— Хіба я сам не боявся? Та мовчав, мов риба, від сорому. А як було з Детунату?
— Зараз ви дізнаєтесь. Його батько мав город, на якому заробляв собі добрі гроші. Нещастя трапилося в серпні, тобто в розпалі сезону. Вони приносили овочі до міста вранці, швидко їх продавали і в обід поверталися додому, бо їхнє село було лише за три кілометри від міста. Та того дня батько Детунату мав якісь справи до мерії міста, та ще засидівся за склянкою вина з газованою водою, отже, вони змогли рушити додому пізно вночі. Тоді Детунату було лише десять років. Від околиці міста до їхнього села і праворуч і ліворуч шосе росли дикі груші. Батько Детунату, будучи напідпитку, дуже розбалакався. Поклавши руку на плече хлопчикові, він хвалився тим, що багато вторгує восени за пізні огірки. Вони йшли по. шосе, раптом зверху, з дерева, стрибнув якийсь невідомий просто на спину батькові, який відразу ж упав додолу. Тоді бандит, сидячи на батьковій шиї, заколов його стилетом. Потім, повернувши його тіло обличчям догори, понишпорив по кишенях, вийняв ті три тисячі лей, що були в нього.
— …А що трапилося з Детунату? — спитав Богдан, захоплений оповіданням.
— Від страху він не зміг ні кричати, ні оігти. Будучи певним, що злодій і його заколе, він уже прощався з життям, Та сталося інакше. Удаючи, ніби кидається на нього, вбивця крикнув: «Киш, півнику, киш!» Збожеволівши від жаху, хлопчик пустився бігти і біг, аж поки дістався першої хати з краю села. Стукав кулаками й ногами у ворота, ридав і кричав щосили: «Дядю, убили мого тата!.. Дядю, убили мого тата!..»
З того часу Детунату став боятися темряви, дороги й шосе між деревами, рівчаків і кущів — можливих схованок для вбивці.
Кодру зріобив паузу і додав наприкінці:
— Коли він мені це розповів, я був певен, що не зможу зробити з нього хорошого прикордонника… Навіть була думка надіслати його назад до полку. Та я помилився. Щиро визнаю, що за десять років, відколи я командир застави, надійнішого прикордонника за Детунату у мене не було.
— Цікаве перетворення, — відзначив Богдан таким тоном, що капітан Кодру не зрозумів дійсного значення репліки.
— Щоб ви собі уявили, яким прикордонником був Детунату, я наведу вам такий приклад. Одного разу він повертався з відпустки, яку йому дали як винагороду за те, що затримав кількох порушників. Ідучи дорогою поблизу якогось мосту, він помітив людину в цивільному, яка йому здалася підозрілою. До вашого відома, міст не був навіть у районі охорони нашої застави. Детунату, не довго думаючи, попросив у нього документи, чоловік у цивільному не лише відмовився їх йому показати, а ще І напав на Детунату, повалив його на землю і намагався вдарити каменем по голові. Детунату захищався і зрештою зумів його знешкодити, зв’язавши руки за спиною. Потім узяв його на спину і приніс як подарунок мені на заставу. Тип, заарештований Детунату, — небезпечний злочинець, який чотири рази був засуджений, його шукали органи міліції за подвійний злочин. Щоб урятуватися від покарання, він хотів незаконно перейти кордон.
— Сміливий хлопець! — зробив висновок Богдан.
— Я дуже радий, що ви теж зрозуміли, що це,, людина!
Богдан не зрозумів сенсу натяку капітана Кодру,
— Як це так… людина? Яка… це?
— Тобто, такий Детунату, який не має нічого спільного з Детунату, якого ми бачили минулої ночі.
— Все ж і минулої ночі, і тоді Детунату той самий.
— Тоді це означає, що і ви певні, що Детунату…
— Я цього не казав, — запротестував Богдан.
— Я дуже хотів би порозмовляти з Детунату! — вигукнув капітан Кодру з якимось відчаєм.
— Чому, товаришу капітан?
Капітан Кодру відповів не зразу. Потім, коли наважився говорити, його мова мимоволі скидалась на сповідь.
— З вами я можу говорити відверто. Ми знайомі не від учора й не від позавчора. Певен, що ви мої слова не витлумачите помилково. От мені б хотілось поговорити з Детунату, бо хоч ви мене вбийте, а я не переконаний, що він симулює. Якщо б я допустив це, то означало б, що Детунату дійсно шпигун, та ще й один з найнебезпечніших.
— Гаразд, але в подібних справах має значення не те, що ми гадаємо, а факти.
— Дорогий товаришу капітан Тудорашку! Логічно я можу допустити, що Детунату негідник, але душею я відмовляюся вірити в щось погане про нього.
— Чому ви сказали «душею»? У мене враження, що ви зрозуміли це все інакше. Що інтуїтивно ви не можете допустити, ніби Детунату винний.
— Точно! І тоді я вас запитаю: як ви поясните це протиріччя?
— Не ображайтеся, але мені здається, що це ви повинні знайти пояснення протиріччю, про яке говорите.
— З моєї точки зору я собі його вже пояснив.
— Як?
— Якщо я вам скажу, то боюся, що подумаєте, ніби я горда людина.
— Тоді, коли ви були моїм командиром, я точно знав, що ви таким не були. Не думаю, щоб ви стали ним за цей час.
— У такому разі поясню вам: за ці десять років, відтоді як я командую заставою, через мої руки пройшли, так би мовити, десятки й десятки людей, які дуже різнилися один від одного. Не зважаючи на це, я зумів скласти точну думку про кожного, думку, якої згодом не заперечувала їхня поведінка. Після цього твердження ви могли б зробити висновок, що я все-таки горда людина. Адже відомо, як тяжко пізнати людей, з якими спілкуєшся, незалежно від того, в яких стосунках перебуваєш із певною людиною. А от я все ж твердитиму, що зумів скласти точну думку про кожного, І тепер ви не вірите, що я дуже, гордий?
— Ні, не вірю. Розумію, що якби нічого не трапилося з Детунату, ви ніколи б не ризикнули зробити такої категоричної заяви,
— Як ви могли зрозуміти? — здивувався капітан Кодру.
— Моя робота такого роду, що мій розум став набагато проникливішим, ніж тоді, коли я був сержантом Тудорашку Богданом, вашим помічником, товаришу капітан Кодру.
— Ті розкладені елементи, з якими ви маєте справу, мабуть, дуже розумні.
— По-перше, не всі вони обов’язково розкладені елементи. Одні лише слабохарактерні, інші легкодухі чи роззяви, але взагалі ті люди, які завдають нам найбільше клопоту, це люди розумні, з дивовижною витримкою, з чудовою пам’яттю і видатним талантом вигадувати, талантом, гідним кращого застосування. Та повернімося до Детунату…
— Особисто я переконаний, що коли я тоді не помилився відносно характерів інших хлопців, які перебували в моїй підлеглості, то й тепер не помилюся, коли продовжую добре думати про Детунату, всупереч усім доказам проти нього.
— Мабуть, ті докази тільки такими здаються? — висловив думку Богдан.
— Може, й так.
Між ними запала тиша. У стайні Мата-Харї стукала копитом через рівні проміжки часу. Цвіркун почав цвірчати переривисто, ніби дитина гралася сюрчком. Пляшка коньяку на столі у слабкому світлі гасової лампи здавалася невеликою боксерською рукавичкою. Почулося, як грюкнули двері в сусіда. І знову навколо запала тиша аж ніби зматеріалізована, Богдан дивився на небо, шукав зірку Сіріус, як він гадав про себе, свою щасливу зірку, але за хмарами, що непомітно затягли небо, він її не знайшов. Якась комаха впала в склянку, з газованою водою і тепер з усіх сил намагалася врятуватися.
«Зрештою вона стомиться й не уникне смерті», — подумав Богдан І зітхнув, бо його засмутила думка, що, не зважаючи на відчайдушну боротьбу, комаха все одно загине.
— З ким із хлопців застави приятелює Детунату?
— З Керуцашу. Він найближчий до нього, але, власне, я не сказав би, що вони друзі.
Завтра я з ним поговорю.