Ні сонце не сходить, ні двері не відчиняються, а їсти дають двічі на день.
Як тільки я беру палички для їжі, я одразу ж пригадую свого старшого брата. Я знаю, з якої причини померла моя молодша сестра: це також він її згубив. У той час моїй сестричці було лише п’ять років. Її милий, жалісливий образ завжди ще стоїть перед моїми очима. Мати ридала без упину, а він умовляв її перестати плакати. Мабуть, тому, що сам з’їв сестру, коли мати починала плакати, він почував себе трохи ніяково... Якби лише він міг почуватися ніяково...
Молодшу сестру з’їв старший брат, але я не знаю, чи мати зрозуміла це ...
Мабуть, мати теж знала, але коли плакала, то не казала про це. Мабуть, вона теж уважала, що так має й бути. Пригадую, коли мені було ще чотири чи п’ять років, я сидів у затишку під світлицею. Брат тоді сказав, що коли батько чи мати захворіє, син повинен відрізати з себе шматок м’яса, зварити його й запропонувати їм попоїсти. Тільки тоді він уважається доброю людиною, добрим сином. Мати не заперечувала. Але коли з’їсти шматок, то можна з’їсти й цілу людину. Однак, коли я тепер починаю думати про те, як вона тоді плакала, то це справді ранить моє серце. Це справді дивна річ!
XII
Я більше не в стані думати.
Лише тепер я зрозумів, що роками я жив там, де впродовж чотирьох тисяч літ існувало людоїдство. Смерть моєї маленької сестри настала якраз тоді, коли мій старший брат станув на чолі нашої родини, і немає певности, що він потайки не кинув її м’яса до нашої страви.
Немає певности, чи, сам не знаючи того, я не з’їв кілька шматків м’яса моєї молодшої сестрички. А тепер надійшла черга й на мене самого...
Я, із своєю чотиритисячолітньою спадщиною людожерства, хоча спочатку й не знав того, та тепер зрозумів, як рідко зустрічаються в житті справжні люди!
XIII
Та може ж існують ще діти, які не їли інших людей? Рятуйте дітей, рятуйте дітей!..