— Ти безсердечніша, аніж я думав, — ображено мовив я.
— Северине! — споважніла Ванда. — Я ще нічого не зробила, анічогісінько, а ти вже називаєш мене безсердечною. Що ж буде, коли я втілю в життя твої фантазії, заживу веселим, фривольним життям, заведу собі коло залицяльників — стану твоїм ідеалом, топтатиму тебе й шмагатиму батогом?
— Ти надто серйозно сприймаєш мої марення!
— Надто серйозно? Тільки-но я за них візьмуся, жартами не обмежиться! — заперечила вона. — Ти ж знаєш, якою ненависною є мені будь-яка гра, комедія. Ти сам цього хотів! Чия то була ідея, моя чи твоя? Я тебе нею спокусила чи ти розпалив мою уяву? А тепер для мене це серйозно.
— Вандо, — ніжно заворкотів я, — вислухай мене спокійно. Ми так безмежно кохаємо одне одного, ми такі щасливі, невже ти хочеш пожертвувати всім майбутнім заради миттєвої примхи?
— Це вже не примха! — крикнула вона.
— Що ж тоді? — запитав я налякано.
— Це вже в мені, — мовила вона спокійно, задумливо. — Можливо, ці мої нахили ніколи би й не виявилися, не розвинулися, якби не ти, а тепер, коли все обернулося нездоланним потягом, переповнило усе моє єство, коли я відчуваю в цьому насолоду, коли я вже не хочу й не можу інакше, ти хочеш все повернути? Мужчина ти, чи ні?
— Кохана, люба Вандо! — я заходився її пестити й цілувати.
— Облиш мене! Ти не мужчина!
— А ти! — спалахнув я нараз.
— Я своєрідна жінка, і ти це знаєш, — відповіла вона. — Я не така сильна у фантазіях і не така слабка, коли йдеться про їхнє втілення, як ти! Раз щось почавши, я доводжу справу до кінця, то наполегливіше, що на більший спротив натрапляю. Облиш мене!
Ванда відштовхнула мене і підвелася.
— Ван до! — я теж підхопився на ноги і порівнявся з нею — мої очі навпроти її очей.
— Тепер ти мене знаєш! — вела далі Ванда. — Я ще раз тебе попереджаю. Ти маєш ще вибір! Я не змушую тебе бути моїм рабом.
— Вандо! — вигукнув я зворушено, сльози заслали мені очі. — Ти не уявляєш, як я тебе кохаю!
Вона зневажливо скривила уста.
— Помиляєшся! Ти вдаєш з себе гіршу, ніж є насправді. Твоя сутність набагато добріша, шляхетніша...
— Що ти знаєш про мою сутність! — гнівно урвала вона мене. — Але ти ще мене пізнаєш!..
— Вандо!
— Вирішуй! Підкоришся мені, беззаперечно?
— А якщо я скажу — ні?
— Тоді...
Ванда підійшла до мене впритул, холодна й зверхня. Ось така — зі схрещеними на грудях руками, зі зловісною усмішкою на устах — вона справді була втіленням деспотичної жінки з моїх марень; риси її обличчя видавалися жорстокими, в очах не проглядалося й сліду доброти чи милосердя.
— Гаразд, — озвалася вона нарешті.
— Ти гніваєшся, — мовив я. — Будеш шмагати мене батогом?
— О ні! — заперечила Ванда. — Я тебе рідпущу. Ти вільний! Більше тебе не затримую...
— Вандо... мене, який тебе так кохає?
— Так, Вас, мій пане! Чоловіка, який мене боготворить, — у її голосі чулася зневага, — однак боягузливого, брехливого і віроломного. Забирайтеся геть, негайно!
— Вандо!
— Нікчемо!
Кров прилила мені до серця, я кинувся до Вандиних ніг і заридав.
— Ще тільки сліз бракувало! — зареготала вона. О, який то був убивчий сміх! — Ідіть, не хочу Вас більше бачити!
— Господи! — скрикнув я знетямлено. — Я зроблю все, що накажеш, буду твоїм рабом, твоєю річчю! Розпоряджайся мною, як захочеш, тільки не відштовхуй від себе! Я пропаду! Я не зможу жити без тебе! — я обхопив руками її коліна, цілував її долоні.
— Так, тобі судилося-таки бути рабом й відчувати батога на своїй шкірі, бо ти не мужчина, — сказала вона, і те, що вона мови-
ла це не в гніві й навіть без хвилювання, а так спокійно й розважливо, боляче шпигнуло мене в самісіньке серце. — Тепер я тебе добре знаю, збагнула твоє собаче нутро — ти здатний молитися на того, хто топче тебе ногами: що більше знущається, то відцані-ше любиш. Я тебе вже пізнала, тепер ще ти маєш пізнати мене...
Ванда сягнистими кроками міряла кімнату, а я валявся на колінах, понуривши голову, і сльози цебеніли мені з очей.
— Ходи до мене! — звеліла Ванда, сідаючи на канапу.
Я послухався і сів коло неї. Вона похмуро дивилася на мене, та раптом погляд її немов прояснів зсередини; з лагідною усмішкою вона притягнула мене до себе й заходилася зціловувати сльози з моїх очей.
* * *
Сміховинність моєї ситуації, власне, у тому, що я, мов ведмідь зі звіринця Лілі, можу втекти, але не хочу і готовий стерпіти геть усе, щойно вона пригрозить відпустити мене на свободу.
** *
Якби ж то вона нарешті знову взяла до рук батога! Від ласки, якою вона мене огортає, мені стає моторошно. Я сам собі здаюся маленькою, упійманою мишкою, з якою пустотливо бавиться граціозна кішечка, щомиті готова роздерти свою жертву, і моє мишаче серце ціпеніє від жаху.
Що вона замислила? Як вона зі мною вчинить?