— Що Ви! Від сили місяць!
— Навіть якщо йдеться про мене?
— Якщо йдеться про Вас, то, можливо, два.
— Два місяці! — скрикнув я.
— А що, два місяці — довгий час.
— Мадам, але це виходить навіть поза межі античних пристрастей!
— Бачте, Ви не витримуєте правди.
Ванда пройшлася кімнатою, сперлася на коминка, поклавши руку на поличку й мовчки мене розглядаючи.
— Що ж мені з Вами робити? — нарешті озвалася вона.
— Що завгодно, — відповів я смиренно. — Що принесе Вам вдоволення...
— Як непослідовно! — вигукнула вона. — Спершу Ви хочете мене за дружину, а потім згодні вже й іграшкою стати в моїх руках.
— Вандо! Я... кохаю Вас!
— Так ми знову повернемося туди, звідки почали. Ви кохаєте мене і прагнете зі мною одружитися, я ж не хочу нового шлюбу, бо сумніваюся у витривалості своїх і Ваших почуттів.
— А якщо я таки хочу наважитися на шлюб з Вами?
— Питання в тому, чи я на нього хочу наважуватися, — спокійно мовила вона. — Я чудово можу уявити собі чоловіка, з яким могла би прожити все життя, але це мав би бути досконалий чоловік, чоловік, який би мені імпонував, упокорив би мене своєю сильною особистістю, розумієте? Однак чоловіки — я це знаю! — закохуючись, відразу стають слабкими, піддатливими і... смішними, повністю віддаються на поталу жінці, плазуючи перед нею на колінах. Я ж здатна надовго покохати лише того, перед ким сама погоджуся плазувати. Але Ви так припали мені до душі, що я готова спробувати щастя з Вами.
Я впав їй до ніг.
— Господи! Ось Ви вже й стоїте на колінах! — насмішкувато промовила вона. — Добрий початок! — а коди я підвівся, повела далі: — Даю Вам рік на те, щоб завоювати Мене, переконати в тому, що ми створені одне для одного і зможемо жити разом. Пощастить Вам, стану Вашою дружиною, такою дружиною, Северине, яка суворо й добросовісно виконуватиме свої подружні обов'язки. Цей рік ми проживемо, як у шлюбі...
Мені кров ударила в голову, її очі теж враз спалахнули.
— Ми мешкатимемо разом, поділятимемо усі наші звички, щоб побачити, чи зможемо вжитися удвох. Я наділяю Вас усіма правами шлюбного чоловіка, залицяльника і друга. Це Вас задовольнить?
— Мусить задовольнити.
— Жодного примусу!
— То я хочу...
— Неперевершено! Чую слова справжнього мужа. Ось Вам моя рука.
* * *
Десять днів ми не розлучалися ані на годину, за винятком ночей. Тепер я мав право досхочу дивитися їй у вічі, тримати в руках її долоні, прислухатися до її слів, усюди її супроводжувати.
Моє кохання видавалося мені глибокою бездонною безоднею, у яку я поринав щораз глибше, з якої мене тепер уже ніщо не могло порятувати.
Сьогодні по обіді ми примостилися біля ніг Венери на галявинці, я зривав квіти й кидав їй у поділ сукні, а вона плела з них вінки, якими ми заквітчали нашу богиню.
Раптом Ванда глянула на мене так дивно, так запаморочливо, що жага зненацька охопила мене, наче полум'ям. Не тямлячи себе, я схопив її в обійми і припав устами до її уст. Вона пригорнула мене до своїх тремтливих від хвилювання грудей.
— Ви розсердилися? — запитав я опісля.
— Я не можу сердитися на те, що природно, — відповіла вона. — Лише боюся, що Ви страждаєте...
— О, я страждаю немилосердно.
— Бідолашний друже! — вона відгорнула мені з чола скуйовджене волосся. — Сподіваюся, не з моєї вини?
— Ні... — відповів я. — Однак... моє кохання переростає в якесь шаленство. Думка про те, що я можу Вас втратити, втратити насправді, завдає мені мук вдень і вночі.
— Але ж Ви ще навіть не володієте мною, — глянула на мене Ванда отим тремким, вологим, пожадливим поглядом, яким щойно запалила в мені полум'я пристрасті, потім підвелася й поклала тендітними, аж прозорими руками вінок з блакитних анемон на мармурово-білі кучері Венери. Майже супроти власної волі я обійняв її за стан.
— Я не можу бути більше без тебе, чарівна жінко! — ледь не застогнав я. — Повір мені, лише цього єдиного разу повір мені! Це не фантазії, не пишномовна фраза. Глибоко в душі я відчуваю, як тісно моє життя переплетене з твоїм. Якщо ти мене покинеш, я згину, пропаду...
— У цьому немає жодної потреби, — Ванда взяла мене за підборіддя. — Я ж кохаю тебе, дурнику!
— Але ж ти готова бути моєї лише за певних умов, а я тебе кохаю, нічого не вимагаючи взамін...
— Це недобре, Северине, — майже злякалася вона. — Невже ви досі не знаєте мене? І зовсім не хочете завдавати собі труду мене пізнати? Я добра і лагідна, доки до мене ставляться серйозно й виважено, та коли мені віддаються надто рвійно, я стаю пихатою...
— Нехай! Будь пихатою, будь владною, деспотичною! — зойкнув я екзальтовано. — Тільки будь моєю, моєю на віки вічні!
Я лежав долі, обіймаючи її коліна.
— Це погано скінчиться, мій друже, — спохмурніла вона і навіть не ворухнулася.
— О, хай би воно ніколи не закінчилося! — схвильовано, навіть запально вигукнув я. — Тільки смерть розлучить нас. Якщо не можеш стати моєю, навічно моєю, то дозволь мені бути твоїм рабом, дозволь служити тобі, терпіти усі твої примхи, тільки не відштовхуй мене від себе.
— Опануйте себе, — Ванда схилилася й поцілувала мене в чоло. —Я кохаю Вас від щирого серця, але Ви обрали не той шлях, щоб мене завоювати... щоб утримати...
— Я готовий на все, я готовий виконати будь-яку Вашу забаганку, лиш би не втратити Вас! Тільки не це! Мій розум не спроможний цього усвідомити.