— Е, Богдане, хлопчику, нічого тут Промацувати, бо поки що в мене немає жодних думок. Я зараз у становищі філософа, який сказав: «Знаю, що нічого не знаю».
Хоч ця вулиця була порожня, Богдан раптом загальмував так, що Дуку мало не розплющив носа об скло.
— Що тобі стукнуло, дурна ти голово? — вилаяв його Дуку напівсерйозно, напівжартома.
Спираючись ліктем лівої руки на кермо, Богдан повернувся до нього обличчям.
— Скажи, чи ти не гадаєш, що моє пересування по заставі якимось чином сприятиме, щоб у тебе зародилися думки, за якими так знемагає твоя душа, яка прагне вірогідності?
— Не знаю! Принаймні той факт, що ти знаєш командира застави, вже є якоюсь надією. — Я старатимуся щосили. Де тебе залишити?
— В готелі.
— Гаразд.
Богданів «фіат» гнав по шосе, яке то підіймалося, то спускалося, потім знову підіймалося і знову спускалося, звиваючись серед виноградників — з багатим урожаєм, величезними, мов вим’я, гронами, великими, мов оливки, ягодами. Праворуч і ліворуч, скільки око сягало, — взводи, роти й батальйони виноградних ліз в ідеальному строю, мов полки перед початком параду…
Прикордонник на вулиці покликав чергового сержанта, щоб пропустити їх. Разом із ним прийшов і капітан Кодру, який, після того, як йому повідомили по телефону, чекав на них.
Побачивши Богдана, капітан одразу його впізнав,
— То ви ж…
— Ваш колишній підлеглий сержант Тудорашку Богдан, товаришу капітан.
Вони обнялися, обоє радіючи зустрічі.
Вони були вдома у капітана Кодру по вечері. Пили каву по-турецькому, час від часу палили, ковтали по краплині коньяк Мілков. Іоанна, дружина капітана Корду, пішла спати. Між іншим, з усіх будинків колишнього села лише в цьому ще не спали.
Ніч була місячна, і лише гасова лампа, поставлена на вікні, освітлювала малесенький садочок, де було накрито стіл. Якби не світло лампи, не можна було б і уявити, що в цьому яру жили люди, скільки б їх там не лишилося.
Тиша була така повсюдна, що чутно було, як на стайні капітанова кобила хрумкала овес, стара кобила з найбезглуздішим кінським ім’ям, яке лише може бути, — Мата-Харі. Це ім’я здавалося просто смішним; коли її гнали риссю, вона обурювалась, що її змушують виконувати справу, яку вона вважала нижчою своєї гідності.
Ось уже кілька хвилин вони мовчали, палили й думали про одне й те саме, хоча дивилися на нього з різних точок зору.
Капітан Кодру поновив розмову!
— Ви навіть не можете собі уявити, який я радий, що випадково ми зустрілися в такий тяжкий для мене час.
— Аж такий тяжкий час? — здивувався Богдан. — Чому?
— Як чому? Я говорю про Детунату. Порушення підлеглих якимось чином стосується й мене. Зрештою я його навчав, я повинен був прищепити йому прикордонні навики, пильнувати його патріотичного виховання. За десять років, відтоді, як я на кордоні, я не чув, щоб трапилося щось подібне.
— І не траплялося, запевняю вас, товаришу капітан Кодру.
— Бачите! І саме зі мною це повинно було трапитися. Хіба може бути більша невдача? Хоча, коли б я міг, до Деякої' міри можна пояснити…
— Що саме пояснити? — перебив його Богдан.
Пояснити собі… Вияснити для себе, якого біса шукав Детунату на тому боці кордону? Чому повернувся? Симулював він чи ні? А ви зовсім не хочете мені допомогти!
— Що примушує вас думати, ніби я не хочу?
— Ви ж із служби безпеки. Певно, у вас це не перший випадок. Отже, у вас є досвід, ви можете більш-менш краще бачити там, де для мене цілковита темрява. О боже, не може бути, щоб ви досі не зробили собі якогось висновку!
Богдан хотів посміхнутися з наївності свого колишнього командира. Тому про себе, бо тільки про себе міг, подумав:
«Після того, як я розмовляв з вами і вашими прикордонниками, було б нормальним, щоб у мене вже виробилася своя точка зору. Так от визнаю, що її у мене нема. Я її не маю, бо в даному випадку мовиться про Балтазара. Розумієте? Про Балтазара! І тому, що він сунув сюди свого носа, я щиро визнаю перед вами і прошу мені вірити, що не можу розуміти, що ж насправді трапилося».
Та тому, що лише подумки міг йому таке говорити, то намагався скерувати розмову в інше русло:
— Детунату вам говорив коли-небудь про своїх батьків?
— Про його батьків? — здивувався капітан Кодру.
— Так, про них. Може, це запитання вам здається зовсім недоречним?
— Власне кажучи, не недоречним. Та я не бачу зв’язку.
І, засоромившись, замовк. Він не хотів образити Богдана, свого колишнього підлеглого, який зараз мав таке саме звання, як І він.
— Мій начальник, майор Менеїле, спитав у Детунату, що саме він пригадує з подій минулої ночі? Як ви гадаєте, що відповів Детунату?
— Що він нічого не пам’ятає.
— Точно. Нічого з дійсних подій він не пам’ятає. Зате згадав, що йому снився його тато.
— А це має якесь значення? — скептично запитав каштан Кодру.
— Може й так, якщо він не симулює. Бо, на думку мого начальника, Детунату не симулює. Ось чому я вас запитав, чи не розповідав вам Детунату про своїх батьків? У фазі, в якій ми зараз перебуваємо, у фазі, повній пошуків навпомацки, навіть найнезначніші факти можуть мати значення.
— Пригадую, одного разу він говорив про свого батька. Це коли пояснював мені, чому боїться темряви.
— Як, він колись боявся темряви? — поспішно спитав Богдан.
— Спочатку, лише на самому початку, коли його надіслали до мене з полку. Потім він вилікувався. Між іншим, ви, як колишній прикордонник, знаєте, що буває, коли дехто з новеньких, прибуваючи на заставу, трохи боїться ходити вночі на самоті на завдання.