Ані тоді, ані тепер…
Хіба що тепер не опуститися нижче плінтуса для багатьох стало складніше.
Адже настав час суспільної апатії, густо замішаної на єдиному бажанні отримувати гроші, нічого при цьому не вкладаючи в це бажання крім… самого бажання.
Така тавтологія часу…
Приклад злодіїв і грабіжників, котрі вчергове прорвалися до владного корита, виявився заразним.
Скажу відверто, спокуса не оминула й мене, коли я (щоправда цілком вірячи в справу) взяв участь у першому «відкаті», ще не дуже добре розуміючи всю цю хибну схему.
Тоді очільник телевізійного каналу запропонував мені написати сценарій, про який я давно мріяв.
Після року напруженої роботи, я отримав чималі гроші і коротку репліку: «Всім дякую! Всі вільні!», а замовник благополучно ретирувався в невідому далечінь, отримавши при цьому суму, котра, певно, разів у десять перевищила мою.
Після кількох подібних пропозицій (в які я знов і знов вірив, як останній ідіот), я міг би цілком пристойно існувати без особливих проблем: «всі вільні, всім дякую» — і конверт, напакований грішми.
Зрештою, я згидився.
Я бачив людей у краватках, за цілком благопристойними й навіть патріотичними пиками яких ховалися свинячі писки і кабанячі ікла.
Вони порпались у будь-якому багні, де сподівались відшукати золотий жолудь, щоб покласти його в своє, і без того напаковане мотлохом, лігво.
Так було скрізь, хоч куди кинь оком.
З одного боку йшло шалене насадження невігластва, безкультур’я і низьких пристрастей, а з іншого — абсолютно безсоромний грабіж вже награбованого іншими.
Ситуація в країні була досить абсурдною, але мені здавалося, що поки що так і має бути. Аж доки ми перетнемо певну незворотню точку, за якою назавжди залишиться генетика покори, страху, заздрісності, невиправданих амбіцій, зрадництва та інших наслідків багаторічного насадження викривлених понять.
Починаючи з 2010 року, це викривлення доходило апогею.
Той, хто хоч якимось чином торкався влади (навіть влади химерної, мізерної, котра обмежувалася обідраним кабінетом у богом забутій глибинці), починав безбожно набивати власні кишені.
Хто — копійчаним насінням, хто — цілими заводами.
Байдуже — аби гребти.
Комплекс вічних ненажерливих злиднів правив навіть тими, чиї годинники коштували як квартира чи автомобіль.
Хапати і красти, поки є така можливість — така ідеологія керманичів.
У тому, що вони тимчасові, я не мав жодних сумнівів.
Але все, що я нині міг — це відступити якомога далі, щоб в черговий раз не бути розчарованим у тому, у що намагався зберігати бодай малий відсоток віри.
Тому просто тихо робив свою справу.
На своїй маленькій студії ми знімали те і ТАК, як хотіли.
Часом отримуючи неабиякі відгуки і навіть винагороди, про які тут, в моїй країні, дешевше було не розводитись.
Неодноразово мені пропонували виїхати за кордон.
Але я не міг покинути свою маленьку команду, студентів, а якщо зовсім відверто — країну, в яку вріс «по саме нікуди». Та й не хотів проґавити той момент, коли весь абсурд нинішнього існування почне сипатися, мов картярський будиночок.
Вірив у це.
Адже добре бачив інше: всередині цього абсурду, мов бікфордів шнур, розгоряється те, що рано чи пізно призведе до вибуху.
Якби я міг сказати про це бодай комусь, мене б взяли на кпини, як останнього романтика. Попри це, мандруючи містами і містечками з показами наших документальних стрічок (такі заходи для студентства і недобитої інтелігенції зазвичай маскували під вивіскою «майстер-клас»), я майже на фізичному рівні відчував: бікфордів шнур запалено!
Але розгорятися йому ще довго.
Навіть буде шкода, коли провладні старпери не дочекаються цього яскравого дійства з цілком природних для людського організму причин…
Доводилося чекати.
Я завантажувався роботою аби мати можливість мандрувати і утримувати матір, яку, після смерті батька, розбив інсульт. Переселився до неї, залишивши свій ковчег, де колись мешкав із Лікою, і мріяв про той час, коли зможу реалізувати великі задуми, котрі все ще крутилися в моїй голові.
Наше рекламне агентство поволі перетворилося на невеличкий «продакшн».
Знайшовши виходи на індійські і китайські ринки ми молотили анімаційні ролики, які приносили непоганий «чорний» прибуток. Чесно працювати в тому просторі, в якому ми перебували, було неможливо, красти чи прогинатися — огидно…
Складалось враження, що в країні нормальним життям живуть лише ті, хто оселився «в телевізорі». Вони веселилися, шкірили зуби, витягали жарти з власних вух чи з-під «плінтуса». Розважали народ.
І народ розважався на всю котушку! Поодинці і цілими родинами просто в телевізійному просторі золотозубі чоловіки й жінки готували їжу, вигравали квартири, худнули, різали одне одному в очі правду-матку, перевиховували дітей, завойовували мільйонерів, вели розслідування, народжували дітей, обмінювалися партнерами по шлюбу.
На випусках всієї цієї комедії абсурду сиділи досить нормальні, в психічному розумінні, люди, багатьох з них я знав. Вони посміювались і відверто «рубали бабки» з розлогого древа людського прагнення бачити власне вивернуте нутро.
Двічі чи тричі мене запрошували працювати на подібних проектах.
Я відповідав нецензурно і від мене поволі відчепилися. Роботи вистачало. Як з’ясувалося, наша маленька команда, до складу якої я взяв талановитих «тридешників», мала неабиякий успіх чомусь саме в Китаї. І ми креативили невеличкі анімаційні стрічки. А я, від нема що робити, вчив по вечорах китайську. І, як міг, розважав матір.
…Вона здала раптово.
Стояла біля плити, розмовляла з сусідкою, яка, на щастя, зайшла до неї, і в якусь мить осіла на підлогу.