У першому наближенні виходить, що нам потрібно буде вмикати двигун протягом тридцяти років, аби уповільнити рух планети настільки, щоб вона доволі наблизилась до свого сонця, змінюючи свій клімат на значно тепліший. Після цього ще двадцять п’ять років потрібні будуть, аби, знов-таки регулярно вмикаючи двигун, закруглити орбіту планети. Але більшу частину цього часу Саган-2 буде цілком придатний для життя, хоч доти, доки не буде досягнуто остаточної орбіти, зими будуть вельми суворі.
Отже, кінець кінцем, матимемо незайману планету, дещо більшу розмірами за Землю, з сорока відсотками океану та середньою температурою двадцять п’ять градусів. Повітря матиме кисню сімдесят відсотків земного вмісту, але цей відсоток безперервно зростатиме. Настане час розбудити дев’ятсот тисяч землян, які до цього перебуватимуть у сплячці, й подарувати їм новий світ.
Такий сценарій буде здійснено, якщо тільки несподівані події або відкриття не змусять нас від нього відійти. А коли трапиться найгірше…
Доктор Варлі трохи затнулася, по тому хмуро посміхнулась.
— Ні — що б не трапилось, нас ви більше не побачите! Якщо Саган-2 виявиться неможливим, маємо ще одну ціль за тридцять світлових років далі. Вона, можливо, навіть краща.
Очевидно, ми постараємося колонізувати обидві. Але вирішуватимуть це наші нащадки.
Знадобився деякий час, щоб дискусія пішла нормальним руслом: більшість академіків здавались приголомшені, хоч аплодували цілком щиро. Президент, який завдяки довголітньому досвіду завжди мав кілька заздалегідь заготовлених питань, розпочав дискусію сам:
— Незначне питання, докторе Варлі: на честь кого або чого названо Саган-2?
— На честь одного автора науково-фантастичних творів початку третього тисячоліття.
Це, як і сподівався президент, зламало лід мовчання:
— Ви сказали, докторе, що Саган-2 має принаймні одного супутника. Що буде з ним, коли ви зміните орбіту планети?
— Нічого, як не рахувати легких пертурбацій. Він і далі рухатиметься навколо своєї планети.
— Якби Директива — якого там, 3500го?..
— 3505го.
— …була прийнята раніше, чи були б ми тут нині? Я маю на увазі, що на Талассу тоді вхід стороннім було б забороненої
— Дуже цікаве питання, ми часто його обговорювали. Дійсно, розсіювальна місія 2751 року, коли ваш материнський корабель було відправлено на Південний острів, ішла врозріз із майбутньою Директивою. На щастя, тоді питання так не стояло. Проте оскільки суходільних тварин тут немає, принцип невтручання не було порушено.
— Принцип надто надуманий, — заявив один із наймолодших академіків, викликавши посмішки багатьох своїх старіших побратимів. — Вважаючи, що кисень означає життя, як можете ви бути певні, що й життя означає кисень? Можна уявити собі безліч різноманітних істот — навіть і розумних — на планетах, де бракує кисню, ба навіть атмосфери взагалі. Якщо нашими еволюційними наступниками, як вважає чимало філософів, є розумні машини, то для них найкраще така атмосфера, в якій би вони не ржавіли. А чи маєте ви уявлення про вік Сагана-2? Може, він уже проминув киснево-біологічну еру і вас там зустріне якраз машинна цивілізація?
Почувся несхвальний гомін серед присутніх, і хтось з огидою промимрив: «Наукова фантастика!» Доктор Варлі зачекала, поки знов настала тиша, а тоді лаконічно відказала:
— Ми над цим не надто сушили голову. А якщо дійсно натрапимо на машинну цивілізацію, тоді принцип невтручання вже буде ні до чого. Мене набагато більше турбувало б, що вона зробить нам, аніж навпаки!
Дуже старий чоловік — найстарший серед тих, кого доктор Варлі бачила на Талассі, — повільно піднімався на ноги десь у задніх рядах. Головуючий швиденько щось написав і передав папірця: «Проф. Дерек Уїнслейд — 115 — В. С. Тал. науки — історик». Доктор Варлі замислилась була над оцим «В. С», але якимсь таємничим проблиском інтуїції збагнула, що воно означає «Великий Старець».
І якраз закономірно, подумала, що старійшиною талассіанської науки є саме історик. Адже за всю свою сімсотрічну історію на Трьох Островах було не багато справжніх мислителів.
Це, однак, не обов’язково було приводом для критики. Талассіани ж були змушені будувати інфраструктуру своєї цивілізації від нуля, не маючи ні відповідних умов, ані стимулів для будь-яких досліджень, що не мали б суто практичного значення. Та була ще одна — серйозніша та гостріша — проблема кількості населення. В будь-якій науковій дисципліні й будь-якої пори просто не може бути на Талассі досить учених, щоб досягти «критичної маси» — мінімальної кількості взаємодіючих умів, потрібної для народження фундаментальних наукових ідей та вторгнення в нові сфери знання.
Тільки в математиці — як і в музиці — могли зрідка траплятися винятки з цього правила. Геній-одинак — подібно до Рамануджана чи Моцарта — міг з’явитися нізвідкіля й пливти дивними океанами думки самотньо. Визначним прикладом з талассіанської науки був Френсіс Золтан (214–242); його ім’я шанувалось і досі, через п’ятсот років, хоч у доктора Варлі були певні застереження щодо його безсумнівних талантів. Адже його відкриття в галузі гіпертрансфінітних чисел, як на неї, досі ніхто по-справжньому не зрозумів; ще менше було таких, хто спромігся просунути цей напрям уперед — а це ж завжди становило надійну перевірку всіх істинних проривів у науці. Навіть нині його уславленій «Останній Гіпотезі» бракувало як доказів, так і спростувань.
Вона підозрювала — хоч тактовність, звичайно, не дозволила б їй натякати на це талассіанським колегам, — що трагічно дочасна кончина Золтана перебільшила його репутацію, збагативши спогади тужливими надіями на те, що могло статися. Той факт, що він зник під час запливу біля Північного острова, надихнув на безліч романтичних міфів та версій — як-от розчарування в коханні, заздрісні суперники, неспроможність знайти найпереконливіші докази, страх перед гіпернескінченністю як такою, — причому жодне з цих пояснень не мало під собою ані найменших фактичних підстав. Але всі вони додали популярності образу найславетнішого генія Таласси, чиє життя урвалося в розквіті успіху.
Що там каже цей старий професор? О Боже, завжди знайдеться хтось, хто, замість поставити слушне запитання, підніме якусь цілком недоречну тему або скористається нагодою, щоб викласти свою улюблену теорію. За свою довгу практику доктор Варлі навчилася давати раду подібним типам, звичайно виставляючи їх на сміх. Втім, зараз вона буде ввічлива до цього В. С, оточеного шанованими колегами на його власній території.
— Професоре… е… Уїнсдейл, — головуючий пошепки поправив її: «Уїнслейд», але, на її думку, всяка поправка могла лише погіршити становище, — ваше запитання чудове, але воно повинно б стати темою окремої доповіді. Чи навіть серії доповідей, хоч і вони змогли б лише торкнутися цього предмета.
Але стосовно вашого першого твердження: ми чули подібну критику вже неодноразово, та це просто неправда. Ми не робили жодної спроби зберегти «секрет», як ви висловились, квантового двигуна. Вся теорія зберігається в корабельних архівах і вже передана, серед інших матеріалів, до ваших архівів.
Сказавши це, не хотіла б збуджувати ніяких хибних надій. Відверто кажучи, серед зараз діючого екіпажу корабля немає жодної особи, хто справді розумівся б на цьому двигуні. Знаємо лиш, як ним користуватися — та й по всьому.
Маємо в сплячці трьох вчених, які вважаються фахівцями з цього двигуна. Але, якщо доведеться будити їх раніше, ніж досягнемо Сагана-2, це означатиме, що ми наразились на серйозну небезпеку.
Люди мало не з’їжджали з глузду, коли намагались уявити собі геометродинамічну структуру суперпростору, й усе запитували, чому Всесвіт від самого початку мав одинадцять вимірів замість приємнішого числа, як десять чи дванадцять. Коли я вивчала курс «рушійні механізми», мій викладач говорив: «Якби ви розуміли квантовий двигун, то були б уже не тут, а нагорі, в Першій Точці Лагранжа, в Інституті Передових Досліджень». І ще він дав мені одне вельми корисне порівняння, яке допомогло мені спокійно спати, коли мучилася снищами, намагаючись уявити собі, що таке десять у мінус тридцять третьому ступені сантиметра.
«Екіпаж «Магеллана» має знати, як цей двигун діє, — говорив мій викладач. — Вони — мов ті інженери, що відають мережею розподілу електроенергії. Знаючи, як вмикати розподіл енергії, вони не повинні знати, як ця енергія генерується. То може бути якийсь простий шлях, як-от заповнений пальним динамо-мотор або сонячна батарея чи гідротурбіна. Вони напевне зрозуміли б принципи, які за цим лежать, але могли й обійтись без цього, однак виконуючи свою працю бездоганно.
Або електрична енергія могла походити від чогось складнішого, як-от атомний реактор чи термоядерний синтез, або мюонний каталізатор, вузол Пенроуза чи ядро Хокінга-Шварцшільда, — розумієте, що я маю на увазі? Десь на цьому шляху вони змушені були б облишити всяку надію на розуміння, все ж зостаючись цілком вправними інженерами, здатними вмикати та розподіляти електроенергію, де вона була потрібна».
В такий же спосіб ми можемо ввімкнути двигун «Магеллана», щоб дістатися з Землі до Таласси, а також — сподіваюсь — до Сагана-2, насправді не орієнтуючись у тому, що саме робимо. Та коли-небудь — може, чимало століть віднині — ми зможемо не лише оцінити, а й бути гідними того генія, що винайшов квантовий двигун.
І — хто знає? — може, вам це вдасться раніше. Якийсь новий Френсіс Золтан може народитися на Талассі. І тоді, можливо, саме ви прилетите до нас у гості.
Правду кажучи, вона в це не вірила. Але то був приємний спосіб завершити дискусію, і він дійсно викликав справжню бурю оплесків.
— Зрозуміло, це не становитиме для нас труднощів, — замислено вимовив капітан Бей. — Адже планувальні роботи практично завершено, оту проблему з вібрацією від компресорів, здається, вирішено, і взагалі підготовка виробничого майданчика випереджає графік. Тож, нема сумніву, можемо виділити невелику групу фахівців з потрібним обладунком — але чи варта здійснення ця ідея? — Він обвів поглядом п’ятьох старших офіцерів, що зібрались за овальним столом у залі засідань Терра-Нової. І тоді всі як один повернулися до доктора Келдора, який, зітхнувши, покірливо розвів руки.
— Отже, ця проблема не є суто технічною. Розкажіть мені все, що маю про це знати.
— Ситуація така, — сказав заступник капітана Малина, й одразу світло потьмянішало, а в якихось міліметрах над столом виникла в повітрі начебто найдетальніша модель Трьох Островів. Але то не була модель, бо, якби достатньою мірою збільшити масштаб, то побачили б талассіан, які рухались, займаючись своїми справами.
— На мою думку, Кракан ще й досі лякає талассіан, хоч насправді цьому вулканові можна б поставити вищий бал з поведінки: адже він ніколи нікого не вбив! А з другого боку, він же є центром системи міжострівного зв’язку. Його вершина — шість кілометрів над рівнем моря — то найвища точка всієї планети. Тож, звичайно, це найкраще місце для розташування антенного господарства; всі лінії дальної комунікації скеровано сюди, а вже звідси сигнали передаються на той або той острів.
— Мене завжди дещо дивувало, — тихо промовив Келдор, — що за останні дві тисячі років ми так і не знайшли чогось ліпшого, ніж радіохвилі.
— Всесвіт має єдиний електромагнітний спектр, докторе Келдор, і ми мусимо використати його якнайкраще. Талассіанам же пощастило, бо навіть крайні точки Північного та Південного островів віддалені одна від одної лише на триста кілометрів, і тому гора Кракан охоплює їх цілком; через неї вони можуть чудово собі спілкуватися, не вживаючи комсетів.
Єдину проблему становить погана доступність, а також погода. Як тут жартують, Кракан — це єдине місце на планеті, де погода може бути всяка. Раз на кілька років хтось змушений вибратися на цю гору, щоб налагодити декілька антен, замінити деякі сонячні елементи та батареї, а також і відкинути кілька лопат снігу. Все це нескладне, але вимагає важкої праці.
— Якої, — втрутилась головний корабельний медик Ньютон, — талассіани всіляко прагнуть уникати. Не те, щоб я їх ганила за зберігання енергії для важливіших речей, як-от спортивні змагання чи ігри.
Вона мало не сказала «любовні ігри», але ця тема для багатьох її колег була вже надто чутлива і її зауваження могли б невірно оцінити.