— Я не чула, як ти увійшов. Стукати треба!
— Я не стукаю у своєму домі. Ну, продовжуй, я заінтригований.
— Чим?
— Твоєю оригінальністю, сестричко. Шуба, хатня робітниця… Ще щось бажаєш вичавити з Джемала?
— Це обов’язок чоловіка — забезпечувати дружину, — прошипіла Вікторія, мов роздратована кішка. — І не смій глузувати з мене!
— Це не глум, Віко. Я просто прикро вражений. І Ліда, здається, теж, — Євген глянув на сестру в пошуках підтримки. Та кивнула.
— Жінці не личить аж така корисливість.
— Ох які ви мудрі!
— Мають бути хоч якісь почуття, — продовжував Геник.
— Справді, братику? А які почуття у тебе до Ані?
Євген смикнувся.
— Що таке? — солоденько засюсюкала Вікторія. — Гірка вона, правда? Чи ти хочеш розповісти, що кохаєш Аню, і бачиш її матір’ю твоїх дітей? Знаєш, що тобою рухає? Звичайнісінька хіть.
— Та хоча б не жадібність!
— Присоромив ти мене, грішну. Але знаєш що? — Віка звузила очі. — Це — чоловічий світ. І виживають у ньому лише ті жінки, що поводяться по-чоловічому. Беруть, що бажають і коли бажають. Хапають найбільшу, найжирнішу рибу і плювати їм на мораль! Я так само хочу! І буду!
— Похибка, сестричко. Як кажуть артилеристи, приціл збився. Найжирніша риба без кільця на плавці ще не в твоєму коші. Вона… тобто він… короп, мабуть… чи товстолобик… мешкає тут, по-сусідству.
— Хто він? — діловито запитала Вікторія.
— Та яка тобі різниця. У тебе ж уже є Джемал, а у перспективі — «Порше»…
— Хто він, Генику?
— Власник «Сольвейґ-банку». Цілий осетер, мабуть, якщо продовжити рибну тему. Це тобі не казино, хоч багате, та одне. Це банківська мережа по всій Україні. Філії, регіональні відділення, усе, як має бути. Центральний офіс у Києві. А тут, у нас, пан банкір собі дачу збудував.
— Як це мило з його боку!
— Ну, не квапся з висновками. Подейкують, що у нього паршивий характер і він терпіти не може людей. Справжній мізантроп.
— Це ім’я чи прізвисько?
— Це діагноз, — пояснила Ліда. — Означає ненависть до людей та відчуження від них.
— Он як? — промовила Віка самовпевнено. У її зелених оченятах застрибали пожадливі вогники, рожеві губки насмішкувато скривилися. — Справді?
На ранок — якщо так можна назвати полудень — заспане товариство зібралося на терасі для ланчу. Ланчем Ліда охрестила поглинання кави, пива та соку.
Яна не брала участі ні у застіллі, ні у розмові, що переважно крутилася навколо спільних для решти знайомих, статків спільних знайомих, спільних коханців та різноманітних уподобань вищезгаданих знайомих. Навіть просто слухати ці плітки було несила. Від незвички Яну трохи нудило, і в неї пропав апетит.
Геник сидів на чолі стола і поглядав на всіх присутніх поглядом людини, яка, переївши смаженого, дивиться на масну курку, але зауважень нікому не робив.
Яна розуміла кузена. Закон гостинності. Як там казав Ігор? Гість у домі — Бог у домі, так нібито? Ну так ось, ні краплі ця юрба на богів не схожа. Скоріше, на божків — на дрібних, мстивих, зарозумілих, розцяцькованих язичницьких ідолів. Вони й слова такого не знають — віра, а якщо й знають, то, певно, думають, що це лише ім’я. І ще…
— Цікаво, як там Ігор?..
— Хто? Що ти сказала? — Дмитро повернувся до Яни. — Ти про когось згадуєш?
— Я… ось, книгу читаю, — показуючи на томик сонетів Шекспіра, пробурмотіла Яна.
Добре, що вона сидить осторонь, ближче до краю, на окремому стільці. І цього разу зрадила незмінному за всі роки правилу не читати за столом. Як не крути, а сер Вільям куди кращий співрозмовник, ніж ця богема… так звана.
— Знову книги, ще раз книги і нічого, крім книг. У цьому вся наша Яна, — чи то сказала, чи то простогнала Вікторія. — Ти поглянь, який чудовий день! Як світить сонце! Як… — у запалі Віка подалася трохи вперед і цей необережний рух коштував їй спітнілого від напруги чола. Не треба бути детективом, аби втямити, що кузину мучить похмілля.
Яна пригадала свій похмільний досвід, єдиний у житті. Вона напилася горілки у той день, коли розірвала заручини з Сергієм. Власне, вона спочатку випила, а потім розірвала заручини. А потім випила ще. Яні було дуже погано ввечері, а на ранок здалося, що вона помирає…
— Усім добридень!
— Доброго ранку, — відгукнулась Віка, з інтересом роздивляючись візитера. На терасі стояв брюнет років тридцяти п’яти-сорока, у джинсах та бежевій лляній тенісці. — А ви хто?
— Ваш сусід.
— Ігорю! — Яна зіскочила зі свого місця, щоб зробити крок йому назустріч. — Я така рада вас бачити! Я щойно про вас думала, чесно. Ви… — дівчина побачила, що, а точніше, кого Ігор тримає на руках, і щасливо засміялася. — Ви принесли мені охоронця!
— Я гадаю, це не буде зайвим, — Ігор передав Яні неймовірно милу, білу і кудлату живу грудочку з круглими, як ґудзики, оченятами і чорним блискучим носиком. — Як вам?
— Це красень! — наче зрозумівши, що комплімент призначався йому, цуценя негайно заходилося облизувати Яну, вдячно попискуючи. — Я вже люблю його! Чи це…
— Ні, пес. Ви правильно вгадали.
— А як його звуть?
Ігор удав здивування.
— Я сподівався, що ви нас познайомите.