— Підведіться вже нарешті! Я послухався.
— Ви направду дивна людина, — мовила Ванда. — Отже, хочете заволодіти мною будь-якою ціною? 1
— Так, будь-якою ціною.
— Чого б вартувало таке володіння? — вона на мить задумалася, і в її очах зблиснуло щось затаєне, зловісне. — А якщо би я Вас розлюбила, якби належала іншому?..
Мені мовби холодом сипонуло поза шкіру. Я подивився на неї — вона стояла переді мною така самовпевнена і незворушна, очі блищали холодним полиском.
— Ось бачите, — повела вона далі. — Вас нажахала сама лише думка.
Ніжна усмішка несподівано осяяла її обличчя.
— Так, мене охоплює жах, коли я виразно уявляю, що жінка, яку я кохаю, і яка навзаєм кохає мене, може без жалю до мене віддатися іншому, та хіба я матиму тоді якийсь вибір? Якщо я кохаю цю жінку, кохаю нестямно, чи повинен я гордо повернутися до неї спиною і згинути, задемонструвавши показну силу волі, а чи пустити собі кулю в чоло? Я маю два ідеали жінки. Якщо мені не поталанить знайти свій шляхетний, сонячний ідеал, жінку, яка буде мені вірною і розділить зі мною долю, — але тільки нічого
половинчастого, нічого млявого! — то я вже ліпше віддамся сам на поталу жінці непорядній, невірній, немилосердній. Така жінка в своїй егоїстичній величі також є ідеалом! Якщо не судилося мені сповна насолодитися коханням, то я готовий з її рук випити до дна чашу болю і муки; тоді я хочу зазнати від жінки, котру кохаю, гіркоти зради, знущань, і що жорстокіших, то ліпше. У цьому теж є насолода!
— Чи Ви при своєму розумі? — розсердилася Ванда.
— Я так кохаю Вас усією душею, — не слухав я її, — усім моїм єством, що, — якщо мені судилося ще жити — Вашу близькість, Вашу ауру нічим не замінити. Отож зробіть свій вибір поміж моїми ідеалами. Зробіть з мене, що хочете — свого мужа або ж раба.
— Що ж, гаразд, — мовила Ванда, насупивши тоненькі, однак енергійно заломлені брови. — Думка про те, щоб мати в цілковитій владі чоловіка, який мене цікавить? який мене кохає, бавить мене. Принаймні я не нудьгуватиму. Ви вчинили дуже необачно, давши мені право вибору. Отож я хочу, щоб Ви стали моїм рабом, я зроблю Вас своєю іграшкою!
— О, робіть! — скрикнув я нажахано й радісно водночас. — Якщо шлюб може ґрунтуватися лише на рівності та взаємній згоді, то найсильніші пристрасті викрешуються із суперечностей. Ми з Вами по різні боки, протистоїмо одне одному ледь не як вороги; звідси таке незмірне моє кохання до Вас, замішане на ненависті та страху. При таких стосунках один має бути молотом, а інший — ковадлом. Я обираю ковадло. Я не зможу бути щасливим у ролі тирана. Я хочу обожнювати жінку, а це можливо тільки тоді, коли вона жорстоко поводитиметься зі мною.
— Але, Северине! — майже розгнівалася Ванда. — Невже Ви вважаєте мене здатною на жорстокість супроти чоловіка, який кохає мене так, як Ви, і якого я теж кохаю?
— Чом би й ні, якщо я Вас ще більше за це обожнюватиму? По-справжньому любити можна тільки те, що вище за нас, — жінку, яка підкорює нас своєю красою, темпераментом, духом, силою волі, яка сама стає нашою тиранкою.
— Тобто те, що інших відштовхує, Вас притягує?
— Саме так. У цьому моє дивацтво.
— Що ж, зрештою, в усіх ваших чоловічих пристрастях немає нічого надзвичайного і дивного. Кому ж не припаде до вподоби розкішне хутро? Кожен знає і відчуває, як близько споріднені насолода й жорстокість.
— Та у мене вони досягли свого апогею, — мовив я.
— Це означає, що розум не надто владний над Вами, а Ви — м'яка, піддатлива і вразлива натура.
— Хіба мученики теж не були м'якими та вразливими натурами?
— Мученики?
— Навпаки, це були надвразЛиві, перечу пені люди, які зі страждань спивали насолоду, які прагнули найвишуканіших мук, ба, навіть смерті, як інші прагнуть радощів. Я саме така перечулена людина, мадам.
— Стережіться, щоб не стати Вам, бува, мучеником кохання, мучеником жінки...
* * *
Теплої запашної ночі ми сидимо на Вандиному крихітному балкончику; над нами — шатро — зелене мереживо дикого винограду, а далі — усіяне міріадами зір небо. З парку долинає тихе скигління, закликання закоханої кішки, а я сиджу на ослінчику біля ніг моєї.богині й розповідаю про своє дитинство.
— То ще тоді виявилися усі оці Ваші дивацтва? — запитала Ванда.
— Звісно. Не пам'ятаю часів, коли б я їх не мав... Як розповідала мені матуся, я ще з колиски був надто вразливим, відмовився від здорового грудного молока годувальниці, довелося вигодовувати мене козячим молоком. Маленькиу хлопчиком у мене де й взялася загадкова ніяковість перед жінками, за якою, по суті, приховувалось якесь особливе зацікавлення протилежною статтю. Сірі склепіння та сутінь церкви наганяли на мене моторош, а перед сяючим вівтарем та святими образами я просто-таки холонув від жаху. Зате я крадькома, немов прагнучи скуштувати забороненої втіхи; прослизав до гіпсової фіґурки Венери, що стояла в маленькій батьковій бібліотеці, уклякав на коліна і промовляв молитви, яких мене, малого, навчили: Отче наш, Богородице Діво та Вірую.
Одного разу, вночі, я встав з ліжка, щоб побути коло неї; серпик молодого місяця присвічував мені й оповивав богиню блідо-блакитним холодним сяєвом. Я впав перед нею навколішки, цілував її холодні ноги, підгледівши, як наші селяни цілували ступні розіп'ятого Господа.
Нестерпна туга охопила мене.
Я підвівся, обійняв прекрасне холодне тіло й поцілував її в крижані уста, та враз мене охопив незвіданий жах, і я втік. Тієї
ночі мені наснилося, наче богиня стоїть перед моїм ліжком і погрожує мені рукою.
Мене рано віддали до школи, отож швидко я опинився й у гімназії, жадібно поглинаючи все, що міг мені запропонувати античний світ. Невдовзі я більше знав про давньогрецьких богів, аніж про християнство: удвох з Парисом простягав Венері яблуко спокуси; бачив, як палає Троя; блукав світами разом з Одіссеєм. Праобрази краси глибоко запали мені в душу, і вже в тому віці, коли інші хлопчаки зухвало бешкетують та сваволять, я відчував непереможну відразу до всього низького, ницого, бридкого. Та най-бридкішим, гідним огуди, видавалося мені, незрілому парубійкові, кохання до жінки — у тому найпростішому вияві. Я уникав будь-якого стикання з прекрасною статтю, одне слово, я був пере-чулений до шаленства.
Моя матір взяла — тоді мені виповнилося чотирнадцять років — симпатичну покоївку, молоду вродливу пишнотілу дівчину. Одного ранку, коли я саме студіював свого Тацита і захоплювався чеснотами давніх ґерманців, дівча замітало в моїй кімнатці; раптом вона завмерла, нахилилася до мене, не випускаючи віника з рук, і повні свіжі солодкі уста торкнулися моїх. Поцілунок закоханої кішечки пронизав мене відразою, я затулився від звабниці своєю "Германією", мов щитом, і, обурений, вибіг з кімнати.
Ванда вибухнула сміхом.
— Ви й справді той чоловік, який шукає собі подібних. Але розповідайте далі!
— Іще одна сцена з тих часів не йде мені з голови. Одного разу на гостину до моїх батьків приїхала графиня Соболь, моя далека тітка, жінка величава і вродлива, зі звабливим усміхом. Однак я ненавидів її — в родині її вважали куртизанкою — і поводився щодо неї вкрай неґречно, злостиво та незґрабно.
Одного дня батьки поїхали до повітового містечка. Моя тітка вирішила скористатися їхньою відсутністю, щоб вчинити зі мною розправу. Несподівано вона, одягнена в оздоблену хутром каца-байку, увійшла до моєї кімнати в супроводі кухарки, служниці та маленької кішечки, якою я погордував. Нічого не кажучи, вони схопили мене й, незважаючи на мій шалений опір, скрутили мотузками, а тоді тітка зі зловісним усміхом на устах засукала рукави й заходилася шмагати мене товстою різкою, та так старанно, що аж кров бризнула. Забувши про своє геройство, я кричав, плакав і благав пощади. Нарешті тітка дозволила мене розв'язати, проте звеліла на колінах дякувати за науку ще й руку цілувати.
Бачте, який перечулений телепень! Під різкою величавої красуні, яка у своїй хутряній кацабайці видавалася мені розлюченою царицею, у мені вперше прокинулися почуття до осіб протилежної статі. Відтоді тітка стала для.мене найчарівнішою жінкою на всій грішній землі.
Моя катонічна сувора стриманість, моя ніяковість перед жіноцтвом були нічим іншим, як до краю загостреним сприйняттям прекрасного. Відтоді чуттєвість у моїх фантазіях стала своєрідним культом, і я заприсягнувся не розтрачати священних почувань на якусь простачку, а зберегти їх для ідеальної жінки, для богині кохання, якщо це можливо.
Ще дуже юним я вступив до університету й перебрався до столиці, де мешкала моя тітка. Тодішня моя комірчина нагадувала помешкання доктора Фавста. Там панував точнісінько такий самий безлад: високі шафи, напхом напхані книжками, які я скуповував за сміховинну ціну в одній букіністичній крамниці на Сер-ваниці, жидівському кварталі Лемберґа; глобуси, атласи, хімічні колби, мапи Зоряного неба, скелети тварин, черепи, бюсти світочів літератури та мистецтва. З-поза величезної, оздобленої зеленим кахлем, печі щомиті міг визирнути Мефістофель в образі мандрівного студента.
Я вивчав усе накупу, без будь-якої системи: хімію, алхімію, історію, астрономію, філософію, право, анатомію та літературу; читав Гомера, Верґілія, Оссіяна, Шиллера, Ґьбте, Шекспіра, Сервантеса, Вольтера, Мольєра, Коран і спогади Казанови. Щодень зростало моє сум'яття, фантазії, чуттєві понад всяку міру, брали гору над тверезим розумом. І ні на мить не давав спокою образ прекрасної ідеальної жінки, яка час до часу ввижалася мені в моїй кімнаті серед фоліантів у шкіряних палітурках та кістяків — то на ложі, устеленому пелюстками троянд, в оточенні амурчиків, то в убранні богині Олімпу з суворим холодним обличчям гіпсової Венери, то з пишними каштановими косами, з усміхненими синіми очима в червоній оксамитовій, оздобленій горностаєвим хутром кацабайці моєї вродливої тітки.
Одного ранку, коли вона знову в усій своїй усміхненій чарівності зринула переді мною із золотого туману моїх марень, я подався до графині Соболь. Тітка прийняла мене приязно, ба, навіть сердечно, привіталася поцілунком, викликавши сум'яття у моїй душі. їй на той час, мабуть, ось-ось мало виповнитися сорок літ, але, як і більшість отих невтомних життєлюбів, вона ще була звабною й носила оздоблену хутром кацабайку, щоправда, тепер із
зеленого оксамиту з брунатним хутром куниці. Однак від тієї суворої неприступності, якою тоді маєстатична графиня вразила мене в самісіньке серце, не зосталося й сліду.