Я розповів про сусідів — тітку Дарину і діда з козою.
І про те, що вони досі згадують прадіда Арсена, вважаючи його злочинцем. А ще лякають мене лісом і Білою Дамою.
Дід Олег аж стукнув кулаком по столу спересердя:
— От балабони! Стільки часу минуло, а вони ніяк не вгомоняться. Не дають їм спокою байки про скарби. Вже два покоління їх шукають. І коли ця вся маячня скінчиться?!
— А що, — обережно почав я, — тих скарбів немає?
— І ти туди ж?! — сахнувся дід Олег. — Звісно, немає!
— А Біла Дама? — не вгавав я.
— І ніякої Білої Дами не було, — зітхнув дід Олег.
— І маєтку?
Дід Олег засопів, поліз по цигарки.
— Ну що ти, старий, усю родинну романтику в хлопця відбираєш? Вони й так нічого не знають і не бачать через той інтернет та телевізор! — заступилася за мене бабуся Ліда і погладила мене по голові.
— Маєток був… — нарешті мовив дід Олег.
— Ура, ура! — застрибала Нійолє. — Звісно — був! І зараз є — тільки його не очима можна побачити!
Я був такий нашорошений, що цілком серйозно звернувся до малої:
— А чим?!
— Руками! — з радістю відгукнулася вона. — Можна намацати руками. Вночі! Я сто разів намацувала! Він такий гарний! Увесь із золота…
— То ти свій горщик намацувала… огризнувся я.
Нійолє підскочила і боляче вщипнула мене за носа. Я відмахнувся. Вона застрибала довкола мене, мов кішка.
Дід Олег зітхнув і знову стукнув долонею по столу:
— Так! Добре. Гайда на веранду — розповім вам історію! Краще спати будете.
Незважаючи на те, що я був набагато старший від своєї так званої сестрички, я майже так само, як вона, вигукнув: «Ура!»
І дід повів нас у сутінки веранди, мов командир. На веранді він запалив свічку. Ми всі зручно вмостилися на перині — й зависла пауза. Дід збирався з думками, і ми його не квапили. Вогник свічки відбивався в склі й роздвоювався, коливався, мов язик гадюки — здавалося, що з лісу на нас дивиться велетенський змій.
За вікнами вже сяяли зірки. Над ними завис дивний місяць — здавалося, що зорі сиплються просто з нього, мов із кошика. Десь на болотах дрібно розсміявся нічний птах.
Ми з обох боків притислися до діда.
І почули про те, як…
Спершу наші предки були бідні, як усі кріпаки.
Тато і мати малого Макара ходили на панщину. Одне слово, тут розповідь діда Олега мало чим відрізнялася від підручнику з історії.
Село тоді було досить велике, розлоге і належало панові Островершенку.
Цей пан, треба сказати, був досить лютим. У молодості він служив у війську, був бравим гусаром. Але потім вийшов у відставку і оселився тут, у своєму родинному маєтку. Проте збирався жити в Парижі. Не вийшло. І тому він лютував. Муштрував своїх кріпаків, розпродавав їх направо й наліво, руйнував родини. Одне слово, був тут царем і богом.
Тому маніфест про скасування кріпацтва 1861-го року пан Островершенко сприйняв як трагедію. Зачинився в маєтку, начистив зброю і вирішив, що в разі повстання (а таке могло бути, адже пана в селі ненавиділи) буде стріляти. Однак на маєток ніхто не пішов.
Проте помста селян полягала в іншому. Вони просто не вийшли на роботу. І якщо пшениця могла й почекати, то худоба залишилася без належного догляду. І п'ятдесят невидоєних корів зчинили по всій околиці страшний лемент. Жінки затуляли вуха й плакали, рвалися допомогти нещасним тваринам. Але чоловіки були невблаганними: нехай мучаться! Нехай віднині сам пан їх і доїть, якщо вміє!
І ось з цієї події й розпочалася історія сходження родини Макара. Тоді йому було десять чи одинадцять років. Два дні хлопець плакав, накривши голову подушками. Але й через гусяче пір'я до нього долинали плачі нещасних «рябух», яких він пас і яких знав поіменно. Малий Макар не розумів, який стосунок має лютий пан до цих бідолашних тварин. І чому вони мусять мучитися…
На третю ніч, дочекавшись, коли батьки заснуть, Макар виліз із ліжка й побіг до панської стайні. Відкинув засув і занімів від жаху та жалю: п'ятдесят пар великих коров’ячих очей дивилися на нього з людським болем. Тварини навіть припинили кричати — просто дивилися з докором.
І Макар узявся до роботи. Цілу ніч і півранку він доїв корів просто на землю. Його пальці заніміли, а вся земля була просякнута піною і запахом свіжого молока.
Але коли перші промені сонця освітили крони дерев, мукання стихло й село поринуло в довгоочікувану тишу.
Друга «серія» цієї родинної легенди почалася того ж ранку. До стайні, в якій уже спокійно спали звільнені від тягаря тварини, заглянула юна панночка. Треба сказати, що це було допитливе і геть не схоже на свого суворого татуся створіння. В селі подейкували, що дев’ять років тому народила її циганка, в яку був закоханий пан Островершенко. Відтак циганка втекла з табором, підкинувши панові його маленьку донечку.
Пан назвав її Марією. Виписав для неї зі столиці купу гувернанток і вчителів. Але ті просто не знали, що з нею робити. Адже, як сказали б зараз, Марія була доволі «проблемною» дитиною.
Цілими днями дівчинка ганяла по ланах з місцевою дітлашнею, роздаровувала дівчаткам свої мереживні сукні або вимінювала їх на полотняні запаски і вишиті сорочки. Часто можна було побачити, як вона скаче через усе село на своєму маленькому поні, яке тато виписав їй з Англії, або сидить на розлогому вітті старого дуба і читає книжку. Або, втікши від своїх няньок, купається в ставку.
Цього ранку дівчисько, як завжди, вистрибнуло з вікна своєї спальні просто в мокру від роси траву. Їй конче було необхідно дізнатися, чому замовкли корови. Адже до того всі няньки та гувернантки ходили з головним болем, обв’язавши вуха хустками і позатикавши їх шматочками корпії — так називалася тоді вата.
У вранішній тиші нарешті було чутно, як співають пташки. Усі в маєтку спали міцним сном, адже втомилися за ці ночі суцільного коров’ячого галасу.
Отже, Марія вистрибнула з вікна і попрямувала до стайні.
І що вона там побачила?
Звільнені й щасливі тварини мирно посапували в стійлах. А просто посеред стайні на купі вологого сіна лежав… чортяка!
Він був малий і замурзаний. На щоках — чорні сліди від брудних сліз, пальці рук — розпухлі й скорчені, рот розкритий, дихання гаряче, мов з пекла. Щоправда, чортяці не вистачало хвоста і копит.