Він стояв, дивився і не йняв віри очам: двері, зовнішні двері, з прихожої на сходи, ті самі, в які він недавно дзвонив і увійшов, були не- замкнені, навіть на цілу долоню прочинені: ні замка, ні защіпки, весь час, увесь цей час! Стара не замкнула за ним, можливо, з обережності. Але Господи! Бачив же він потім Лизавету! І як міг, як міг він не догадатись, що ввійшла ж вона якось. Не крізь стіну ж.
Він кинувся до дверей і зачинив їх.
— Та ні, знову не те! Треба йти, йти…
Він зняв защіпку, розчинив двері і почав прислухатися, чи не чути чого на сходах.
Довго він вслухався. Десь далеко, внизу, певно коло воріт, голосно і верескливо кричали чиїсь два голоси, сперечалися і лаялись. «Чого вони?..» Він чекав терпеливо. Нарешті якось одразу все затихло, мов відрізало; розійшлися. Він уже хотів вийти, аж раптом на поверх нижче з гуркотом розчинилися двері на сходи, і хтось почаЬ спускатися, наспівуючи якийсь мотив. «І які ото вони всі галасливі!» — майнула в нього думка. Він знову причинив за собою двері і переждав. Нарешті, все замовкло, ані душі. Він уже ступив було на сходи, аж знову почув чиїсь нові кроки.
Ці кроки долинули здалека, ще з самого початку сходів, але він дуже добре і ясно пам´ятав, що з першого ж звуку, тоді ж став підозрівати чомусь, що це неодмінно сюди, на четвертий поверх, до старої. Чому? Звуки, чи що, були такі особливі, значливі? Хода була важка, рівна, некваплива. Ось уже він проминув перший поверх, ось зійшов ще вище, все чутніше й чутніше! Почала долинати його тяжка задишка. От уже й третій поверх почався… Сюди! І раптом здалося йому, що він наче закостенів, що це наче уві сні, коли сниться, що доганяють, близько, хочуть убити, а сам наче приріс до місця і руками поворушити не в силі.
І, нарешті, коли вже гість почав сходити на четвертий поверх, тільки тоді він весь раптом стрепенувся і встиг-таки швидко й спритно прослизнути назад з сіней в квартиру і причинити за собою двері. Далі вхопив защіпку і тихо, нечутно, поклав її на петлю. Інстинкт допомагав. Закінчивши все, він причаївся, не дихаючи, просто біля самих дверей. Непроханий гість був уже теж біля дверей. Вони стояли тепер один проти одного, як недавно він з старою, коли двері розділяли їх, а він прислухався.
Гість кілька раз важко віддихнув. «Гладкий і великий, мабуть»,— подумав Раскольников, стискаючи сокиру в руці. Справді, все це наче снилося. Гість взявся.за ручку дзвоника і з силою смикнув.
Як тільки брязнув жерстяний звук дзвоника, Раскольникову раптом причулось, що в кімнаті ворухнулися. Якийсь час він навіть серйозно прислухався. Незнайомий смикнув ще раз, ще почекав і зненацька почав нетерпляче, з усієї сили торгати ручку дверей. З жахом дивився Раскольников, як підстрибує в петлі гачок защіпки і з тупим острахом чекав, щ0 от-от защіпка зіскочить. Справді, це здавалося можливим: так сильно смикали. Він було намірився придержати защіпку рукою, але той міг догадатись. Голова його наче знову почала паморочитись. «От упаду»,__ майнула думка, але незнайомий заговорив, і він зараз же опам´ятався.
— Та що вони там, позасинали чи подушив їх хто. Тррри-кляті! — заревів він, мов з бочки.— Агов, Альоно Іванівно, стара відьмо! Лизавето Іванівно, краса невимовна! Відчиняйте! У, трикляті, сплять вони, чи що?
І знову, розлютившись, він раз десять підряд з усієї сили смикнув дзвоник. Десь певно, це була людина владна і своя в цьому домі.
В ту саму мить раптом дрібна, кваплива хода почулася недалеко на сходах. Підходив ще хтось. Раскольников і не розчув спочатку.
— Невже нема нікого? — дзвінко й весело закричав той, хто підійшов, просто звертаючись до першого відвідувача, який все ще смикав дзвони-
— Стривайте! Ви залиштесь тут, а я побіжу вниз по двірника.
— Навіщо залишатись?
— Та мало що?..
— Ай справді…
— Я ж на судового слідчого готуюсь! Тут очевидно, очевидно щось не те! — палко вигукнув юнак і подався сходами вниз. Кох залишився, смикнув ще раз злегка дзвінок, і той дзенькнув раз, потім несильно, неначе розмірковуючи і роздивляючись, почав торгати ручку дверей, притягаючи і пускаючи їх, щоб переконатися ще раз, що вони на самій защіпці. Потім пихкаючи нахилився і став дивитись у замкову щілину, але в ній зсередини стримів ключ, отже, й нічого не могло бути Видно.
Раскольников стояв і стискав сокиру. Він був наче в нестямі. Він готувався навіть битися з ними, коли вони ввійдуть. Коли вони стукотіли в двері і змовлялися, йому кілька раз спадало на думку покінчити все разом і озватися до них з-за дверей. Часом хотілося йому почати лаятись з ними, дражнити їх, поки не одчинили. «Швидше б уже!» — майнуло в його голові. […] Кроки стихли.
Раскольников скинув защіпку, прочинив двері, нічого не чути, і раптом, зовсім уже не думаючи, вийшов, причинив скільки міг щільніше двері за собою і рушив униз. \
Він вже проминув третій поверх, аж раптом почув гомін нижче — куди подітись! Ніде ж не сховаєшся. Він побіг було назад, знову в квартиру.
— Ей, дідько лисий! Держи!
З криком вирвався хтось вниз з якоїсь квартири і не те що побіг, а наче покотився вниз по сходах, репетуючи:
— Митько! Митько! Митько! Митько! Митько! Чорти б тебе ухопили!
Крик закінчився вереском; останні звуки долинули вже знадвору; все
затихло. Але в ту ж саму мить кілька чоловік, голосно і швидко розмовляючи, почали шумно сходити вгору, їх було троє чи четверо. Він почув дзвінкий голос юнака. «Вони!»
У розпачі рушив він їм просто назустріч: будь що буде! Спинять, все пропало, пропустять, теж все пропало: запам´ятають. Вони вже зближалися: між ними лишались всього півповерха,— і раптом порятунок! За кілька сходинок від нього, праворуч, порожня і навстіж розчинена квартира, та сама квартира другого поверху, в якій працювали малярі, а тепер, мов навмисно, пішли. Вони ото, мабуть, і вибігли з таким лементом. Підлоги тільки що пофарбовані, серед кімнати стоїть діжечка і черепок з фарбою і з квачем. Миттю прослизнув він у відчинені двері і причаївся за стіною. Він зробив це вчасно: вони стояли вже на самій площадці. Потім повернули вгору і, голосно розмовляючи, пройшли мимо, на четвертий поверх. Він виждав, вийшов навшпиньках і побіг вниз.
Нікого на сходах. Коло воріт теж. Швидко проминув він підворіття і завернув на вулицю ліворуч.
Він дуже добре знав, він ще й як добре знав, що вони в цю мить уже в квартирі, що вони дуже здивувались, побачивши її відімкнутою, тим- часом як тільки що вона була замкнена, що вони вже дивляться на тіла і що мине не більше хвилини, як вони догадаються і остаточно зрозуміють, що тут оце зараз тільки був убивця і встиг десь сховатись, прослизнути повз них, утекти; догадаються, може, і про те, що він у порожній квартирі був, поки вони вгору проходили. А проте ні в якому разі не смів він прискорити ходи, хоч до першого рогу лишалося кроків із сто. «А чи не завернути в підворіття якесь і переждати де-небудь на незнайомих сходах? Ні, біда! А чи не кинути кудись сокиру? Чи не взяти візника? Біда, біда!»
Нарешті, ось і провулок, він завернув у нього напівмертвий, тут він був уже наполовину врятований і розумів це: менше підозрінь, до того ж тут було людно, і він губився в юрбі, мов піщинка.
Але всі ці муки так його знесилили, що він ледве посувався. Піт виходив з нього краплями, шия була геть мокра. «Ач, нализався!» — гукнув хтось йому, коли він вийшов на канаву.
Він погано тепер тямив себе, чим далі, тим гірше. Але пам´ятав, проте, як раптом, вийшовши на канаву, злякався, що мало людей і що тут примітніше, і хотів було повернути назад у провулок. Незважаючи на те, що він мало не падав, все-таки пішов в обхід і повернувся додому зовсім з іншого боку.
Не в повній пам´яті пройшов він і у ворота свого будинку; принаймні він уже був на сходах, коли згадав про сокиру. А тимчасом треба було зробити дуже важливу справу: покласти сокиру назад, і як непомітніше. Звичайно, він уже не в силі був зміркувати, що, може, багато краще було б йому зовсім не класти сокиру на своє місце, а підкинути її, хоча б згодом, кудись на чужий двір.
Але все обійшлося благополучно. Двері в двірницьку були причинені, але не замкнені, отже, найімовірніше було, що двірник дома. Та він уже до того втратив здатність міркувати, що просто підійшов до двірницької і розчинив двері. Коли б двірник спитав його: «чого треба?» — він, можливо, так прямо і подав би йому сокиру. Але двірника знову не було, і він устиг покласти сокиру на те саме місце під лавою, навіть поліном прикрив, як було тоді. Нікого, жодної душі не зустрів він потім аж до самої своєї кімнати, хазяйчині двері були зачинені. Ввійшовши до себе, він кинувся на диван так, як був. Він не спав, але перебував у забутті. Коли б хтось зайшов тоді в його кімнату, він би зараз же схопився і закричав. Безформні уривки якихось думок так і роїлися в його голові, але він ні одної не міг схопити, ні на одній не міг спинитися, хоч як силкувався…
___________________________________
ЧАСТИНА ДРУГА
Так пролежав він дуже довго. Траплялося, що він наче й не прокидав- ся, і тоді помічав, що вже давно ніч, але встати йому не спадало на дум. ку. Нарешті, він побачив, що вже видно по денному. Він лежав на дивані горілиць, ще не зовсім отямившись від недавнього забуття. […] Він сів на дивані,— і тут усе пригадав! Раптом, враз усе пригадав!
В першу мить він думав, що збожеволіє. Страшний холод охопив його, але холод був і від гарячки, яка вже давно почалася в нього під час сну. А тепер раптом вдарив такий озноб, що мало зуби не повилітали, і все в ньому так і заходило. Він розчинив двері і почав слухати: в домі все спало. З подивом оглядав він себе і все навколо в кімнаті і не розумів: як це він міг вчора, ввійшовши, не защіпнути двері і кинутись на диван не тільки не роздягнувшись, а навіть у капелюху: той скотився і тут же лежав долі, поряд з подушкою. «Коли б хто зайшов, що б він подумав? Що я п´яний, але…» Він кинувся до віконця. Світла було досить, і він мерщій почав себе оглядати, всього, з ніг до голови, весь свій одяг: чи немає слідів? Але так не можна було: трусячись від ознобу, почав він скидати з себе все і знову оглядати з усіх боків. Він обдивився все, до останньої нитки й клаптика, і, не ймучи собі віри, повторив огляд разів зо три. Але не було нічого, здається, ніяких слідів, тільки на тому місці, де штани внизу пообтріпувалися і звисала бахрома, на цій бахромі лишились густі сліди закипілої крові. Він ухопив великий складений ніж і пообрізував бахрому. Більше, здається, нічого не було. Раптом він згадав, що гаманець і речі, які він забрав у старої з скриньки, ще й досі у нього лежать в кишенях. Він і не подумав досі витягти їх і сховати! Не згадав про них навіть тепер, коли одяг оглядав! Що ж це? Миттю кинувся він витягати їх і викидати на стіл. Повибиравши все, навіть повивертавши кишені, щоб переконатись, чи не залишилося ще чого, він усю цю купу переніс в куток. Там, у самому кутку, внизу, в одному місці шпалери були розірвані і відстали од стіни: зараз же почав він усе запихати в цю дірку, під папір: «ввійшло! Все з-перед очей геть і гаманець теж!» — радісно думав він, підвівшись і тупо дивлячись в куток, на дірку, яка ще більше випнулася. Раптом він увесь здригнувся від жаху: «Боже мій,— шепотів він розпачливо,— що зі мною? Хіба це сховано? Хіба так ховають?»
Правда, він і не розраховував на речі; він гадав, що будуть самі тільки гроші, а тому й не приготував заздалегідь місця,— «але ж тепер, тепер я чого радію? — думав він.— Хіба так ховають? Справді розум мене зраджує». Знеможений, сів він на диван, і зараз же нестерпний озноб знову затрусив його. Машинально потяг він колишнє своє студентське зимове пальто, що лежало поблизу, на стільці, тепле, але вже майже вщент подране, укрився ним, і сон та марення враз охопили його. Він заснув.
Не більш як хвилин через п´ять він знову схопився і зараз же, в нестямі, знову кинувся до свого одягу. «Як це міг я знову заснути, в той час як нічого не зроблено! Так і є, так і є: петлю під пахвою досі не зняв! Забув, про таку річ забув! Такий доказ!» Він зірвав петлю і скоріше почав розривати її на шматки, запихаючи їх під подушку в білизну. «Шматки подертого полотна ні в якому разі не викличуть підозри; здається, так, здається, так!» — повторював він, стоячи посеред кімнати, і з напруженою до болю увагою почав знову оглядати все навколо, подивився на підлозі і скрізь, чи не забув ще чогось? Упевненість, що все, навіть пам´ять, навіть звичайний глузд зраджують його, починала нестерпно його мучити. «Що, невже це починається, невже кара настає? Ось, ось, так і є!» Справді, обрізки бахроми, яку він пообтинав на штанях, так і валялися долі, серед кімнати, щоб перший же, хто ввійде, побачив! «Та що ж це зі мною!» — скрикнув він знову, мов несамовитий.
Тут спала йому на думку дивна річ: що, може, і весь його одяг у крові, що, може, багато плям, але він тільки не бачить їх, не помічає, бо тяма і пам´ять його ослабли… розум затьмарений… Раптом він пригадав, що й на гаманці теж була кров. «Ага! То, значить, і в кишені теж повинна бути кров, бо я ж ще мокрий гаманець тоді в кишеню ткнув!» Миттю вивернув він кишеню, і — так і є — на матерії є сліди, плями! «Виходить, розум не зрадив ще зовсім, виходить, є ще тяма і пам´ять, коли сам спохватився і догадавсь! — подумав він з торжеством, глибоко й радісно зітхнувши на повні груди,— просто слабкість гарячкова, хвилинне марення», і він видер усю ліву кишеню з штанів. В ту мить сонячний промінь освітив його лівий чобіт: на шкарпетці, що виглядала з чобота, неначе з´явилися знаки. Він скинув чобіт: «справді знаки! Весь носок шкарпетки пройшов кров´ю», певно, він в ту калюжу необережно тоді вступив… «Але що ж тепер з цим робити? Куди подіти цю шкарпетку, бахрому, кишеню?»
Він згріб усе це в руку і стояв серед кімнати. «В грубу? Але в грубі насамперед почнуть трусити. Спалити? То чим спалити? Он і сірників навіть немає. Ні, краще вийти куди-небудь і все викинути. Авжеж! Краще викинути! — повторював він, знову сідаючи на диван,— і зараз, цю ж мить, не зволікаючи!..» Але замість того голова його знову схилилася до подушки, знову зледенив його нестерпний озноб; він знову потяг на себе шинель. І довго, кілька годин, в маренні його мучила поривами думка, що «от би зараз, не зволікаючи, треба б піти куди-небудь і все викинути, щоб нічого тут не лишалося, швидше, швидше!» Він кілька раз поривався :„ з дивана, хотів підвестися, та вже не міг. Остаточно збудив його сильний І стукіт у двері.
— Та відчини, живий, чи ні? І все ото він спить! — гукала Настя, грюкаючи кулаком у двері, — цілісінькі тобі дні, мов той пес, спить! Пес і справді! Відчиняй, чи що. Одинадцята ж година!
— А може, і дома немає! — промовив чоловічий голос.