Яна придивилася до цуценяти пильніше і помітила, що його ліве вушко немов покусане і помітно коротше від правого.
— Так. Ігорю, це Вінсент. На честь Ван Гога. Вінні — це Ігор.
— Іграшкове ім’я для іграшкового собаки, — несподівано зло сказав Дмитро. — Теж мені, благодійник!.. Подарували б їй для охорони плюшевого ведмедика.
— Зовнішність оманлива! — очі Ігоря вже не були подібні на теплу каву. Зараз вони були куди більше подібні до двох чорних проваль. Немов хтось наставив на тебе двостволку, подумалося Яні, і вона потай зраділа, що цей вбивчий погляд адресовано не їй. — Запевняю вас, пане, не маю честі знати, як вас звуть, що за півроку з цього клубочка білої шерсті виросте пес, відданий хазяйці безмежно, до скону, і з чудовою пам’яттю. Це вам не болонка. Це південноросійська вівчарка. У тридцятих роках минулого сторіччя, коли на півдні України проводилися масові розкуркулення, людей розстрілювали або вивозили до Сибіру, відібравши все майно… А собаки залишалися. Запам’ятовували запах нападників і через кілька років, зустрівши тих у степу, просто перегризали їм горлянки.
— Жах який! — пискнула Ліда.
— Може не треба про сумне, — попросила Яна.
— Щось я не бачу тут надміру засмучених облич, — зауважив Ігор.
Почувши це, Дмитро вишкірився, мов хижак.
— Тохо, ти поглянь на цього пастушка, — Дмитро звернувся до товариша. — Ледь від кізяків відмився, а вже має нахабство читати нам лекції з історії!
— А дівчині замість квітів чи цукерок цуцика дарує! — підтримав Антон. — Що ж ти хочеш, сільський Ромео! Його, певно, зіпсувало товариство кіз та овець.
Ігор стояв мовчки, ніяк не реагуючи на образи, навіть більше — він посміхався з таким виглядом, ніби почув найсолодший комплімент у своєму житті.
Яну ж від гніву аж вузлом скрутило. Вона й не зауважила, як сердито Євген дивиться на надміру балакучих Вітиних друзів, натомість повернулася до Дмитра і голосно заявила:
— Ви самі тут гості, чому дозволяєте собі таку неповагу?
— А й справді, чому? — підтримав кузину Геник. — Певно, швидке перетворення з амеби на людину без проміжних еволюційних ланок зіпсувало хлопців! Пане Ігорю, я Євген Горенко, власник цієї дачі.
— Приємно познайомитись. Яна мені про вас розповідала.
— Уявляю, що! — засміявся Геник.
— Тільки хороше, будьте певні. А я — Кравець, Ігор Кравець.
— От і добре. Поснідаєте з нами?
— Залюбки. Яночко, я присяду біля вас, якщо не заперечуєте.
— Буду рада.
— Це моє місце, — різко сказав Дмитро.
Ігор повів бровою.
— Справді? І ви збираєтесь сидіти обабіч дами?
— Оба… що?
— Обабіч, — автоматично пояснила Яна. — Тобто з двох боків одночасно. Ігор має рацію, Дімо. Ви нині трохи дивний. Може, втомилися вчора?
— Анітрохи. Я нічого не робив.
— Ви мені допомагали. З посудом, приготуванням їжі…
— А дівчата? — втрутився Ігор. — Вони вам допомагали, Яно?
— Ні.
— То вони мають приховані фізичні вади, що не дозволяють їм обслуговувати себе самотужки? — припустив Ігор.
— Що за нечема! — обурилася Вікторія.
Яна ледь втримувалася від сміху, дивлячись на розгублені обличчя сестер і Анни.
— Жодних вад.
— Навіть моральних?
— У питання моралі я не заглиблювалась. Що ж до дівчат… Вони тут відпочивають.
— А від чого, якщо не секрет?
Євген засміявся. Віта налилася фарбою, наче помідор, Ліда ж, навпаки, зблідла. Одна лиш Аня не міняла кольору, хоч і видно було, що ці зауваження їй також не подобаються.
— А ми, між іншим, вільні люди, — обурилась Віка, аби хоч щось сказати. — І прибиральницями сюди не наймалися.
— Так, звичайно, — слухняно кивнув Ігор і насмішкувато глянув на Яниних кузин. — Це все пояснює. Адже Яна працює тут за контрактом.
— Хто вам сказав цю дурню?.. — почав було Дмитро, але Геник жестом перервав його. Кузен зніяковів — вочевидь, йому стало соромно.
— Ваша правда. Я геть Яну завантажив. Вибач, мала. Хочеш, сьогодні Ліда та Віка тобі допоможуть.
Яна уявила той полігон, у який перетвориться кухня з допомогою сестер, і заперечливо похитала головою.
— Дякую, не треба. Сама впораюся.
Далі розмова потекла жвавіше.