«Еге! Та це ж голос двірника… Чого йому треба?»
Він схопився і сів на дивані. Серце колотилося так, що аж боляче зробилося.
— А защіпнувся ж хто? — заперечила Настя,— ач, замикатися почав! Самого, чи що, вкрадуть? Відчини, розумнику, прокинься!
«Чого треба? Навіщо двірник? Все відомо. Чинити опір чи пустити? Пропадай…»
Він трохи підвівся, нахилився вперед і відщепнув двері.
Кімната його була така маленька, що можна було зняти защіпку, не встаючи з ліжка.
Так і є: стоять двірник і Настя.
Настя якось дивно його оглянула. Він визивно і розпачливо глянув на двірника. Той мовчки простягнув йому сірого, складеного вдвоє папірця, запечатаного пляшковим сургучем.
— Повістка з контори,— сказав він, подаючи папірця.
— З якої контори?..
— В поліцію, значить, кличуть, у контору. Звісно, яка контора.
— В поліцію!.. Чого?..
— А мені звідки знати. Кличуть, то йди.— Він пильно подивився на юнака, озирнувся навколо і повернувся, щоб іти.
— Либонь зовсім занедужав? — зауважила Настя, не зводячи з нього очей. Двірник теж на мить обернув голову.— З учорашнього дня в жару,— додала вона.
Він не відповів і тримав в руках папірця, не розпечатуючи.
— Та вже не вставай,— вела далі Настя, розжалобившись і побачивши, що він спускає з дивана ноги.— Хворий, то й не йди, не згорить. Що це у тебе в руках?
Він подивився: в правій руці у нього відрізані шматки бахроми, шкарпетка і клапті видраної кишені. Так і спав з ними. Потім уже, думаючи про все це, згадав він, що й прокидаючись в жару, міцно-міцно стискував усе це в руці і так знову засинав.
— Ач, лахміття якогось назбирав і спить з ним, наче з скарбом…— І Настя зайшлася своїм хворобливо-нервовим сміхом.
Миттю впхнув він усе під шинель і втупився в неї очима. Хоч і не міг він в ту мить як слід розмірковувати, але відчував, що з людиною не так поводитимуться, коли прийдуть її забирати. «Але ж… поліція?»
— Чаю б випив? Хочеш, чи як? Принесу, лишилося…
— Ні… я піду, я зараз піду,— бурмотів він, зводячись на ноги.
— Та ти ж і з сходів не зійдеш.
— Піду…
— Ну, як хочеш.
Вона вийшла слідом за двірником. Зараз же кинувся він до світла оглядати шкарпетку і бахрому: «Плями є, та не так вже й помітно; все забруднилося, затерлось і вже вицвіло. Хто не знає наперед — нічого не розбере. Настя, виходить, нічого не могла помітити здалека, хвалити Бога!» Тоді з трепетом розпечатав він повістку і почав читати; довго читав він і нарешті зрозумів. Це була звичайнісінька повістка з кварталу, треба було з´явитися сьогодні, о пів на десяту, в контору квартального наглядача.
«Та що ж це таке? Ніяких я справ сам по собі не маю з поліцією! І чому саме сьогодні? — думав він з болісним здивуванням.— Господи, та швидше б уже!» Він було став на коліна молитись, але навіть сам засміявся,— не з молитви, а з себе. Поквапливо почав одягатись. «Пропаду так пропаду, байдуже! Шкарпетку надіти! — спало йому раптом на думку,— ще більше затреться в пилу, і сліди зникнуть». Та тільки він надів, зараз же і зірвав її з огидою і жахом. Зірвав, але, згадавши, що іншої немає, взяв і надів знову — і знову засміявся. «Все це умовно, все відносно, все самі тільки форми,— подумав він мигцем, самим тільки краєчком думки, а сам трусився усім тілом, — адже от і надів! Адже закінчив тим, що надів!» Сміх, проте, зараз же змінився розпачем. «Ні, не під силу…» — подумалося йому. Ноги його дрижали. «Від страху»,— пробурмотів він сам собі. Голова наморочилася і боліла від жару. «Це хитрість! Це вони хочуть заманути мене хитрістю і раптом збити на всьому», думав він далі, виходячи на сходи. «Погано те, що я майже в маренні… я можу ляпнути якусь дурницю…» […]
Дійшовши до повороту на вчорашню вулицю, він з тяжкою тривогою заглянув у неї, на той будинок… і зразу ж відвів очі.
«Якщо спитають, я, може, і скажу», подумав він, підходячи до контори. […]
Він показав повістку, і — Ідіть туди, до письмоводителя,— сказав писар і тицьнув вперед пальцем, показуючи на найдальшу кімнату.
Раскольников увійшов в цю кімнату (четверту числом), тісну і повну- повнісіньку публіки,— людей трохи краще вдягнених, ніж у попередніх кімнатах. Серед відвідувачів було дві дами. Одна в траурі, бідно вбрана, сиділа за столом навпроти письмоводителя і щось писала під його диктовку. Друга ж дама, огрядна і багрово-червона, з плямами, показна жінка, і вбрана щось уже надто пишно, з брошкою завбільшки з чайне блюдечко на грудях, стояла осторонь і чогось чекала. Раскольников сунув письмоводителеві свою повістку. Той побіжно глянув на неї, сказав «почекайте», і продовжував диктувати траурній дамі.
Раскольников відчув полегшення. «Мабуть, не те!» Потроху він почав сміливішати, він умовляв сам себе всіма силами підбадьоритися і опам´ятатись.
«Яка-небудь дурниця, яка-небудь зовсім незначна необережність, і я можу себе виказати! Гм… шкода, що тут повітря немає,— ще подумав він,— задуха… В голові ще більше наморочиться… і розум теж…»
Він відчув страшенне безладдя в думках, боявся, що кінець кінцем не зможе володіти собою. Він силкувався приліпитись думкою до чогось, думати про що-небудь зовсім стороннє, але це ніяк не вдавалося. Письмоводитель, проте, дуже цікавив його: йому весь час хотілося хоч що- небудь дізнатися, розгадати вже з самого його вигляду. Це був зовсім молодий чоловік, років двадцяти двох, з смаглявою і рухливою фізіономією, що виглядав старішим за свої роки, одягнений за модою і фатовато, з проділом на потилиці, розчесаний і напомаджений, з безліччю перснів і каблучок на білих, відчищених щітками пальцях і золотими ланцюжками на жилеті. До якогось іноземця, що був тут, він навіть промовив кілька слів по-французьки, і дуже задовільно. […]
Зненацька, шумно, з хвацьким виглядом, якось особливо поводячи в такт крокам плечима, ввійшов офіцер, кинув кашкета з кокардою на стіл і сів у крісло. Пишна дама так і підстрибнула з місця, угледівши його, і з якимсь особливим захватом почала присідати, але офіцер не звернув на неї найменшої уваги, а вона вже не сміла при ньому сісти. Це був помічник квартального наглядача. Він мав рудуваті вуси, що горизонтально стирчали в обидва боки, і надзвичайно дрібні риси обличчя, яке, проте, нічого особливого, крім хіба що нахабства, не виражало. Скоса і майже з обуренням подивився він на Раскольникова: занадто вже на ньому поганий був одяг, а осанка, незважаючи на все приниження, все Ще не відповідала одягові; Раскольников, з необережності, дивився на нього надто довго і пильно, так що той навіть образився.
— Тобі чого? — крикнув він, певно дивуючись, що такий обірванець і не думає знічуватись під його грізним оком.
— Викликали… за повісткою…— ледве відповів Раскольников.
— Це в справі про стягнення з них грошей, з студента,— заквапився письмоводитель, відриваючись від паперів.— Ось,— і він передав Раско- льникову зошит, показавши там місце,— читайте!
«Грошей? Яких грошей? — думав Раскольников,— але… значить, вже напевно не те!» І він здригнувся з радості. Йому враз стало зовсім, зовсім легко. Наче тягар з плечей спав.
— А о якій годині вам з´явитись написано, шановдобродь? — вигук, нув поручик, не знати з чого щодалі більше ображаючись,— вам пищуТь о дев´ятій, а тепер уже дванадцята година!
— Мені принесли тільки чверть години тому,— голосно і через плече відповів Раскольников, який теж зненацька і несподівано для себе роз. сердився, навіть відчуваючи в цьому деяке задоволення.— І того досить що я, хворий, в гарячці, прийшов!
— А ви не кричіть тут!
— Я й не кричу, а дуже рівно говорю, а це ви на мене кричите, а я студент і кричати на себе не дозволю.
Помічник так скипів, що в першу мить навіть нічого не міг вимови-” ти, і тільки якісь бризки вилітали з його вуст. Він схопився з місця.
— Мо-о-о-вчать! Ви в присутствії. Прошу не гр-р-ру-біянити!