Таким чином, мене взяли на абордаж.
Може, коли б я не був під шістдесятим градусом, цього зі мною не скоїлося б. Але, як відомо, шістдесятий градус завжди розохочує до всяких пригод. І тепер мені стало ще цікавіше, чим може скінчитись буря в склянці води.
Ми всі йшли в бухту Дель-Районо, де нас мали посадити в трюм, поки не з'ясують професії ваших осіб. Повторюю — наших осіб, бо до нас швидко приєдналися ще багато човнів та ботів, що в них теж не було корабельних документів.
Перед самою бухтою Дель-Районо один із ботів, що теж був узятий на абордаж, дав задній хід. Кілька пострілів глухо охнуло в тумані, але бот під прикриттям ночі втік. Очевидно, це був пірат.
Я хоч і чесна людина, але теж рішив, що при першім зручнім випадку теж дам задній хід і попрямую в бухту Санта-Домо.
Бо хто в наш вік не грішний!
Крім того, дрібний дощ уже промочив мене до кісток, але мені не було холодно, шістдесятий градус дуже добре мене зогрівав так, що мені іноді доводилось скидати капелюха.
В бухту Дель-Районо ми вже дісталися без пригод, і там нас посадили в трюм.
Коли ми увіходили до трюму, там уже було декілька людей і нас зустріли реготом і глумом.
У трюмі було темно, як у коробці, і тільки в одному місці в стіні сірів ілюмінатор, але через те, що надворі теж було темно, то навіть проблиску світла ніде не було, звичайно, не рахуючи цигарок, що освітлювали червоним сяйвом носи ув'язнених,
Я, як старий ветеран, вже приблизно знайомий з такими пригодами, одразу розшукав зручну полицю й розташувався на ній. Тепер я спокійно міг міркувати про те, чим могла скінчитися моя пригода.
—Товариші! — закричав якийсь голос у трюмі, — Пропоную записуватися в члени «Мильносмердильного заводу»! Я — перший аґент цього активного товариства.
Швидко я почув, що завод на повнім ходу, і повернувся носом до стіни.
Трюм безупинно наповнювався все новими морцями, що знайшли собі цей несподіваний притулок у таку бурхливу ніч. Скоро вже ніде було сидіти. Всі полиці буди зайняті, на підлозі теж сиділи й лежали, частина ув'язнених стояла коло стінок.
— Мене піймали коло бухти Санта-Сннаґоґо, — казав один ув'язнений, — я молився кишеням своїх єдиновірців. Тепер свобода сповідань і я мав право вважати за свого бога кишені дурнів, але сьогодні, мабуть, тиждень антирелігійної пропаганди й тому будь-яких віруючих заарештовують. Вас, товаришу, за якого бога заарештували? — звернувся він до ув'язненого, що сидів поруч із ними.
— Думають, що я дезертир! — муруго відповів той.
—Ну, а ви, хоч і дезертир, а все таки вірите в бога?
Той мовчав.
— Ну, наприклад, ви вірите, що коли добре помолитесь, то пригоди кінчаються щасливіше?
Всі ув'язнені почали прислухатись до цієї розмови. Сидіти або стояти в темряві помешкання було надто нудно.
— А знаєте, товариші, я сам на собі спробував все значення молитви: коли добре помолитись, то це допомагає!
— Еге, — відповів хтось з другого кутка трюму, — я теж раз дуже молився, коли денікінці прийняли мене за єврея. Я тоді голосно промолив увесь молитовник, а коли я прочитав «Богородицю», то навіть вразив своїх ворогів. Уявіть собі, допомогло!
—Молитва має велике значення! — сказав перший ув'язнений...
Ті, що стояли коло стінок і дверей, декілька хвилин тихо між собою розмовляли. Потім у трюмі почався непомітний рух: усі, хто стояв коло стінок, непомітно опинились коло полиць. Якийсь ув'язнений спробував обережно сісти мені на голову, але він напнувся на мого кулака.
Я, старий ветеран, багато бачив усяких хитрощів і пригод і тому тепер дуже обережно прислухався до розмови й стежив за цим пересуванням у трюмі. Я догадувався, що це був військовий, стратегічний маневр.
— Да, молитва допомагає! — заговорив ув'язнений, що стояв коло моєї полиці. — Я одного разу був дуже голодний і старанно молився на базарі коло торговок наїдками; уявіть собі, що потім був ситий!
—Я пропоную, — заговорив перший ув'язнений, — разом помолитись за те, щоб нас скоріше випустили звідси!
—Ну, товариші, встаньмо й помолимось сивому Саваофу за наше швидке звільнення! —сказав другий.
—Гей, ти, вставай! — почулось у різних кутках трюму. — Годі хропти! Будемо молитись!
— Вставай, бо стягну за ноги!
— Чуєш, вставай! — сказав мені мій сусіда, що стояв коло моєї полиці.
Я простягнув кулака й у темряві обережно притулив його до носа мого сусіди. Він трохи помовчав і потім тихо попросив:
— Посуньтесь трохи, товаришу, я ляжу коло вас; дуже вже спати хочется!
— Це інша річ! — відповів я, даючи йому місце коло себе.
— Ну, товариші, всі вже встали? — запитав перший ув'язнений, — бо сидячи молитись не можна.
— Всі!..
— Тепер я буду рахувати до трьох і почнемо всі разом, прочитаймо «Богородицю», як казав попередній товариш, це дуже допомагає.
— Три!..
І одразу весь трюм наповнився бурюканням і лайками. Всі, хто раніш стояв, полізли на вільні полиці. Деякий час у трюмі був надзвичайний галас. Потім потроху стихло.
— Тепер, товариші, — сказав якийсь обдурений в'язень, — я пропоную помолитись якомунебудь іншому богові!
Нахабний, гістеричний регіт залунав у відповідь з полиць. В'язень збентежено замовк.
Я — старий морець, і не вірю ні в які божеські й чортячі сили. Краще за все, — це вірити в самого себе.
Ніч насувалась все більше.
У трюмі деякий час було тихо, але незабаром знов залунали розмови.