— Добре, — відповів я. — Тільки трохи дивні у вас тут люди.
— Чому дивні? — здивувалася вона. — Звичайні.
Я подумав, що нарешті маю добру нагоду почути хоч щось більш-менш зрозуміле, і сказав:
— Може, і звичайні, але надто цікаві. По-перше, дивляться на мене так, ніби я з неба впав. По-друге, попереджають, щоб не ходив до лісу. А по-третє, розповідають якісь нісенітниці про Білу Даму. Можеш мені щось пояснити?
— А що ж тут пояснювати? — посміхнулася дівчина. — Кожне село має свої заморочки і свої байки. А ти саме з тієї родини, про яку ті байки ходять.
— А які саме?
— Ти хіба не знаєш? — здивувалася Айрес. — Невже тобі батьки не розповідали про пана Макара, в якого були скарби? Все село на них поведене, досі їх шукають! Але вголос про це не говорять! Бояться конкуренції. Проте вночі виходять на руїни хутора, де жив Макар, і риють, риють…
— Тобто ті вогні, що я бачив уночі, це… — почав було я, але Айрес різко увірвала мене:
— Які ще вогні?! Що ти бачив? Нікому про це не кажи. — Вона зітхнула і прошепотіла мені в самісіньке вухо: — Це не живі вогні! Це — примари. Кажуть, що то ходить свита Білої Дами!
— Слухай, Айрес, — заблагав я. — Ти класна дівчина, але дуже прошу, хоч ти не верзи дурниць! Якщо можеш, розкажи все, що знаєш. Навіщо наганяти туману?
— Добре, — згодилася вона. — Але знаю я небагато. Лише те, про що пліткують. А люди кажуть таке: вже багато років ходить селом привид Білої Дами. Ходить і квилить над річкою. А що хоче — невідомо. Може, стереже скарби. Може, тужить за кимось. Кажуть, що була та Дама дружиною твого предка і померла лютою смертю. Тому і до тебе така цікавість. Але ти не зважай. Ти ж сюди відпочивати приїхав.
Я вирішив сказати їй правду — приїхав з'ясувати деякі темні плями в історії моєї родини. А тепер упевнився на всі сто відсотків, що ці плями таки існують. І, звісно, було б непогано все розставити на свої місця. Дізнатися, чи справді мій тезко Арсен винен у смерті свого батька. І чому його дружину вважають відьмою.
— Ну ти даєш! — захоплено вигукнула Айрес. — Хіба тепер це можна з’ясувати?
— Думаю, що можна, — поважно відповів я. — Якщо підійти до цього з розумом.
— І що ти збираєшся робити?
— Спочатку розпитаю діда. Колись у дитинстві він розповідав мені родинну легенду. Але я тоді був малим.
— Це слушно, — погодилася Айрес. — Тобі він усе точно розповість.
— А ти згодна мені допомагати? — з трепетом запитав я і пояснив: — Розумієш, кожному Шерлоку Холмсу потрібен свій доктор Ватсон!
Я помітив на обличчі Айрес сумнів. Вона помовчала кілька хвилин, ніби вирішуючи для себе щось важливе, а потім відповіла:
— До певної міри…
Я не зрозумів, що вона має на увазі.
— Згодна до певної міри, — пояснила вона. — Якщо твої розслідування не зашкодять нашим інтересам…
— Чиїм інтересам? — не зрозумів я.
— Ну… — знітилася дівчина. — Інтересам місцевих…
— Поясни! Які тут можуть бути інтереси? Це ж родинна справа!
— Особисто я б не хотіла, щоб твої розслідування зруйнували нашу місцеву леґенду, — сказала Айрес. — Їх, легенд, і без того лишилося не так багато…
Це видалося мені розумним. Я згодився з нею. Адже сам знав: без таємниць і пригод життя перетворюється на суцільне жування манної каші!
— Добре! — пообіцяв я.
…Потім ми скупалися в річці, а тоді настав полудень.
Треба було йти додому.
На перетині двох вузеньких вулиць ми розійшлися. Айрес почала спускатися до свого обійстя, а я пішов угору. Туди, де на мене вже чекали бабуся, дідусь і ця нестерпна Нійолє.
Згадавши про неї, я аж підскочив від відкриття, яке щойно спало мені на думку: ми ж були тезками наших предків!
Арсен і Нійолє.
Убивця і Біла Дама…
Нічого ж собі!
…Увечері ми всі — дід Олег, бабця Ліда і Нійолє — зібралися на вечерю. День проминув непомітно. Незважаючи на те, що я нічого не робив, мене добряче розморило.
— Ти схожий на помідор, — сказала Нійолє, показуючи мені язика.
Я зробив те саме. А потім ще й ухопив себе за вуха, розтягнув їх і замукав «страшним голосом». Нійолє спокійно знизала плечима і додала:
— Ще й дурний…
Бабця легенько стукнула її по чолу ложкою. За столом запанували тиша і спокій.
Їли мовчки. Грибний суп. Молоду картоплю зі шкварками. Хрумкотіли свіжими огірками. Як можна було про щось говорити?
Але за чаєм я не витримав. Мої сьогоднішні питання так і перли з мене. Тому, почекавши, коли дід Олег зробить перший ковток чаю і заїсть його медом (а мед, до речі, мав такий аромат, що можна було збожеволіти; вся хата ніби перетворилась на вулик!), я наважився на розмову.
Точніше, спочатку запитав дід Олег:
— Ну, де був, що бачив?