— Хочу порадитися з ним стосовно акцій.
— Щодо акцій? — перепитав Джемал, і його очі з сумних стали зболеними. — Ти цікавишся фінансами?
— Так, уяви собі, — голос Вікторії налився роздратуванням. — Акції, облігації, цінні папери… Я не всі гонорари витрачаю на шмаття.
— Яка приємна новина, — сказав Євген, звертаючись до Вінні, що нишпорив терасою, обстежуючи територію.
— Зі мною порадься, — не відступав Джемал. — У мене вища економічна освіта.
— А я й не знала, — щиро мовила Віта. — То ти розумник?
— Навряд чи, — Джемал підвівся з-за столу і вийшов, зронивши вже на порозі. — Був би я розумником, не сидів би тут.
Демарш нареченого не зробив на Віку жодного враження. Вона не смикнулася, як зробила б на її місці практично кожна жінка, і, звісно, не побігла за хлопцем — просто звелася на рівні ноги — слід визнати, дуже гарні, стрункі та спокусливі — і повернулася до Ігоря.
— Я готова. Рушаймо на пошуки скарбів.
— Що ж, якщо ви готові, то ми — готові. Це слоган одного австрійського банку. А ви, Яночко?
— Я не шукаю скарбів, — кволо відказала Яна. — І не цікавлюсь цінними паперами.
— Найбільша цінність у наш час — свіже повітря, — весело запевнив Ігор. — І тут його не треба шукати. Давайте пройдемося. Без вас дорога здасться мені довгою.
— Ну що ж… — Яна встала, розрівняла долонями стареньку сіру спідничку, поправила комірець на білій кофтинці, — ваша правда. Тоді я з вами.
— І я також! — підскочив Дмитро, переглянувшись з Вікою.
— Генику, а ти? — гукнула Яна. Розморений літньою спекою кузен ліниво погладив оголене Аніне плече.
— Я тут… залишуся. Прогулянки після їжі шкодять моєму здоров’ю.
— А я думала, хвороби юристів — це виразка шлунку та хронічний розлад травлення через поганий характер, — піддражнила Яна. Посмішка у відповідь була такою ж лінивою, як і рухи Євгена.
— Саме так. Тому, щоб не псувати свіже повітря в’їдливими випарами, я побуду вдома. Приємного променаду. А тобі, Віто, вдалої консультації.
Учотирьох вони вийшли з вілли і, перетнувши чималий двір, підійшли до містка через річку Стриж, що називалася так через дві затоки, які відгалужувалися від головного русла, і обрисами нагадували роздвоєний хвостик птахи.
Кумедною процесією вони, певно, є, вирішила Яна. Дмитро, що сопе, як сердитий паротяг. Віка, яка щось щебече, не потребуючи слухачів. Ігор, який примудряється кивати у належних місцях, реагуючи на спіч Вікторії. І вона сама — непримітний, маленький горобчик, на якого ніхто не зважає. Ця роль її більше, ніж влаштовувала, бо була звичною, добре знайомою, і тому — безпечною.
— Пане Ігорю, — Діма, втомившись сопіти і мовчати, розпочав слововиверження за принципом «найліпший захист — це напад», — можу я також у вас дещо запитати? Чи ви щось корисне у житті зробили? Крім, звісно, розведення псів-убивць і зваблювання чужих жінок?
— Ні. Я абсолютно, цілком та повністю марна, даремна, пустопорожня істота. Не рівня вам. Не повзаю подіумами з виглядом прибитого шафою слимака, не фотографуюся голим…
— Оголеним, — буркнув той.
— І не проектую власні наміри на незнайомих людей. Що ж до чужих жінок, то, якщо мова йде про Яну — а мова про неї, чи не так? — то на її пальці я не бачу шлюбної обручки.
— Припиніть це ви, обоє! — наказала Яна. — Ви вже нібито дорослі, а поводитеся гірше, ніж мої школярики.
— Хто вам сказав, що я дорослий? — засміявся Ігор. — Це обман зору.
— Ні, кицюню, — звертаючись до Яни, пропищав Дмитро, — я тільки почав. Ти — моя, і я хочу, щоб цей провінційний Донжуан, цей Ромео занюханий добре це затямив!
— Я не давала дозволу тикати мені, Дімо, — рівним, як лінійка, голосом зауважила Яна. — Я не хочу чути «кицюня» на свою адресу, і не бажаю, щоб на мене заявляли якісь права, так, ніби я затаврована худоба. Я не хочу, щоб хороша людина потерпала від ваших інсинуацій. І якщо ви не зупинитеся, я піду геть! Сподіваюся, це зрозуміло?
— Так, — скреготнув зубами юнак.
Віка була у розпачі. Вона замовкла, лиш зачувши цю перепалку. Дослухалася до неї з тривогою, але не втручалася, тільки несамовито гримасувала, намагаючись подати Дмитрові певні знаки. Їй це не вдалося, і тоді Вікторія, стишивши ходу так, щоби пропустити вперед спершу Яну, а потім Ігоря, зрівнялася з Дімою і розлючено прошипіла:
— Ти сказився, чи що? Що ти робиш? Твоє завдання не паскудити суперника, а вигідно від нього відрізнятися, добре виглядати на його фоні! А поки що ти на його фоні виглядаєш, як кізяк на щойно вибіленій стіні! Припини його чіпати! Зосередься на Яні!
— Я не можу зосередитись у його присутності, — шепнув Діма. — Мушу побути з нею на самоті, тоді все вийде.
— Ще побудеш. А тепер тихше, ми майже на місці.
Вілла власника банку на перший погляд програвала «Горі», виглядаючи значно скромнішою та функціональнішою. Так само двоповерховий, цей будинок був позбавлений того пишного надлишку, якими відзначалася Геникова дача. Простий квадратний дім, відкрита тераса з дерев’яною балюстрадою — щоправда, дерево якесь темне, дороге і добре оброблене. Дах, вкритий червоною черепицею, на ньому — супутникова антена, а на другому поверсі — балкон. Ще кілька господарчих будівель, та й усе. Віка невдоволено пирхнула.
— Це точно дача банкіра?
— Абсолютно точно. А що, не подобається?
У очах в Ігоря стрибали бісики, та Вікторія на те не зважала.
— Ага. Убозтво якесь. З такими грошима міг би дядько й ліпше побудуватися.
— Мабуть, не всі багаті люди уявляють себе раджами і будуються відповідно, — заперечила Яна. Їй якраз дуже сподобалася дача банкіра — цей відлюдник мав прекрасний смак. Дуже функціонально, нічого зайвого, тільки вишукана простота ліній та солідність.
— Я зробила б вклад у банк, де такий власник, — прокоментувала Яна, — звісно, якби мала що вкладати.
— Янко, ти вже дістала мене своїми коментарями. Який сенс у багатстві, якщо ним не хвалитися? — сказала, як відрізала Віта.
— Та й справді. Якщо пил у вічі не пускати, зайвий раз не збурювати заздрість, то це просто животіння якесь, а не життя! — Ігор говорив так серйозно, що Вікторії й на гадку не спало, що з неї кепкують. Зате Яна зрозуміла все більше, ніж добре, нахилилася до Ігоря і прошепотіла:
— А ви злий.
— Ні. Я суворий, але справедливий, — посмішка чоловіка вмить пом’якшала, втративши всю свою гостроту. — Не зношу в людях марнославства і глупоти. І порожнечі у голові терпіти не можу. Вибачне, — Ігор ступив крок уперед і відчинив для Віти ковану хвіртку так, ніби робив це щодня й додав, — до речі, Вікторіє, обміняйте поради щодо акцій на поради про архітектурний стиль цієї дачі. Не сумніваюся, банкір вам подякує.