— Може дозволиш мені виставити якісь свої умови... — почав було я.
— Умови? — Ванда наморщила чоло. — Ах! Ось ти й переполошився, а може, навіть каєшся, однак вже надто пізно — я маю твою присягу, твоє слово честі. Хоча... кажи!
— Насамперед я хотів би зафіксувати в нашій угоді, що ти ніколи не покинеш мене назовсім, і ще, що ніколи не віддаси мене на поталу і глузи котромусь зі своїх залицяльників.
— Але ж, Северине! — майже зойкнула Ванда; її голос зворушено тремтів, а очі наповнилися слізьми. — Невже ти міг повірити, що я тебе, чоловіка, який так мене кохає, який безоглядно віддається мені в руки... — вона затнулася.
— Ні! Ні! — палко заперечив я, обціловуючи її руки. — Я анітрохи не боюся, що ти можеш зганьбити мене. Пробач мені цю огидну мить!
Ванда млосно усміхнулася, притулилася щокою до моєї щоки і, здавалось, замислилася.
— А ти дещо забув, — прошепотіла вона грайливо. — Найважливіше...
— Якусь з умов?
— Так, що я завжди носитиму хутро. Але я й без умов обіцяю це тобі. Я одягатиму хутро, бо воно дає мені відчуття влади. Я дуже хочу бути твоєю невблаганною повелителькою, розумієш?
— Я маю підписати угоду? — запитав я.
— Ще ні, — заперечила Ванда. — Спершу я внесу до неї твої умови, а взагалі, ти підпишеш її, коли прибудемо на місце.
— У Константинополі?
— Ні. Я все зважила. Що мені мати раба там, де має його кожен? Я хочу володіти ним тут, у нашому освіченому, тверезо-
му, філістерському світі, сама хочу володіти рабом, якого віддав мені в руки не закон, не моє на нього право і не грубе насильство, а лише єдино влада моєї краси, мого єства. Ось що пікантно! У будь-якому разі ми подамося до країни, де нас ніхто не знає і де, нікого не соромлячись, ти зможеш слугувати мені. Можливо, до Італії, до Риму або Неаполя.
Ми сиділи на Вандиній канапі. Одягнена в горностаєву каца-байку, з розпущеним по плечах, наче лев'яча грива, розкішним волоссям, вона впилася в мене поцілунком, висмоктуючи душу з тіла. Мені паморочилося в голові, гаряче нуртувала кров, шалено стугоніло моє серце біля її серця.
— Я прагну сповна віддатися тобі в полон, Вандо! — раптом скрикнув я в пориві пристрасті, коли не міг вже ані ясно думати, ані приймати тверезих рішень. — Без жодних умов, без жодних обмежень твоєї влади наді мною. Хочу залежати тільки від твого милосердя чи гніву!
Кажучи це, я зісковзнув з канапи їй до ніг і дивився на неї знизу захмелілим від жаги поглядом.
— Який ти гарний тепер! — вигукнула вона. — Мене зачаровують, хвилюють твої очі, затуманені, наче в екстазі. Яким же дивовижним буде їхній погляд під смертельними ударами батога, у мить скону! Ти маєш очі мученика!
* * *
Інколи мені страшно усвідомлювати, що я так сповна, беззастережно готовий віддатися у руки жінки. А якщо вона зловживатиме моєю пристрастю, своєю владою?..
То й що? Тоді я скуштую на власній шкірі того, що ще з дитинства заполонювало мої фантазії, сповнюючи солодким жахом. Безглузді страхи! Вона гратиметься зі мною в безневинну гру, нічого більше! Вона ж мене кохає, вона така добра, справді шляхетна натура, не здатна на зраду. Та все ж усе в її руках — вона зможе, якщо захоче. Як ворохобить мене цей страх, ці сумніви...
* * *
Тепер я розумію Манон Леско і бідного шевальє, який обожнював її навіть тоді, коли вона була коханкою іншого; навіть тоді, як її поставили до ганебного стовпа.
Кохання не знає жодних чеснот, жодних заслуг. Воно кохає і прощає і все стерпить, бо не може інакше. Нами керує не тверезий розум; не переваги та недоліки, які нам відкрилися, ваблять чи відлякують нас. Солодка, тоскна, загадкова сила бере нас у свої тенета, і ми перестаємо думати, відчувати, прагнути — віддаємося на волю стрімкому потокові і навіть не питаємо, куди він нас несе.
* * *
Сьогодні на прогулянці вперше з'явився російський князь, який відразу привернув загальну увагу своєю атлетичною постаттю, вродливими рисами обличчя та розкішним убранням. Дами не зводили з нього очей, наче з дикого огира, але він походжав алеями похмурий, нікого не помічаючи, у супроводі двох слуг — мурина, зодягненого з голови до п'ят у червоний атлас, та черкеса в блискучих обладунках.
Раптом він побачив Ванду, прикипів до неї холодним пронизливим поглядом, навіть голову повернув за нею, а коли вона пройшла повз нього, зупинився й довго дивився їй услід.
А вона... Вона пожирала його своїми іскристими зеленими очима і доклала всіх зусиль, щоб зустрітися з ним знову.
Витончене кокетство, з яким вона ступала, рухалася, пускала бісики очима, зашморгом перехопило мені горло. Коли ми поверталися додому, я сказав їй про це. Вона насупила чоло.
— Чого ж ти хотів, — мовила вона. — Князь такий чоловік, який міг би мені сподобатися, навіть засліпити, а я вільна і можу робити усе, що заманеться...
— Ти мене більше не кохаєш? — затинаючись від ляку, пробубонів я.
— Я кохаю лише тебе, — заспокоїла вона мене. — Але дозволю князеві поупадати за мною...
— Вандо!
— Хіба ти не мій раб? — запитала вона спокійно. — Хіба я не Венера, жорстока північна Венера в хутрі?
Я мовчав. У мене було відчуття, ніби її слова перемелюють мене, мов жорна; її холодний погляд кинджалом пронизав моє серце.
— Негайно вивідай ім'я, помешкання і всі знайомства князя, зрозуміло? — звеліла вона.
— Але...
— Жодних заперечень! Виконуй! — крикнула Ванда з такою суворістю, якої я від неї ніколи не сподівався. — І не з'являйся мені на очі, доки не дізнаєшся усього.
Лише по обіді я зміг принести Ванді бажані новини. Вона залишила мене стояти, наче лакея, сама ж з усміхом слухала моє повідомлення, сидячи у фотелі. Потім кивнула, начебто задоволено.
— Подай мені ослінчика для ніг! — наказала коротко.
Я послухався, приніс ослінчика, поставив на нього її ніжки, а сам зостався на колінах перед нею.
— Чим усе це скінчиться? — сумно запитав я після короткої мовчанки.
Вона весело засміялася.
— Ще ж нічого й не почалося!