— Ну! — сказав він, — оскільки сам я — hors de combat, не бачу, що я можу сказати з цього приводу.
— А от і ні, — сказав Дюкс, — твоя верхня частина зовсім не hors de combat. Життя твого розуму ціле й неушкоджене. Тож дозволь нам почути твої ідеї.
— Ну, — пробурмотів Кліфорд, — хоч би й так, все одно у мене цих ідей не забагато… Мабуть, я стою за те, щоб одружитися і — край. Це велика річ для чоловіка й жінки, які кохають одне одного.
— Що за велика річ? — запитав Томі.
— О… вона довершує близькість, — сказав Кліфорд, ніяковіючи, немов жінка, від такої розмови.
— Ну, ми з Чарлі вважаємо, що секс — таке ж саме спілкування, як і мова. Коли якась жінка заводить зі мною сексуальну розмову, моя природна реакція — піти з нею до ліжка там завершити її, все в свій час. На жаль, жодна жінка не дає мені жодного натяку, я лягаю в ліжко один і зовсім від цього не страждаю… Принаймні так мені здається, а то звідки б я знав? У всякому разі, у мене немає астрономічних розрахунків, яким би можна перешкодити, і не треба писати жодних безсмертних творів. Я просто сховався в армії…
Запала мовчанка. Усі четверо чоловіків курили. А Коні сиділа й робила черговий стібок у своєму шитві… Так, вона там сиділа! Їй належало сидіти, як мумії. Вона мала мовчати, як миша, і не втручатись у надзвичайно важливі міркування цих глибокодумних джентльменів. Але вона мусила тут бути. Без неї їм не було б так легко, їхні ідеї не пливли б так вільно. Без Коні Кліфорд почувався дразливішим і нервовішим, його ноги мерзли значно швидше й розмова не клеїлася. Краще почувався Томі Дюкс — її присутність його дещо надихала. Гамонда вона не любила, він здавався таким егоїстом у чисто розумовому вимірі. А Чарлз Мей, хоч щось у ньому й подобалося, незважаючи на свої погони, здавався трохи відразливим і неохайним.
Скільки вечорів Коні сиділа й слухала слововиверження чотирьох чоловіків! Цих і ще одного чи двох інших, її мало турбувало, що вони, здавалось, ніколи ні до чого не доходять, їй подобалося слухати їхні розмови, особливо, якщо між ними був Томі. От забава. Чоловіки, замість того, щоб цілувати й гладити тебе, відкривають тобі твій розум. Справжня забава? Але які ж холодні уми!
А крім того, це трохи дратувало. Вона більше поважала Майкаліса, при імені якого всі наливалися нищівною зневагою до дворняжки-кар'єриста, до неосвіченого жлоба найгіршого ґатунку. Дворняжка й жлоб чи ні, він зробив свої висновки. Він просто обігнав їх з їхніми мільйонами слів на параді розумового життя.
Коні любила життя розуму й одержувала від нього величезне задоволення. Та вона справді думала, що воно заходить задалеко, їй подобалося бути тут, у тютюновому диму славних дружніх вечорів, як вона їх сама для себе називала. Вона щиро потішалась, а також пишалася, що навіть свої розмови вони нездатні вести без її мовчазної присутності. Вона безмежно поважала думку, а ці чоловіки, принаймні, намагалися чесно мислити. Однак усе це нагадувало кішку, яка не могла стрибати. Всі вони разом про щось говорили, а що воно значило для її життя, сказати було важко. І Майк не зміг цього прояснити.
Але Майк взагалі не намагався нічого робити, просто прожити життя і допекти іншим так, як вони допікали йому. Він був по-справжньому антисуспільним, і саме це йому закидали Кліфорд та його приятелі. Кліфорд та його приятелі не були антисуспільними, усі вони більш-менш схилялися до того, щоб рятувати людство чи принаймні вчити його.
У неділю ввечері точилася високомовна розмова, коли бесіду знову занесло на любовну тему.
— Благословен зв'язок, який серця зріднив у щось таке… — сказав Томі Дюкс. — Хотів би я знати, що це за зв'язок… Зв'язок, що нас зріднив тепер, — це наші з вами інтелектуальні суперечки. І незважаючи на них, між нами існує цей чортів зв'язок. Ми розходимося нарізно й говоримо один про одного дошкульні слова, як усі інші кляті інтелектуали на світі. Кляті люди — адже у цьому всі однакові. А коли не розходимося, то ховаємо дошкульні почуття, які один проти одного носимо, за лицемірною облесністю. Дивна річ, та життя розуму, здається, розцвітає тільки, якщо його коріння лежить у злобі, невимовній і невимірній злобі. Так було завжди! Погляньте на Платона, на Сократа і його компанію! Скільки в ній злоби, скільки радості в тому, щоб роздерти ще когось на шматки… Протагора чи ще когось! І Алківіад, і всі інші — не учні, а шавки, готові втрутитися в бійку! Маю сказати, що все це примушує надати перевагу Будді, який спокійно сидить під деревом, чи Христові, який розповідає своїм учням короткі недільні історії, мирно і без жодних інтелектуальних феєрверків. Так, щось негаразд з розумовим життям, радикально. Його коріння в злобі й заздрості, заздрості й злобі. А дерево можна пізнати за його плодами.
— Не думаю, що всі ми такі злостиві, — запротестував Кліфорд.
— Дорогий мій Кліфорде, подумай про те, як усі ми обговорюємо один одного. Я значно гірший за всіх інших. Тому що я відкрито надаю перевагу спонтанній злобі над сфабрикованою облесністю, а це — отрута. Коли я починаю говорити, що за чудовий хлопець цей Кліфорд, і так далі, і так далі, тоді пора пожаліти бідного Кліфорда. Ради Бога, усі ви говоріть про мене дошкульні речі, тоді я знатиму, що для вас щось означаю. Не говоріть солодких слів, інакше мені кінець.
— Але ж я справді думаю, що ми щиро ставимося один до одного, — сказав Гамонд.
— Кажу ж вам, ми змушені… ми злословимо один про одного заочі! І в цьому я найгірший.
— А мені здається, ти плутаєш розумове життя з критичною діяльністю. Погоджуюся, Сократ дав великий імпульс критичній діяльності, та він зробив навіть більше, — сказав Чарлі Мей професорським тоном. За вдаваною скромністю приятелі були навдивовиж помпезними. Усе це було таким ех сathedra і претендувало на таку простоту.
Дюкс відмовився продовжити тему Сократа.
— Ти цілком маєш рацію, критичність і знання не одне й те ж саме, — сказав Гамонд.
— Звичайно, ні, — втрутився Бері, тихий, засмаглий юнак, який заїхав до Дюкса й залишився на ніч.
Усі вони подивилися в його бік, ніби у віслюка прорізався голос.
— Я не говорив про знання… Я говорив про розумове життя, — засміявся Дюкс. — Справжнє знання породжується цілим корпусом свідомості; воно йде з живота й пеніса в тій же мірі, що з мозку чи розуму. Розум може лише аналізувати й раціоналізувати. Поставте розум і раціо над усім іншим, і все, що вони зможуть, це тільки критикувати й омертвляти. Я сказав усе, що вони можуть. Це безмежно важливо. Господи, світ смертельно потребує критичності. Тому давайте жити розумовим життям, і тішитися своєю злобою, й зривати покрови зі старого гнилого шоу. Та зауважте — поки живеш своїм життям, ти в якийсь спосіб становиш органічне ціле з усім життям. Та почавши розумове життя, ти зриваєш яблуко. Ти розрубуєш зв'язок між яблуком і деревом, органічний зв'язок. А якщо в твоєму житті немає нічого, окрім розумового життя, тоді ти сам — зірване яблуко… яке впало з дерева. І тоді з'являється логічна необхідність бути злостивим, так само як природна потреба зірваного яблука — згнити.
Кліфорд зробив круглі очі — йому все це здавалося нісенітницею. Коні подумки засміялася.
— Ну тоді всі ми зірвані яблука, — сказав Гамонд досить їдко й роздратовано.
— Тож давайте зробимо з себе сидр, — сказав Чарлі.
— А що ви думаєте про більшовизм? — вставив своє слово засмаглий Бері, так ніби вся попередня розмова вела до такого питання.
— Браво! — проревів Чарлі. — Що ви думаєте про більшовизм?
— Боюся, більшовизм — це велике питання, — сказав Гамонд, серйозно киваючи головою.
— На мою думку, — сказав Чарлі, — більшовизм — це просто надмірна ненависть до того, що вони називають буржуазним, а що означає буржуазність — до кінця неясно. Крім усього іншого, це капіталізм. Почуття й емоції так беззаперечно буржуазні, що доводиться вигадувати людину, позбавлену їх.
— Тоді індивід, кожна окрема особистість — буржуазна, отже, має бути придушеною. Ти повинен розтопитися у чомусь великому, радянсько-соціалістичному. Навіть організм буржуазний, отже, ідеал має бути механічним. Залишається єдина одиниця, неприродна, складена з багатьох різноманітних і водночас суттєвих частин — механізм. Кожна людина — частина механізму, а його рушійна сила — ненависть… ненависть до буржуазії. Це для мене більшовизм.
— Абсолютно! — сказав Томі. — Та, крім того, він здається мені досконалим зображенням індустріального ідеалу. Ідеал власника фабрики в концентрованому вигляді. Хіба він заперечить ненависть як рушійну силу. Та все ж ненависть залишиться — ненависть до самого життя. Гляньте лише на наші центральні графства, хіба не ясно… та все це частина розумового життя, його логічний розвиток.
— Я заперечую, що більшовизм має логіку, він заперечує більшу частину своїх передумов, — сказав Гамонд.
— Мій дорогий, залишається матеріальна передумова, так і з чистим розумом… виключно.
— Принаймні більшовизм здобув тверду основу, — сказав Чарлі.
— Тверду основу! Основа без основ! У найкоротший час більшовики будуть мати найкращу в світі армію з найкращим технічним оснащенням.
— Але все це… ця ненависть не може довго тривати. Має бути якась реакція… — сказав Гамонд.
— Ну, ми чекали роки… почекаємо й більше. Як і все інше, ненависть росте. Це закономірний результат нав'язування ідей до життя, насильства над нашими найглибшими інстинктами. Ми ґвалтуємо ваші найглибші почуття згідно з ревними ідеями. Ми керуємося формулою, немов механізми. Логічний розум претендує на керівництво справами ліжка, а ліжко обертається чистою ненавистю. Усі ми більшовики, тільки ми лицеміри. Росіяни — більшовики без лицемірства.
— Але ж, окрім радянського, — сказав Гамонд, — існує багато інших шляхів. Більшовики не є розумними по-справжньому.
— Звичайно, ні. Але часом розумно бути недоумкуватим, якщо хочеш досягти своєї мети. Особисто я вважаю більшовизм недоумкуватим, але таким же самим недоумкуватим я вважаю наше суспільне життя на Заході. Я навіть вважаю недоумкуватим наше славнозвісне розумове життя. Всі ми холодні, як кретини, всі позбавлені почуттів, як ідіоти. Всі ми більшовики, тільки у нас це по-іншому називається. Ми бачимо себе богами… богорівними! Це те ж саме, що й більшовизм. Треба бути гуманним і мати серце й пеніс, щоб уникнути перетворення в Бога чи більшовика… адже це одне й те саме — обидва надто добрі, щоб існувати насправді.
Несхвальну тишу перервав своїм схвильованим запитанням Бері:
— Значить, ти, Томі, справді віриш у любов, правда?
— Милий хлопче! — сказав Томі. — Ні, мій херувиме, у дев'яти випадках з десяти — ні! Сьогодні любов стала ще однією з тих недоумкуватих вистав. Хлопці, вихляючи стегнами, їбуть, як коні, маленьких джазових дівчат з худими хлоп'ячими задницями! Ти цю любов маєш на увазі? Чи любов типу спільна-власність, основа-успіху чи мій-чоловік-моя-дружина? Ні, дорогий мій в усе цея не вірю!
— Але у щось же ти віриш?