— Хто міг знати… — сказав я.
— Дай мені її адресу! — попросила вона.
І я змушений був розчарувати її: адреси немає.
— Принаймні ми знаємо, що вона жива… — додав я. — І я обіцяю, що ми її знайдемо.
Вона кивнула. І ми заговорили про те, як вибратися звідси. І — куди? І взагалі, яким чином повернути Єлизавету до нормального існування?
Сидячі в альтанці, я склав першу половину плану: звідси ми поїдемо разом!
Вона згодилася.
Уперше я бачив її цілковиту розгубленість і довіру щодо себе.
І добре розумів: це те, чого я колись так шалено бажав і те, що тепер стало для мене звичайним обов’язком.
Домовились так: маємо день на вирішення всіх формальностей.
Пан Валдіс усіляко сприяв пришвидшенню процедури.
Запросивши мене (після розмови з Єлизаветою) на каву до свого кабінету, радіючи з того, що проблема з її утриманням благополучно вирішилась, він говорив без упину, знайшовши в мені чемного співбесідника. Тут і з’ясувалося, що він має всі «інтелігентські вади» — багато читає, цікавиться кіно і навіть сам пише пісні під гітару.
Я обережно поцікавився, чи знає він ким була його пацієнтка, на що він жваво відповів, що якби не знав, вона давно була б уже депортована або сиділа в притулку для самотніх. Говорив про неї з пієтетом.
І досить делікатно запитав, ким я їй доводжусь, адже віддавати мешканців санаторію можна тільки близьким родичам. Я сказав, як є. Він здивувався, що у Тенецької є доросла донька і висловив жаль з того приводу, що втрачає цікаву співрозмовницю.
Навзаєм я обережно поцікавився станом її здоров’я.
— З цим усе в порядку, — посміхнувся Валдіс.
— У нас не психушка, і не ЛТП — самі бачите. Тут, головним чином, відпочивають, підліковують нерви. П’ять років тому ми прокололи їй заспокійливе. Тепер вона в нормі.
Він помовчав і сором’язливо додав:
— Сюди потрапляють ті, за кого добре платять. І це — не гірший варіант.
— Не гірший варіант ув’язнення, — додав я.
Він зголосився і запропонував мені послухати кілька своїх пісень.
Я заночував при тій кав’ярні, в якій пив каву.
А наступного ранку Єлизавета вийшла до мене з брами білого санаторію з маленькою валізою в руці.
Я заспокійливо посміхнувся, маючи в душі купу сумнівів щодо її подальшої долі, відповідальність за яку тепер повністю мав узяти на себе.
…До цього часу все у мене складалося досить пристойно.
Маю на увазі «пристойно» — в контексті всього, що відбулося за роки такого собі «автоматичного» існування, в якому для мене, як і для багатьох моїх ровесників, котрі добряче перемерзли на Майдані Незалежності в 2004-му, власна незалежність від обставин стала чи не найважливішим рушієм всіх праведних і неправедних вчинків.
…Я ніколи не міг стати на коліна. Усвідомлюю, що інколи це буває необхідно. Скажімо, в церкві. Адже незручно, якщо ти залишаєшся стояти стовпом, коли всі довкола стають навколішки.
А ти з жахом розумієш, що якась сила заважає тобі зробити так само.
Певно, ця сила називається гординею, не знаю. Давно хочу запитати про це у священнослужителів, порадитись, чи не є це великим гріхом. Адже, кажуть, що гординя — це гріх…
А якщо це не гординя, тоді — що?
Коли мені було років чотири (може, менше), а великим світом правив черговий і, здається, останній, «генеральний секретар», по телевізору показували, як один співак, котрий тоді був зовсім молодий, але з тою ж самою квадратовою зачіскою, що і нині (подейкують, що це — перука), співаючи на якомусь концерті пісню, в якій були слова «Наш дорогий генеральний секрета-а-а-р!», опустився на коліна перед великим портретом того самого «дорогого», що висів посеред сцени.
Тоді я дуже здивувався і подумав, що, певно, це дуже соромно ось так стати на коліна перед великим залом — та ще й у телевізорі!
— Чому він став на коліна? — запитав я у матері.
— Тому, що поважає владу! — пояснила мати.
Я дуже поважав виховательку дитячого садка Марь-Ванну і подумав, що, певно, було б непогано виявити до нею повагу саме у такий спосіб, якщо таке правило існує в дорослому світі.
Але вранці побачивши на сходах статурну Марь-Ванну, котра, мов імператриця, зустрічала своїх підопічних і рахувала, мов курчат, ставати перед нею на коліна чомусь передумав.
А коли вона, Марь-Ванна, залишила мене сидіти в їдальні всю «тиху годину» з повним ротом каші, яку я не міг ані проковтнути, ані сплюнути, я точно впевнився: нізащо!
Певно, відтоді і набув тієї «гордині».
Адже я можу зробити будь-що.
Навіть найскладніше — визнати свою неправоту і вибачитись. Навіть най-принай-складніше — відмовитись від корисної пропозиції.
Навіть поцілувати комусь руку — наприклад, незнайомій бабці (іншим — навряд чи).
А от стати на коліна досі не можу. Навіть у церкві…
Тому мене страшенно дратувало, коли з усіх боків чулися заклики «звестися з колін».
А як зведешся, коли ти на них ніколи не стояв?