Вікторія, радше за звичкою, ніж від щирого бажання, пускала бісики у бік гостя, та Ігор не реагував. Він поглядав то на Яну, то на Дмитра і замислено супив брови, водночас встигаючи відповідати на різноманітні каверзні питання. Утім, з гостем розмовляли здебільшого Геник та Джемал.
Ліда дулася.
Анна позіхала, делікатно прикриваючи рот долонькою.
А Дмитро та Антон, схиливши одне до одного голови, стиха обговорювали щось своє.
— Чим ви займаєтеся, Ігорю? — запитав Євген. Гість знизав плечима.
— Та нічим. Я тут на відпочинку. Живу неподалік, практично на лоні природи… Тут дуже гарно. І розводжу собак.
На підтвердження цього Вінсент дзвінко гавкнув і дзиґою закрутився на колінах Яни.
— Ви спустіть його на підлогу, Яночко, — порадив Ігор. — Він уже привчений ходити надвір. Щоби зайвого клопоту не було. Зазвичай пси до цього звикають десь у півроку, але ваш Вінні — вундеркінд, у всьому обдарований.
— І скільки ж йому?
— Чотири місяці.
— А давно ви тут живете? — озвався Джемал.
— Менше, ніж хотілося б. Близько року.
— А про печери тутешні чули? — знов долучився до розмови Геник.
— Чув, бачив, бував. І неодноразово. Краса неймовірна, справжній підземний палац, створений природою, фори дасть багатьом віллам. Якщо цікаво, можу організувати екскурсію. Екскурсія безкоштовна, неймовірно цікава, пізнавальна та екстремальна. Хто «за»?
Товариство спільними зусиллями підтвердило свою згоду. Від перспективи огляду печер пожвавилась навіть Аня, яка до цього виглядала, мов осіння муха.
Вихід у підземний світ призначили на завтрашній ранок, причому Ігор наголосив, що ранок і полудень — це дві великі різниці. Детально пояснив, як взуватися і навіщо брати з собою теплі речі.
Яна, слухаючи його впевнені, тверді вказівки, упіймала себе на дивних думках. Їй здалося, що серед усіх присутніх Ігор єдиний заслуговує на повагу. Тобто, ще є Геник, і, мабуть, Дмитро, але Ігор… щось є у ньому таке… цілісне…
Цілісність Яна завжди шанувала у людях. І завжди відчувала, чи має людина той стрижень, що не дозволяє їй пристосовуватися, гнутися і допомагає вистояти. Просто — вистояти. Для чоловіка це дуже важливо. І для жінки теж. І мова не йде про впертість чи консервативність — ні, це зовсім інше. Це щось справжнє, можливо, принципи, за якими ти живеш, можливо, ідеали, які ти сповідуєш, речі, у які ти віриш…
— Яна знов будує повітряні замки, — невдоволено прогуділа просто над вухом кузини Лідія. — Краще б ти архітектором стала, може, хоч якісь гроші б заробляла!..
— Дякую за турботу про мій добробут, сестро, — мляво огризнулася Яна. Сперечатися та щось доводити не хотілося. — Усіх грошей не заробиш!
— Але прагнути до цього варто! — упевнено чеканила Вікторія. Усі, крім Ігоря, захихотіли.
— Ви справді так думаєте?
— Будьте певні! — зухвало всміхнулася Віка.
— А навіщо? — серйозно запитав Ігор. — Так, людина мусить мати те, що їй потрібно. Влаштувати собі гідне життя. Однак кожен сам вирішує, що йому потрібно. Припустимо, те, що є найвищою цінністю…
— Тобто ваші пси? — закліпала очима Вікторія.
— Для вас це може бути лише порожнім звуком. А тепер уявіть собі, що ви — багата. Дуже багата. Як Біл Гейтс чи як султан Брунею, не знаю… І ви купили собі все. Геть усе, на що впало ваше око, що ви могли згадати, що колись хотіли, чи вважали, що хотіли… Палаци, хутра, машини, діаманти, ділянку на Місяці, тощо… Вам від цього не страшно?
Віта позіхнула, демонструючи, як їй нудно все це вислуховувати.
— Від чого?
— Від того, що ви більше не маєте, чого бажати. Від того, що все дається вам надто легко. А що легко дається, те дешево цінується, не залежно від того, скільки це коштує у грошах. І ось ви посеред пустелі, духовної, звісно. Навколо вас сотні, або й тисячі так званих друзів, але люблять вони ваші мільярди, а вас ненавидять за те, що грошима володієте ви, а не вони. Біля вас юрмляться підлабузники, та всі їхні компліменти — як дешеві блискітки на дешевих китайських цяцьках. Ви можете обрати собі будь-якого чоловіка та навіть купити його, проте вам дуже сильно пощастить, якщо ви ніколи не дізнаєтеся, що він думає про вас насправді…
— А хіба Біл Гейтс нещасний?.. — наївно спитала Віта.
— Ні, мабуть. Але він займається справою, яку любить. І щоб там не казали його ненависники, свої статки він заробив власним розумом. Не вкрав і не успадкував. Вищий пілотаж. До того ж, Гейтс працює вісімнадцять годин на добу. На обід їсть гамбургери не тому, певно, що так їх любить, а тому, що у нього бракує часу просиджувати у дорогих ресторанах, чекаючи на якесь там фун-дю.
Доки Ігор говорив, Вікторія, Ліда та Анна єхидно кривили однакові пухкенькі губки в однакових глузливих гримасках.
Як же вони схожі зараз між собою, подумала Яна, наче тут не дві сестри, а три. Три дівиці під вікном… Та навряд чи котрась із них забажала б народити богатиря, хай би й ціною шлюбу з царем.
— Добре, будемо вважати, що ви мене переконали, — усміхнулась Віта.
— Навряд чи це в силах людських, — ввічливо відповів Ігор.
— Та у мене є ще одне питання. Ви казали, що вже рік, як поселилися тут. А ви часом не в курсі, де живе власник банку «Сольвейґ»?
— У курсі. Це зовсім поруч, за річкою, по місточку пройти. Але банкір мешкає тут інкогніто. Каже всім, що він полковник у відставці.
— Полковник яких військ? — уточнила Яна.
— Невідомо. Та я підозрюю, що він відставної кози барабанщик. Туману напускає, знаєте… Неприємний тип.
— Ясно, — Вікторія помовчала, неначе зважуючи свою наступну фразу на внутрішніх терезах. — А не могли б ви показати мені віллу цього типа?
— Та чому б не міг? — спокійно згодився Ігор. — Залюбки стану вашим провідником.
Віта зааплодувала — чи то Ігореві, чи самій собі.
— Вирушаємо прямо зараз.
— А тобі це навіщо? — видихнув Джемал, немов зібравши рештки рішучості — хоча, можливо, так воно і було. — Що тобі треба від того банкіра?