-- Якого біса ти допомагатимеш нам?
-- Ваш загін буде безробітним. Я з радістю підпишу з вами контракт. На Півночі потрібні хороші солдати.
Дзень–дзелень. Впертий дзвоник не вщухав. Він хоче найняти нас? Якого милого?
Щось підказувало мені, що зараз не варто питати про це. Я змінив тему.
-- А що з форвалаком? – Зробив я хід конем.
-- Тією тварюкою, що вирвалася з гробниці? – голос посланця нагадував воркотання коханої жінки, що манить тебе. – Можливо й для неї знайдеться робота.
-- Ти зможеш її контролювати?
-- Коли вона виконає свою місію.
Я згадав блискавку, що знищила заклинання ув’язнення на бронзовій плиті, яка тисячу років опиралася будь-яким втручанням. Я впевнений, що нічим не зрадив своїх підозр. Проте посланець засміявся.
-- Може так, цілителю. А може й ні. Цікава загадка, правда? Повертайтеся до Капітана. Вирішуйте. Але швидко. Ваші вороги не сплять.
Він жестом прогнав нас.
-- Просто віднеси скриньку! – Капітан гаркнув на Красунчика. – А потім тягни свою сраку сюди.
Красунчик взяв кур’єрську скриньку і пішов.
-- Ще хтось хоче щось сказати, вилупки? У вас був шанс позбутися мене. Ви його просрали.
Всі були як на голках. Капітан зробив посланцю зустрічну пропозицію і той запропонував своє заступництво у випадку смерті Синдика. Красунчик поніс відповідь Капітана.
-- Ти не знаєш, що витворяєш. Ти не знаєш з ким зв’язуєшся, -- бурмотів Там-там.
-- Так просвіти мене. Ні? Док. Яка там ситуація?
Я щойно повернувся з вилазки в місто.
-- Там дійсно чума. Хоча, я з такою раніше не зустрічався. Напевно, що форвалака -- вектор.
Капітан глянув на мене скоса.
-- Лікарський термін. Вектор це переносник інфекції. Чума вибухає навколо тих місць, де знаходили її жертви.
-- Там-там? Ти ж знаєш цю тварюку, -- гаркнув Капітан.
-- Ніколи не чув, щоб вони розносили хвороби. Ніхто з наших, хто заходив у гробницю не захворів.
-- Переносник не має значення, -- втрутився я. – Головне – чума. Ситуація тільки погіршиться, якщо люди не почнуть спалювати трупи.
-- В Бастіон чума ще не проникла, -- зауважив Капітан. – І в неї є свої плюси. Припинилося дезертирство солдат з гарнізону.
-- В кварталі Сліз мене зустріли доволі вороже. Вони на межі нового вибуху.
-- Коли?
-- Два дні. Три – максимум.
Капітан закусив губу. Петля на нашій шиї затягувалася.
-- Нам потрібно…
Крізь двері протиснувся Трибун гарнізону.
-- Біля воріт збирається натовп. У них таран.
-- Ходімо, -- наказав Капітан.
Ми розігнали їх за кілька хвилин. Витратили при цьому кілька стріл та кілька казанів з окропом. Натовп розбігся, осипаючи нас прокльонами й образами.
Опустилася ніч. Я залишився на стіні, спостерігаючи на відстані, як містом блукають смолоскипи. Натовп розвивався, в нього з’явилася нервова система. Якщо в нього з’являться мізки, ми опинимося у вирі революції.
З плином часу смолоскипів поменшало. Сьогодні вибух нам не загрожує. Можливо завтра, якщо спека і вологість стануть незносними.
Невдовзі справа я почув дряпання. Потім тріск. Шкрябання. Тихенько, ледь чутно щось наближалося. Мене охопив жах. Я заціпенів немов горгулья, що прилаштувалася над воротами. Вітерець перетворився в арктичний вітер.
Щось прослизнуло над зубцями стіни. Червоні очі. Чотири лапи. Темне як ніч. Чорний леопард. Він рухався плавно як вода в струмку. М’яко спустився сходами у двір і зник.
Мавпа, яка живе в моїй голові, прагнула стрімголов залізти на дерево, пронизливо заверещати та почати жбурлятися лайном і гнилими фруктами. Я втік до найближчих дверей, побіг критим коридором до помешкання Капітана і зайшов без стуку.
Капітан лежав на ліжку, закинувши руки за голову і втупившись в стелю. Самотня свічка кволо освітлювала кімнату.
-- Форвалака в Бастіоні. Я бачив, як вона перелізла через стіну, -- пропищав я тонким, як в Гобліна, голосом.
Він фиркнув.
-- Чув, що я сказав?
-- Та чув, Док. Забирайся. Дай мені спокій.