І справді, можна було гукнути Катьку та сказати, щоб взяла гроші. До неї взагалі не може бути претензій, бо робить те, що скаже директор. Чорт його знає, чому я не зробив цього.
— То чого ж не покликав?
— Чорт його знає. Чуйка.
Слово «чуйка» для жінок є достатнім обґрунтуванням. Сапулу воно задовольнило. Мене — ні. В голові почали навіть крутитися думки, як можна було убезпечити себе, провівши по касі ці гроші, якби, звісно, таки взяв їх. Все-таки іноземна валюта не має законного ходіння в Україні… За вікном буяла весна, на ґанку у мене стояла валіза з двомастами тисячами доларів, яку міг забрати будь-який перехожий, а ми нервово спостерігали за цим з-поза вимитих після зими шибок офісу.
— Ну і що далі? — поцікавилася Сапула.
— А що далі? Тепер уже без варіантів. Ти ж не підеш забирати. Я теж.
Вона знизала плечима:
— А чого? Я — запросто. У мене, сам знаєш, нахабства вистачить.
— Знаю, що вистачить. Але, якщо вже раз відмовили, треба кирпу гнути до кінця.
— Є таке діло, — моя заступниця сьорбнула кави і раптом зметикувала. — Слухай, а якого дідька цей американець приперся до тебе? Хто його привів?
— Ніхто.
— А як він тоді опинився в кабінеті?
— Через двері. Зайшов просто з вулиці.
— А куди дивилася ця твоя Хмаринка?
— У неї спитай, — сказав і тут-таки пожалкував про це. Своїми словами я фактично призначив крайнього, а точніше крайню. Тепер бідолашна дівчина буде винною у всьому. Звісно, не можна сказати, що вона не заслужила, але ж…
Катька відставила чашку і з багатозначним виглядом вийшла до приймальні. Звідти одразу почулися її різкі фрази і переляканий дівчачий голос у відповідь:
— Хто його пустив?
— Але ж він з Америки…
— Ну то й що, що з Америки? Тобі сказали пускати усіх з Америки?
— Ні. Я просто думала…
— Думати — не твоя робота, зрозуміла? Твоя робота — виконувати те, що скажуть!
— Він мені паспорт показував…
— І що? Ти вперше паспорт побачила?
— Американський — так.
— А французький паспорт колись бачила? Чи англійський?
— Ні.
— А знаєш, скільки у світі країн, що ти їх паспортів ніколи не бачила? Дві сотні! Усіх будеш пускати?
— Але ж це Америка…
— І що, що Америка? Та хоч Зімбабве! У нас — Україна. Це тобі зрозуміло?
— Так…
Сапула топтала бідолаху так, що мені стало шкода. Але втручатися — собі дорожче. Я залишився біля вікна.
Коли розправа із Хмаринкою досягла мети, і дівчина заплакала, Сапула повернулася до свого кабінету.
— Ну, як справи? — у її голосі відчувалося просте жіноче задоволення.
— Ніяк. Стоїть.
— А коли хтось чужий візьме? Перехожий?
— Во спитала!
— Сергію, це ж двісті тисяч!
— Думаєш, я не знаю? Чи думаєш, він не знав, коли залишав, що там двісті тисяч?
Сапула розвела руками:
— Дурдом якийсь… Слухай, а якщо він його підмінив? Якщо там всередині газети?
Я посміхнувся:
— Ну, якщо замінив, то нема чого переживати. Будемо просто пити каву і дивитися. Але це навряд. Це треба бути фокусником, та й смислу немає — а що, коли я здамся, вийду та заберу, а там всередині газети, думаєш, після цього він зможе повирішувати свої справи у міністерстві?
Отак от, не було сьогодні іншої роботи, крім як сидіти біля вікна! Сапула зварила кави, демонстративно ігноруючи секретарку, до обов’язків якої входили подібні речі. Жіночі змагання — справа тонка. Вони, зокрема надають значення всіляким дурощам, як, наприклад, те, хто цього разу буде піклуватися про начальство. Зараз Хмаринку покарали, не допустивши до мене, і — головне — її це реально зачепило, якщо орієнтуватися за виразом заплаканих очей. Скільки буду жити, все одно не зрозумію.
— Знаєш, що вона учудила, коли вперше прийшла до офісу? — Катьчин голос вивів мене із задумливості.