* * *
Ванда начебто цілком забула про угоду, про моє рабство. Чи може, то, справді, було тільки примхою, і вона відмовилася від своїх намірів тієї ж миті, як я перестав чинити їй опір і упокорився її монаршій милості.
Яка ж вона ніжна, яка ж ласкава вона тепер зі мною. У нас блаженна пора.
* * *
Сьогодні вона попросила мене почитати сцену між Фавстом та Мефістофелем, у якій Мефістофель з'являється в образі мандрівного спудея. Вона не зводила з мене очей, у яких таїлося загадкове вдоволення.
— Не розумію, — заговорила вона, коли я закінчив читати, — як може чоловік так ясно, так гостро, так мудро передавати вичитані з твору великі й прекрасні думки, залишаючись неперевер-шеним мрійником, перечуленим невдахою.
— Ти задоволена, — мовив я, цілуючи їй руку. Ванда лагідно погладила мене по чолі.
— Я кохаю тебе, Северине, — прошепотіла вона. — Мені здається, жодного іншого чоловіка я не зможу кохати більше. Будьмо розсудливими, гаразд?
Замість відповіді я міцно обійняв її; безмежно ніжне, печальне відчуття щастя переповнювало мої груди, очі наповнилися слізьми, і одна сльоза крапнула їй на руку.
— Навіщо плакати! — вигукнула вона. — Яке ж ти все-таки дитя!
Катаючись якось околицями, ми зустріли російського князя, який їхав бричкою. Той, вочевидь, був неприємно вражений, побачивши поруч з Вандою мене, і, здавалось, намагався пронизати її своїми іскрометними сірими очима, вона ж — тієї миті я ладен був упасти навколішки й цілувати їй ноги — вдала, ніби не помітила його, байдуже ковзнула поглядом, наче він якась безживна річ або ж дерево, а тоді з чарівним усміхом повернулася до мене.
* * *
Коли сьогодні я побажав їй "на добраніч", вона здалася мені раптом, без будь-якого на те приводу, розгубленою та пригніченою. Що ж її турбувало?
— Мені шкода, що ти йдеш, — сказала вона, коли я вже стояв на порозі.
— Усе залежить від тебе, тільки ти можеш скоротити термін мого важкого випробування. Прошу, перестань мене мучити, — заблагав я.
— Отож, ти навіть не припускаєш, що цей утиск є мукою і для мене? — дорікнула Ванда.
— То поклади йому край! — вигукнув я, обіймаючи кохану. — Стань моєю дружиною!
— Ніколи, Северине, — м'яко, однак рішуче, заперечила вона.
— У чому річ?
Мені похололо на душі.
— Ти чоловік не для менеї
Я дивився їй у вічі, поволі опустив руку, якою ще обіймав її за стан і вийшов з покоїв, а вона... вона не зупинила мене.
Довга неспана ніч. Скільки рішень я ухвалив і знову відкинув! Уранці я написав листа, у якому повідомляв про розрив наших стосунків. Руки мені тремтіли, а, запечатуючи листа, я обпік собі пальці сургучем.
Коли я піднімався сходами, щоб передати послання покоївці, мені підгиналися коліна.
Раптом двері відчинилися, і з-поза них визирнула голова Банди в папільотках.
— Я ще не зачесана, — усміхнулася вона. — Що це у Вас?
— Лист...
— Мені? Я кивнув.
— Ах, он воно що! Ви хочете розірвати наші стосунки! — вигукнула вона глузливо.
— Хіба не Ви сказали мені учора, що я не гідний бути Вам чоловіком?
—Яй тепер можу це повторити, — незворушно мовила вона.
— То ось... — я простягнув їй листа, тремтячи усім тілом; голос мені зривався.
— Залиште його собі, — сказала Ванда, холодно змірявши мене поглядом. — Ви забуваєте, що вже не може бути й мови про те, чи маєте Ви шанс стати моїм чоловіком, а ось рабом — хоч зараз!
— Милостива пані! — обурено скрикнув я.
— О так, запам'ятайте собі на майбутнє — саме так називатимете мене віднині! — відрізала Ванда, з невимовною зневагою стріпнувши головою. — Залагодьте усі свої справи за двадцять чотири години! Післязавтра я від'їжджаю до Італії, Ви будете супроводжувати мене у ролі слуги...
— Вандо...
— Я забороняю Вам будь-яке панібратство! — сказала вона, карбуючи кожне слово. — А також забороняю заходити до моїх покоїв, доки я Вас не покличу або ж не подзвоню дзвоником, і розмовляти зі мною, доки я сама не заговорю до Вас. Віднині називатиметесь не Северином, а — Ґреґором.
Мною трясло від люті, а ще — не смію цього заперечувати — від насолоди й млосного збудження.
— Але... Ви ж знаєте мої життєві обставини, милостива пані, — ніяково сказав я. — Я залежу від свого батька і сумніваюся, що він дасть мені таку велику суму грошей, яка потрібна для подорожі...
— Тобто ти не маєш грошей, Ґреґоре, — вдоволено зауважила Ванда. — То й ліпше! Так ти цілковито будеш залежати від мене, станеш мені справжнім рабом.
— Ви не берете до уваги, — спробував заперечити я, — що я, як людина честі, не можу...
— Я взяла до уваги, — наказовим тоном урвала мене Ванда, — що Ви, як людина честі, повинні насамперед дотриматися присяги, даного слова супроводжувати мене в ролі раба, куди б я не звеліла; в усьому слухатися мене, щоб я не наказала. А тепер іди собі, Ґреґоре!
Я рушив до дверей.
— Ще ні! Спершу поцілуй мені руку, — і вона з дещо гордовитою недбалістю простягнула мені пальчики для поцілунку, а я — дилетант, осел, нікчемний раб — з палкою ніжністю припав до них пересохлими від жаги та збудження устами.