— До дідька! — крикнув Годвін більше для того, щоб від звуку власного голосу оговтатися.
Але видиво не зникло.
Перед ним у скафандрі, що облягав тіло, з відкинутим шоломом стояла маленька тендітна жінка. Вона тривожно дивилася ледь примруженими очима і вдавано посміхалася.
— Хелло, Годвін! Я теж спала при зльоті, — нарочито бадьоро промовила вона.
— До дідька! — заревів, не тямлячи себе, Годвін. — Я вижену тебе геть, навіть якщо ти привид!
— Тоді дайте сигарету, — посміхнулася незнайомка. — Привиди не курять.
— Тим гірше, — сипло вимовив Годвін, сідаючи. — Духи принаймні не мають ваги. Але якщо ви жінка…
— Ви сумніваєтеся в цьому? — із зухвалою насмішкою запитала невідома.
— У вас має бути фунтів сто… сто зайвих фунтів, мем! — важко сказав Годвін.
— Може, ви запросите даму сісти? — сказала вона, намагаючись налагодити стосунки.
— Гм… Сісти? Мені потрібно думати про те, як сісти на Місяць, — неприязно відказав Годвін. — А кабіна… вірніше, ракета розрахована на одного… людиноподібного…
Молода жінка поморщилася.
Годвін схопився. Його охопив напад люті, що з ним іноді бувало.
Він у нестямі дивився на прилади, ладен видерти їх, викинути за борт.
Незнайомка спокійно спостерігала за ним.
— О, чорт! — простогнав пілот, повалившись у крісло. — Хіба набереш сто фунтів! Тут вирахувані унції…
— Що ви думаєте про мене, Годвін? — запитала незнайомка, всідаючись на край пульта і похитуючи ногою. — Я витримала зліт зовсім не у вашому зручному кріслі.
— Що я думаю, мем? — роздратовано повторив він. — Про те пальне, яке перевитрачено на вас при зльоті. Як ви сюди потрапили?
— Повідомте на Землю. Там чекають цієї сенсації, Годвін.
— Слухайте, мем, чорти б вас узяли! — скипів Годвін. — Нам ніколи не сісти разом ні на Землю, ні на Місяць. Пального не вистачить. Я вас не знаю. Можливо, ви хороша дівчина…
— Ви хороший хлопець, Годвін. Увімкніть радіо.
— Не поспішайте, мем. Я даю завдання кібернетичній машині. Деякий підрахунок, перш ніж… Ви самі не розумієте, в яку кепську справу вас уплутали. У яку кепську справу…
— Мене? — розсміялася незнайомка. — Якби ви знали, хто я!..
— Дуже приємно познайомитися, — пробурчав Годвін.
— Елен Кенні, Годвін… Елен Кенні з газети Хента «Уорлд кур’єр».
— Міс Кенні?.. Чув. Це ви придумали «Вавилонську вежу»?
— Ви так гадаєте, Годвін?..
Доріжка з перламутрових відблисків протягнулася по воді. Ніби вся з риб’ячої луски, вона ряхтіла, жива й вабляча…
Над скелястими горами, що оточували озеро-чашу, вставав повний місяць, червонуватий і величезний. У його непевному світлі змінювалося все земне. Кам’яні вершини, здавалося, належали чужому світові, де немає півтіней, де лише платинове світло й чорні провали пітьми, де всі кути гострі, схили прямовисні.
Катер підходив до берега. У небо здіймалася, стаючи вищою від гір, дивовижна циліндрична споруда. Гостроносий її купол на мить закрив місячний диск, але місяць просвічував крізь голі в одному місці ребра.
Катер ішов тепер уздовж берега, уповільнивши хід. І вдень і увечері він привозив сюди групи цікавих туристів дивитися нове чудо світу.
Вежа, гладка і безока, заввишки могла б мати всі тридцять поверхів. Нижня її частина була обплутана будівельним риштованням. Обабіч височіли ґратчасті щогли підйомних кранів.
За низькою бетонною огорожею виднівся будівельний непотріб, бочки, балони, металеві балки і листи заліза, перевернута вагонетка без коліс… Зі стовпа звисали порвані електричні дроти…
Маленька американка примружившись дивилася на це запустіння, силкуючись пригадати: «Руда башта сягає під хмари, обірвана, без даху… На піску пустелі — руде каміння, обтесане, але так і не підняте вгору… На всьому руда іржа століть. Чия це картина?»
Міс Елен Кенні зовсім не була туристкою. Внизу під хмарним морем, що клубочилося між скель, у місті туристів зараз ішли останні перемовини про відновлення міжнародного будівництва, про що їй, визнаній королеві репортажу, належало дати газетний звіт.
Колись Елен Кенні, як і всі американські дівчата, мріяла стати кінозіркою чи «міс Нью-Йорк», але… вона краще вміла приховувати свої почуття, ніж зображати чужі, а розмір її стегон і бюсту був менший від оголошеного для «міс Нью-Йорк» стандарту… Довелося побувати і продавщицею універсального магазину, і однією з «гьорлс» вар’єте, нарешті, секретаркою бізнесмена, що виявився гангстером, словом, побачити життя після коледжу. Газета стала стременом, яке допомогло Елен заскочити Життю на спину. І Життя понесло. Елен трималася за гриву, мружилася і невідомо чому посміхалася. Вона любила швидку їзду.
Вузенькі вулички, гостроверхі дахи будинків, що тісно тулилися один до одного, черепиця, електричні вогні, неонові вивіски, середньовічні стіни й сучасний асфальт… Таке було місто туристів. Увечері воно шуміло. Столики кав’ярень висунуті на тротуари, навіть на бруківку. Автомобілі мало не зачіпали різномовних відвідувачів, які пили каву з маленьких філіжанок чи потягували з чарочок щось міцніше.
Два роки на здійснення урочистих угод поблизу міста туристів будувався грандіозний корабель для польоту міжнародної експедиції на Місяць, куди не ступала ще нога людини. Але вже понад шість місяців усі роботи були припинені. Тепер у місті туристів засідав Усесвітній космічний комітет.
Прес-конференція очікувалася назавтра, але міс Елен Кенні отримувала свої долари за те, щоб уже ранкове число газети «Уорлд кур’єр» вийшло з її кореспонденцією.
Чуття не обдурило її. Вона повернулася з прогулянки на катері саме вчасно, щоб устигнути увімкнути на сходинках готелю крихітний звукозаписний апарат, що поміщався в її сумочці.
Американський сенатор містер Мен покинув засідання Космічного комітету перш, ніж воно закінчилося. Сказані ним відразу після цього слова облетіли завдяки міс Елен Кенні весь світ:
— Леді і джентльмени! На жаль, з комуністами — шкода! — годі мати справу. Ми не можемо задля міжнародного космічного польоту зашкодити нашій безпеці. Атомна зброя ще залишається зброєю справедливості, що може стримати настання світового комунізму. І ми не будемо відкривати наші військові таємниці…
Гожий респектабельний джентльмен, що вселяв пошану неквапними, розрахованими рухами, зійшов зі східців під’їзду і сів у чудовий пластмасовий лімузин.
Елен Кенні закрила сумочку. Апарат вимкнувся…