А я — молодший брат людоїда!
Навіть коли мене з’їдять, я залишуся молодшим братом людоїда!...
V
Останніми днями, відступаючи дещо від своїх попередніх думок, я гадав: навіть якщо той дід і не був передягненим катом, а був справжнім лікарем, все одно він залишається людоїдом. У книзі «Медичні коріння й зілля», яку написав основополож ник фармакології Лі Ши-чжень (*відомий фармацевт, справді жив за династії Мінь у 1518-1593 pp.), ясно сказано, що людське м’ясо можна смажити й їсти. І ще цей старий лис може казати, що він його не куштував?!
Щодо мого старшого брата, то я не зводив на нього жодного наклепу. Коли він навчав мене за старовинними книгами, він сам казав, що можна «обмінюватися дітьми і тоді їсти їх». А ще іншого разу, коли ми повели розмову про одного недоброго чоловіка, він сказав, що не тільки треба б його забити, але й треба б «з’їсти його м’ясо та виспатися на його шкірі». Тоді я ще був малим і моє серце калаталося від страху досить довго. Позавчора, коли орендар з села Вовченята прийшов і розповів, як їли серце та печінку забитого, мій брат ні трохи не дивувався, а, навпаки, схвально кивав головою. Очевидно, у своїх думках він такий же жорcтокий, як і був. Оскільки можна «обмінюватися дітьми й тоді їсти їх», то будь-що можна обміняти й будь-кого можна з’їсти. У минулому я просто вислухував його наставления й пояснення моральних принципів, не надаючи тому жодного значення; тепер же я знаю, що, коли він наставляв мене, не тільки уста його були вимазані людським салом, а й уся душа його була наставлена на людожерство.
VI
Непроглядна темінь і не знати, чи це день, чи ніч. Пес у садибі Чжао знову загавкав.
Лютість, як у лева; страх, як у зайця; хитрість, як у лиса...
VII
Методи їхні мені зрозумілі: убити просто вони ані не бажають, ані не відважуються, бо бояться накликати на себе біду. Тому всі вони злигалися разом, розставили скрізь сіті та пастки, щоб зацькувати мене до самогубства. Досить подивитися на вигляд чоловіків і жінок на вулиці протягом останніх кількох днів та на поведінку мого старшого брата, щоб збагнути, що це майже так. Найкраще було б зняти свій пояс, перекинути його через бантину й самому затягти його на своїй шиї аж до смерти. Тоді вони залишилися б невинними у людовбивстві й задовольнили б бажання своїх сердець. Тоді, природно, вони розреготалися б від шалених радощів. Або ж померти із страху й турбот. Хоча мертвяк і був би худий, їм би він міг і таким сподобатися.
Вони жеруть тільки м’ясо мерців! Я пригадую, що в якійсь книжці сказано, що існує вид хижаків, які звуться «гієнами». Очі їхні і вигляд огидні та бридкі. Вони постійно жеруть мертвечину. Навіть найбільші кістки та маслаки вони перемелюють зубами і ковтають. Тільки подумати про таке, і то моторошно. Гієни споріднені з вовками, а вовки належать до родини собак. Позавчора собака з двору Чжао зиркнув на мене декілька разів. Очевидно, що він з ними всіма давно вже в змові! Хоча той дід похнюплено й дивився в землю, то хіба міг він ошукати мене?
Найбільше мені шкода мого старшого брата. Він же також людина; чому йому ні трохи не страшно? Та більше того: пристав же він до тієї зграї, щоб з’їсти мене?! Хіба, може, звикнувши до такого, не вважаєш це злочином? Чи, може, він загубив своє сумління і робить це тепер свідомо й навмисне?
Проклинаючи всіх людоїдів, я насамперед починаю з нього. Я переконуватиму людей перестати бути людоїдами, і також насамперед почну з нього. . .
VIII
Власне кажучи, оці моральні принципи вони повинні б знати давним-давно...
Зненацька зайшов якийсь чоловік. На вік йому було років з двадцять. Рис його обличчя я не міг розглядіти, але воно сяяло усмішкою. Однак, коли він, вітаючись, став навпроти мене, його усмішка здалася мені нещирою. Я одразу запитав його: «Чи це правильно — Їсти людей?
Продовжуючи посміхатись, він відповів: «Коли рік не голодний, то як можна їсти людей?»
У ту ж мить я збагнув, що він також з тієї зграї і полюбляє людоїдство. Тоді моя хоробрість зросла стократ і я вперто взяв його на допит:
«Але таки, чи правильно це?»
«Навіщо питати про такі речі? Ти справді вмієш... жартувати ... Сьогодні гарно надворі».
«Погода то гарна, і місяць світить ясно. Але я все одно хочу вас запитати, чи правильно це?»
Він уже не вважав, що це правильно, і, плутаючися, відповів: «Ні...»
«Неправильно? То чому ж, все таки, вони їх їдять?»
«Такого не буває ...»
«Не буває? Зараз їдять людей у селі Вовченята. Крім того, ще й в усіх книжках про це написано яскраво-червоним шрифтом!»
Вираз його обличчя змінився, воно стало мертво-сталевим. Вп’явшись у мене очима, він промовив: «Можливо й буває таке... Зрештою, так було споконвіку».
«Якщо так було споконвіку, то, значить, це правильно?»
«Я з вами не сперечаюсь про ці моральні принципи. Взагалі ви не повинні про це говорити. А коли ви вже заговорили про це, то не маєте рації ...»
Я підскочив, витріщив очі, але чоловіка цього вже не бачив. Усе моє тіло обілляв піт. Він далеко молодший віком за мого старшого брата, але, на диво, був також у тій зграї. Напевно, цьому навчили його першими його батьки, і я побоююсь, що він уже і свого сина навчив. Тому навіть малі діти — і ті дивляться на мене вовчими очима.
IX
Самі прагнуть їсти інших людей і в той же час бояться, що їх з’їдять інші. Всі вони поглядають один на одного з глибокою підозрою, зиркають один на одного з-під лоба...
Якби вони позбулися оцих думок і працювали, ходили, їли, спали спокійно, яким би приємним стало життя! До цього тільки один крок. Але вони усі — батьки й діти, чоловіки й жінки, друзі, вчителі й учні, вороги і навіть цілком незнайомі один одному — всі вони об’єдналися в цю зграю і взаємно себе силоміць переконують, один одного тягнуть і стримують, але до смерти затято не хочуть зробити цього кроку.
X
Удосвіта я пішов шукати свого брата. Він стояв у дворі, під дверима світлиці, і дивився на небо. Я зайшов ззаду, став у дверях і винятково спокійно та лагідно звернувся до нього:
«Старший брате, я маю щось тобі сказати».
«Ну то кажи», — обернувся він зразу до мене й кивнув головою.
«У мене тільки кілька слів, але мені тяжко їх висловити. Брате, мабуть, спочатку всі дикуни трохи займалися людоїдством. Пізніше, тому що їх думки перестали бути однаковими, деякі з них покинули людожерство і намагалися виправитись та стати добрими людьми. І вони стали людьми, справжніми людьми. Однак деякі все ще продовжують жерти людей. Вони подібні до хробаків. Деякі еволюціонували й перетворилися на риб, птахів, мавп і кінець-кінцем — на людей. Інші ж не схотіли виправитися і залишилися ще й досі на щаблі хробаків. Як соромно повинно бути людожерам у порівнянні з нелюдожерами! Я боюсь, що, мабуть, далеко-далеко більше, ніж соромно хробакам, коли порівнюють себе з мавпами... I-Я зварив свого власного сина і віддав його Цзє і Чжоу (* І-Я був кухарем князя Хуаня в царстві Ці, в VII стол. перед н. Хр. Коли князь заявив, що перекуштував уже всі страви на світі, крім ва реного немовляти, I-Я одразу зварив йому свого сина. Так кажуть старі історичні книги. Божевільний наплутав, коли говорив про Цзє і Чжоу, тиранів, що правили й жили значно раніше. (Л. У.)), щоб ті його з’їли. Це стара історія. І хто б міг подумати, що люди їли людей від часу, коли Бань Ґу (* творець світу в китайській мітології) відділив небо від землі і створив світ, аж до сина I-Я; від сина I-Я аж до часів Сюй Ci-ліня (* Сюй Сі-лінь — атентатник, що вбив 1907 року манджурського губернатора провінції Аньгуей. У нього вирвано печінку та серце і кинуто охороні губернатора на з’їдження, мабуть, для того, щоб її покарати за недогляд) люди продовжували їсти людей; і далі їли аж до часу, коли в селі Вовченята схоплено односельчанина. Минулого року, коли в місті було страчено од ного в’язня, знайшовся один хворий на сухоти, що вмочав пирога у кров забитого й смоктав його (*Були китайці, що вірили в те, що людська кров вилікує від сухот)... Вони хочуть мене з’їсти, але ти сам, ясна річ, не можеш тому запобігти. Але нащо було тобі вступати до змовників? Що тільки людоїди не можуть зробити: вони можуть з’їсти мене, але також можуть з’їсти й тебе, і один одного у своїй зграї. Проте досить зробити один крок, досить виправитись, як зразу серед людства запанує мир і спокій. Хоча воно й завжди було отак, проте ми могли б сьогодні стати надзвичайно добрими людьми. Скажеш, що це неможливе?! Брате, я вірю, що ти можеш це сказати. Адже позавчора приходив орендар і прохав знизити йому ренту, а ти сказав, що це неможливо ...»
Спочатку він тільки холодно посміхався, а далі його очі стали світитися лютим блиском. Коли ж я викрив їхні таємниці, все його обличчя набрало мертво-сталевого кольору. За брамою стояла юрба людей. Вельмишановний пан Чжао із своїм собакою був там також. Повитягавши голови та шиї, вони підглядали і намагалися втиснутися в браму. У декого обличчя не можна було розглядіти; вони були немов прикриті пов’язками. Інші ж, як і раніше, вишкірювали ікла на мертво-сталевих обличчях і, прикривши долонею рота, підсміхалися. Я знав, що всі вони одна зграя, усі вони людожери. Але я також знав, що їхні переконання не були однаковими. Одні з них вважали, що споконвіку було так, що їли людей, і тому так мусить бути й далі. Інші ж розуміли, що вони не повинні їсти людей, але їм і далі хотілося їх їсти. До того ж вони боялися, що інші викриють їх. Тому, почувши мої слова, вони ще більше розізлилися. Однак, прикриваючи рота долонею, вони холодно підсміхалися.
У цей час мій старший брат також раптом розлютився і голосно закричав: «Геть звідси, всі! Що, ви не бачили божевільного? »
Тоді я зрозумів ще одну їхню хитрість. Хіба тільки те, що вони не хотіли змінитися? Та вони вже давно все влаштували. Вони наперед підготувалися, щоб приліпити мені наличку божевільного! У майбутньому, коли мене з’їдять, їм не тільки нічого не станеться за те, але навіть ще й знайдуться такі, які будуть їм за це вдячні. Розповідав же орендар, що коли в їхньому селі з’їли того лихого чоловіка, то якраз так і було. Це їхній старий трюк!
Розлючений, як і всі інші, Чень Лао-у підбіг до мене, але як він не намагався заткнути мені рота, я вперто хотів гукнути цій юрбі: «Ви можете змінитися, але починайте щиросердно! Ви повинні знати, що в майбутньому людожерам не буде місця на світі. Якщо ви не поправитеся, ви пожерете один одного. Навіть якби вас народжувалося багато, все одно вас усіх знищать справжні люди так, як мисливці винищують вовків! Так як хробаків!»
Зграю розігнав Чень Лao-y. Брат також не знати куди подівся. Чень Лао-у намовляв мене повернутися до хати. У кімнаті все було в непроглядній тьмі. Бантини і сволок захиталися над моєю головою, стали збільшуватися, а далі навалилися на мене.
Від величезного тягару я не міг рушитися. Вони хотіли вбити мене, але я зрозумів, що цей тягар не справжній, і я став вилазити з-під нього так, що все моє тіло вкрилося потом. Не зважаючи на все, я вперто хотів кричати: «Негайно виправляйтеся! І починайте щиросердно! Ви повинні знати, що в майбутньому людожерам не буде місця...»
XI