— Та й ви в присутствії,— вигукнув Раскольников,— і мало того, що кричите, ще й цигарку палите, отже, всім нам неповагу чините.— Проказавши це, Раскольников відчув невимовну насолоду.
Письмоводитель з усмішкою дивився на них. Запальний поручик був, видно, збентежений.
— Це не ваше діло! — прокричав він, нарешті, якось неприродно голосно,— а от дайте-но відзив, якого від вас вимагають. Покажіть-но йому, Олександре Григоровичу. Скарги на вас! Грошей не сплачуєте! Ач який сокіл вилетів ясний!
Але Раскольников уже не слухав і жадібно схопив папір, шукаючи мерщій розгадки. Прочитав раз, удруге, і не зрозумів.
— Це що ж таке? — спитав він письмоводителя.
— Це гроші з вас за позичковим листом вимагають, стягнення. Ви повинні або сплатити з усіма витратами, пенею тощо, або дати писаний відзив, коли зможете сплатити, а разом з тим і зобов´язання не виїжджати, поки борг не сплатите, із столиці і не продавати та не утаювати свого майна. А позикодавець вільний спродати ваше майно, а з вами учинити, як велить закон.
— Та я… нікому не винен!
— Це вже нас не обходить. А до нас ось надійшов для стягнення прострочений і законно опротестований позичковий лист на сто п´ятнадцять карбованців, який ви видали вдові, колезькій асесорші Зарніциній, дев´ять місяців тому, і від удови Зарніциної перейшов сплатою до надвірного радника Чебарова; ми й пропонуємо вам дати відзив з цього приводу.
— Та вона ж моя хазяйка?
— Ну то що ж, що хазяйка?
Письмоводитель дивився на нього з поблажливо-співчутливою усмішкою, а разом з тим і з деяким торжеством, як на новака, що його ще тільки починають обстрілювати: А що, мовляв, як ти себе тепер почуваєш? » Але яке, яке було йому тепер діло до позичкового листа, до стягнення! Чи варте ще й це тепер хоч якоїсь тривоги, хоч якоїсь навіть уваги! Він стояв, читав, слухав, відповідав і навіть сам запитував, але все це машинально. Торжество самозбереження, врятування від гнітючої небезпеки,— ось що сповнювало в цю мить усе його єство, без передбачення, без аналізу, без подальших загадувань і відгадувань, без сумнівів і без запитань. […]
— Прошу пробачити, капітан,— почав він дуже розв´язне, звертаючись раптом до Никодима Хомича,— зрозумійте ж моє становище… Я готовий навіть просити у них вибачення, коли в чому з свого боку був нечемний. Я бідний і хворий студент, пригнічений (він так і сказав: «пригнічений») бідністю. Я колишній студент, бо тепер не можу утримати себе, але я одержу гроші… У мене мати і сестра в -й губернії… Мені пришлють, і я… сплачу. Хазяйка моя добра жінка, але вона так озлилася від того, що я уроки втратив і не плачу четвертий місяць, що не посилає мені навіть обідати… І не розумію зовсім, який це вексель! Тепер вона з мене править за позичковим цим листом, та що ж я їй заплачу, розміркуйте самі!..
— Але ж це нас не обходить…— знову було зауважив письмоводитель.
— Стривайте, стривайте, я з вами цілком згоден, але дозвольте і мені сказати,— підхопив знову Раскольников, звертаючись не до письмоводителя, а все ще до Никодима Хомича, але стараючись з усіх сил звертатися також і до Іллі Петровича, хоч той вперто удавав, що копається в паперах і підкреслено не звертає на нього уваги,— дозвольте і мені з свого боку пояснити, що я живу в неї вже близько трьох років, від самого того часу, коли приїхав з провінції, і раніше… раніше… а втім, чому ж мені і не признатися зараз, з самого початку я пообіцяв, що одружуся з її дочкою, обіцянка була словесна, цілком вільна… Це була дівчина… а втім, вона мені навіть подобалась… хоч я і не був закоханий… словом, молодість, тобто я хочу сказати, що хазяйка мене тоді охоче кредитувала, і я провадив почасти таке життя… я дуже був легковажний…
— Від вас зовсім не вимагають таких інтимностей, шановдобродь, та й часу немає,— грубо і з торжеством перебив було Ілля Петрович, але Раскольников схвильовано і собі перебив його, хоч йому раптом надзвичайно важко стало говорити.
— Але дозвольте, дозвольте ж мені, хоч в якійсь мірі все розповісти… як було діло і… в свою чергу… хоч це й зайве, згоден з вами, розповідати,— але рік тому ця дівиця вмерла з тифу, я ж лишився жильцем, як був, і хазяйка, коли переїхала на теперішню квартиру, сказала мені… і сказала по-дружньому… що вона цілком у мені впевнена і все таке… але чи не погоджусь я, мовляв, дати їй цей позичковий лист на сто п´ятнадцять карбованців — стільки, як вона вважала, я їй заборгував. Дозвольте: вона так і сказала, що, коли я дам цей папір, вона знову кредитуватиме мене скільки потрібно і що ніколи, ніколи з свого боку,— це її власні слова були,— вона не скористається цим папером, аж поки я сам не сплачу… І от тепер, коли я і уроки втратив і їсти мені нічого, вона і подає до стягнення… Що ж я тепер скажу?
— Всі ці зворушливі подробиці, шановдобродь, нас не обходять,— зухвало відрізав Ілля Петрович,— ви повинні дати відзив і зобов´язання, а що ви там були закохані і всі ці трагічні місця, до цього нам зовсім немає діла.
— Ну це ти вже… жорстоко…— пробурмотів Никодим Хомич, сідаючи до стола і теж починаючи підписувати. Йому якось соромно стало.
— Пишіть же,— сказав письмоводитель Раскольникову.
— Що писати? — спитав той якось особливо грубо.
— А я вам продиктую.
Раскольникову здалося, що письмоводитель повівся з ним зневажливіше і презирливіше після його сповіді,— та, дивна річ,— йому раптом самому зробилося зовсім байдуже до чиєї б то не було думки, і зміна ця сталася якось миттю, одразу. Коли б він захотів подумати трохи, то, звичайно, здивувався б з того, як міг він так говорити з ними ще хвилину тому і навіть нав´язуватись з своїми почуттями? І звідки взялися ці почуття? Навпаки, тепер, коли б раптом кімната наповнилася не квартальними, а найщирішими друзями його, то й тоді, здається, у нього не знайшлося б для них жодного людського слова, так пусто раптом стало в його серці. Страшна свідомість нестерпної, безмірної самотності і від. чуженості вразила його душу. Не жалюгідність його сповіді Іллі Петро- вичу або власного приниження перед поручиком перевернули раптом так йому серце. О, яке йому діло тепер до власної підлоти, до всіх цих амбіцій, поручиків, німкень, стягнень, контор та всього іншого. Коли б в цю мить його присудили навіть спалити, то й тоді він не ворухнувся б, навіть навряд чи вислухав би уважно вирок. З ним робилося щось дивне. Відчуття було зовсім нове, незнайоме. Такого він ще ніколи не переживав. Не те, щоб він розумів, але він виразно відчував, усією силою відчуття, що не тільки зворушливі експансивні, як оце щойно, але навіть які б там не було розмови йому вже не можна більше заводити з цими людьми в квартальній конторі, і хай би тут усі були його рідні брати і сестри, а не квартальні поручики, то й тоді йому зовсім не слід було б звертатися до них і ні в якому навіть випадку життя; він ніколи ще досі не переживав такого дивного і жахливого відчуття. І що над усе нестерпніше — це було більш відчуття, ніж свідомість, ніж розуміння; безпосереднє відчуття, найтяжче відчуття з усіх, які він пережив на своєму віку.
Письмоводитель почав диктувати йому форму звичайного в такому випадку відзиву, тобто сплатити не можу, обіцяю ось тоді (коли-небудь), з міста не виїду, майна ні продавати, ні дарувати не буду тощо.
— Та ви писати не можете, у вас перо з рук падає,— зауважив письмоводитель, з цікавістю придивляючись до Раскольникова. — Ви хворі?
— Так… в голові наморочиться… кажіть далі!
— Та все, підпишіться.
Письмоводитель взяв у нього папір і повернувся до інших. Раскольников віддав перо, але замість того, щоб підвестися й піти, поклав обидва лікті на стіл і стиснув руками голову. Наче цвях йому вбивали в тім´я. Дивна думка спала йому раптом: встати зараз, підійти до Никодима Хомича і розповісти йому все про вчорашнє, все до останньої дрібниці, потім піти разом з ним на квартиру і показати їм, де сховано речі в кутку, в дірці. Потяг був такий сильний, що він уже підвівся з місця, щоб здійснити свій намір. Чи не подумати ще хоч хвилину? — майнуло в голові.— Ні, краще не роздумуючи, і геть тягар з плечей!» Але раптом він спинився, мов прикипів до місця: Никодим Хомич захоплено щось говорив Іллі Петровичу, і до нього долинули слова:
— Бути того не може, обох звільнять. По-перше, все суперечить, дивіться: навіщо їм двірника кликати, коли б це вони вчинили? На себе доносити, чи як? Чи хитруючи? Ні, це було б занадто хитро! І, нарешті, студента Пестрякова бачили коло самих воріт обидва двірники і міщанка в ту саме мить, коли він заходив: він ішов з трьома приятелями і розстався з ними коло самісіньких воріт і де живе у двірників розпитував, ще коли приятелі не пішли. Чи ж буде такий розпитувати, де живе, коли з таким наміром ішов? А Кох, так той, перш ніж до старої заходити, внизу у срібляра півгодини сидів і рівно за чверть до восьмої від нього нагору до старої пішов. Тепер обміркуйте…
— Але дозвольте, як же у них така суперечність сталася: самі запевняють, що стукали і що двері були замкнені, а через три хвилини, коли з двірником прийшли, виходить, що двері відімкнені?
— В тому й штука: вбивця неодмінно там сидів і замкнувся на защіпку; і неодмінно б його там застукали, коли б Кох не зробив дурниці, не
пішов сам за двірником. А він саме в оцей проміжок і встиг спуститися по сходах і прошмигнути повз них як-небудь. Кох обома руками хрестився: «Коли б я там, каже, лишився, він би вискочив і мене вбив сокирою». Російський молебень хоче відправити, хе-хе!..
— А вбивцю ніхто не бачив?
— Та де ж тут побачити? Будинок — Ноїв ковчег,— зауважив письмоводитель, який прислухався з свого місця.
— Справа ясна, справа ясна! — переконано повторив Никодим Хомич.
— Ні, справа дуже неясна,— скріпив Ілля Петрович. Раскольников взяв свого капелюха і попрямував до дверей, але до дверей не дійшов…
Коли він опритомнів, то побачив, що сидить на стільці, що його підтримує справа якийсь чоловік, що зліва стоїть другий чоловік, і тримає жовту склянку з жовтою водою, і що Никодим Хомич стоїть перед ним і пильно дивиться на нього; він підвівся з стільця.
— Що це, ви хворі? — досить різко спитав Никодим Хомич.
— Вони ще як підписувалися, то ледве пером водили,— зауважив письмоводитель, сідаючи на своє місце і беручись знову до паперів.
— А давно ви хворі? — гукнув Ілля Петрович з свого місця, так само перебираючи папери. Він, звичайно, теж розглядав хворого, коли той знепритомнів, але зразу ж відійшов, скоро той прийшов до пам´яті.
— З учорашнього…— пробурмотів у відповідь Раскольников.
— А вчора з дому виходили?
— Виходив.
— Хворий?
— Хворий.