— Як ви гадайте, товаришу, що з нами зроблять? — запитав мене мій сусіда.
— Що до мене, — відповів я, — то мене відпустять, або в крайньому разі, я сам себе відпущу!.. А про решту я нічого не знаю, все залежатиме від їхнього curriculum vitae...*
Мій сусіда важко зідхнув.
— А ви не знайте, чим караються дезертирство? — знову запитав він.
— Дуже просто, — відповів йому хтось у трюмі, — шомполами!..
Мій сусіда, мабуть, сильно зблід, бо він тихо застогнав і притулився до мене задом, ніби відчуваючи заздалегідь такий приємний масаж.
У тиху перерву серед розмов у трюмі різко лунало якесь лузання, наче хтось старанно лузав насіння.
Раптом із того кутка, відки лунало це лузання, ми почули таку розмову:
—Що це, товаришу, у вас —насіння? Дайте мені трошки!.. —говорив якийсь молодий голос
—У тебе своє є! — муруго відповів з кутка надтріснутий бас.
—Коли б у мене було, то я не просив би!..
—Паршивець! — забубонів бас. — Чого смієшся, жабин син! Ніби не знаєш, що це «шкінати», як насіння!
Молодий голос перелякано замовк, а ввесь трюм божевільно зареготав.
—Товариші, — дико кричав хтось, — у нас крім смердильного заводу, непомітно зорганізувався «Воштрест», — товариші, записуйтесь у «Шкінаттрест»!..
Після цього випадку в трюмі почався страшенний галас, який швидко перейшов у цікаву імпровізацію гри, яка зветься гандбол.
Гандбол в трюмі дуже відрізнявся від гри з такою ж назвою, яка, звичайно, завше відбуваються на повітрі або в пристойнішому місці.
«Болом» або м'ячем в даному разі була людина, власне не людина, а з термінології правильнішої «пацан» якого, як м'яча, перекидали з одного кутка трюму в другий. В цей час, цей живий «бол» ступав великими чобітьми по головах в'язнів, які спали на підлозі, або з розгоном гепався комунебудь на груди або на обличчя. У свою чергу всі потурбовані в'язні й розлютовані сильним ударом цього живого «бола» з силою кидали його в протилежний бік, швидко збільшуючи, таким чином, кількість партнерів.
Коли живий «бол» уже починав верещати, ніби його кастрували, на кін являвся другий такий же «бол». Гра й галас продовжувались.
Раптом «янгол», який стояв з рушницею коло дверей і ввесь час заглядав у «вічко», розчинив двері й став люто лаятись:
— А щоб ви повиздихали, «урки» нещасні! Тихше, вашу мать! Що це вам тут — товкучка?
Якийсь «стопор» щільно підійшов до «янгола» і встромив йому кулака в ніс.
— Мовчи, мільтон, тут тобі не «фармазонщики»! У тебе, мабуть, боки скучили за фінкою!
«Мільтон», він же «янгол», він же міліціонер, трохи постояв на місці, потім плюнув і з грюком зачинив двері.
Ось яким чином розважалась частина армії тисячі пройдисвітів в одному з відділів великого трюму бухти Дель-Районо.
А всі відділи трюму було вже переповнено сміливими морцями та мисливцями вуличних джунґлів. Про це можна було довідатись в тихі перерви, бо під час тиші в одному з відділів лунали крики та галас інших відділів.
Незабаром почали працювати й апарати Морзе. Кілька телеграфістів вистукували об стіни запитання та відповіді. Рота зв'язку армії тисячі пройдисвітів старанно працювала. Все, що робилось у комендатурі, знав кожен в'язень.
Незабаром телеграфісти вистукали ліктями, що армія рушає далі.
Було чути, як «янголи» лагодили рушниці і брязкали зброєю. Цілий взвод зупинився коло дверей нашого відділу й ми по черзі стали виходити на берег.
Дощ не зупинявся.
Під ногами були великі калюжі й по коліна грязюка. Брудний сірий ранок поволі розривав мряку, накреслюючи на брудному тлі великі мовчазні будинки. Нас почали старанно реєструвати.
Я, старий морець, ще ніколи в житті не бачив такої сили пройдисвітів. Це була справжня армія, яка щохвилини могла розігнати всю варту й розійтись, хто куди.
Але в цій армії не було рядових членів, тут всі були ватажки.
Будь-який соціолог тут на прикладі міг вивчити, що таке анархія й чого вона варта. Він міг незабаром переконатись, що вся ця армія не коштує й шага.
Тут наочно на практиці було виявлено всі ідеї анархістів, всякий розумний анархіст, коли б побачив цю армію, зрікся б своїх ідей і з великою охотою став би звичайнісіньким обивателем, до того це було абсурдно й не солідарно.
В цій тисячній армії не було й двох чоловіка, які мали б щось спільне.
Це була буйна череда без голови, з боязкими серцями. Армія боягузів та крикунів.
Поки реєстрували передніх, задні, щоб не мерзнути в черзі, почали нову гру. Під ногами було мокро й ноги мерзли, нова гра мусіла зогрівати ноги від холоду, вона звалася грою в «ніяк».
Якийсь здоровенний чолов'яга підійшов до мене, з силою вдарив мене каблуком по нозі по пальцях, але я швидко відскочив і грязюка цілим заляпала водоспадом обличчя тих, хто стояв поблизу.
У цьому й полягала гра в «ніяк». В лавах пройдисвітів не було й двох людей, які старанно не били б по ногах один одного. В одного пройдисвіта скоро розлізся чобіт і з пальців ноги бризнула кров.
Це була гра, жорстокіша за живий «гандбол». Мій сусіда, що раніш лежав коло мене, стояв осторонь і тільки дивився на все, роззявивши рота; очевидно, це був новичок, незнайомий з нормами моралі та звичаям вуличних джунґлів.
Незабаром черга реєстрації дійшла й до мене.
— Ваше прізвище? — запитав мене начальник міліції.
Мені було ніяково, мені було соромно. Я, старий морець, чесний робітник, потрапив у таке ганебне коло анархістів.
І я відповів: