам, а ви уже делайтє с нім, что хотітє, хоть викіньтє.
— При всій повазі, пане Леоне, я не дозволю залишати у мене чужі речі. Пробачте, але нічого не вийде.
— Ну шо ви за людина, пане Сергію? Шо значіт «не вийде»? Тогда я положу єво на порогє і ви забєрьотє, когда будєтє ітті домой.
Він знову повільно, театральним жестом, підняв валізку, зважив у руці і пішов до виходу, озираючись через плече. Якби він підморгнув, я міг би сприйняти все за жарт, але обличчя американця зробилося абсолютно серйозним, зникла навіть звична білозуба посмішка. Усім своїм виглядом він демонстрував, що жартувати не збирається.
Я мовчки спостерігав за гостем, що повільно пройшов через приймальню, ще раз озирнувся на мене, потім кивнув секретарці, прочинив двері на вулицю і демонстративно поставив свою валізку біля порога, ще раз прослідкувавши за напрямом мого погляду. Злегка кивнув, немовби запрошуючи, і пішов донизу бетонними сходинками.
Хмаринка підвелася зі свого місця і розгублено глянула спочатку на двері, потім на мене.
— Він щось забувся? — напівствердно-напівзапитально сказала вона.
— Зачиніть двері, будь ласка, — попрохав я.
— Добре, — дівчина кивнула і почимчикувала до виходу. Стрункі ніжки майже не торкалися підлоги. Дивовижно легка хода, правильно я її Хмаринкою прозвав.
Біля порога секретарка розгублено зупинилася:
— А хіба…
— Двері зачини.
З явним сумнівом вона таки підкорилася. І щойно це сталося, я зірвався з місця й прожогом кинувся до Сапулиного кабінету.
— Катько, глянь у вікно!
— Що сталося? — підвелася вона назустріч із кавою в руці.
Вікно моєї заступниці виходило просто на ґанок офісу, і з нього було чудово видно дипломат, що стояв попід дверима.
— Дивися, — показав я пальцем.
— Що це таке? — вона підійшла до вікна.
— Двісті тисяч доларів.
— Та брешеш.
— Ні, не брешу. Сам бачив. Повна валіза грошей.
Сапула посміхнулася:
— Цікаво. У нашому селі це називали знайдою. І хто ж батько цієї сиротини?
— Один американець, — наскільки міг коротко, я спробував розповісти історію несподіваного гостя та валізи.
Виразні Сапулині брови полізли догори.
— А чому ти не взяв цих грошей?
— Не знаю. Але не взяв.
— Дивина.
— «Самому чудно, а де ж дітись?»
І справді, чому я не взяв цих грошей? Завжди ж брав спокійно — ну, звісно, не завжди такими сумами, але бувало всяке. Я — бізнесмен, а не чиновник, і беру не хабарі, а плату за послуги. А значить, можна дозволити собі особливо не капризувати. Але тут закапризував.
— Мене покликати не міг? — Сапула не відривала очей від валізки за вікном.
— Міг.