— До Онешти. Його викликав батько, який працює там на якійсь фабриці.
Так буває, коли один переїздить до міста, то тягне за собою всіх родичів.
— Лише ми зостанемося в цій дірці.
— Тобі тут не подобається? Та ти ж тут народилася, Іоанно!
— І ті, хто виїздять, теж тут народилися. Згадай, яким було село, коли ти приїхав, і яке воно сьогодні?
— Гм-м, так!.. Одна по одній виїхало багато родин. Та не бійся, пенсійний вік і нас тут не застане.
— Ще чого не вистачає! Дівчина росте, треба її влаштувати до хорошої школи. А крім того, ми самі ще молоді. Хіба ми не маємо права прожити своє життя Інакше? Тут ні театру, ні опери, ні кіно. Нічого, крім того нещасного радіо.
— А кіно…
Правда, іноді кінопересувка приїздила до них на виселок. Коли траплялася та подія, відповідальний кооперативу Філіп підіймався на пагорб, прикладав руки до рота й кричав:
— Увага!.. Увага! Увечері кіно!..
Його чуло все село, вірніше, ті, що залишилися ще тут…
Капітан Кодру стрепенувся, думки його літали далеко. Сталося те, що надто рідко трапляється у цих краях. На кілька хвилин, — капітан із досвіду знав, що не на довше, — вітер раптом ущух. Він уявив собі, що відбувається поряд, у загальній спальні. Тиша розбудила людей, і тепер вони заворушилися під ковдрами. Деякі з них не встигли поспати й години. А котра година тепер? Друга. Ніч, майже. минула. Невже й цієї ночі нічого не трапиться?
За мить вітер дмухнув знову, а будинок прикордонної застави, ніби повітряний корабель, знову полинув у плавання крізь цю чорну ніч, що, мов на зло, сприяла шпигунові. Капітанові раптом схотілося спати. Та він не бажав того, і щоб відігнати сон, подзвонив «Аврорі». Йому відповів капітан Феркешану.
— Тебе чутно, Феркешану?
— Нічого! Тихо! А в тебе?
— Також.
— Нащо ж ти мені дзвониш?
— Щоб дізнатися, як у тебе справи,
— Тепер дійсно погані, бо ти збудив мене.
— Ти міг спати? — здивувався Кодру.
— А чом би й ні?
— Тому, що я не зімкнув очей.
— То твоя справа. Що стосується мене, то я, мов той англієць.
— Так. Ти спокійний! І я тобі заздрю.
— До речі, мені теж дзвонив Іонашку. Гадаю, що це скінчиться дурницею.
— Хочеш сказати, що шпигун пройде?
— Хочу сказати, що ми на нього чекаємо тут, а він прослизне біс його знає де.
— Не думаю. По тривозі піднято всі прикордонні застави…
— Якщо не думаєш, то дай мені заснути, Так хочеться спати.
— Кінчаю!.. На добраніч і пробач, що потурбував тебе.
Та тої ж миті, як він поклав трубку, задзеленчав телефон.
— Алло! Хто біля апарата?
— Солдат Вульпе Іларіон. Доповідаю: поблизу орієнтира «Гелушка:» я виявив слід на смузі.
— Який слід?
— Свіжий, товаришу капітан.
— Не те цікавить мене, а напрям. Слід іде до дільниці, яку охороняємо, чи від неї?
— Від неї, товаришу капітан.
— Негайно рушаю туди! — Кодру кинув трубку і сердито прошепотів: — Однак шпигун пройшов! І саме через мою дільницю.
Капітан Кодру подзвонив полковникові Іонашку.
— Товаришу полковник, це капітан Кодру. Дозвольте доповісти, що на смузі навпроти орієнтира: «Гелушка» патруль виявив слід, який веде на той бік.
Невже так? полковник розхвилювався від того, що відбулося, і майже не хотів вірити.
— Точнісінько так, товаришу, полковник. Я негайно вирушаю на місце події.
— Я теж поїду. — Потім не докірливо, а скоріше з горем: — Не знаю, якого біса стерегли твої люди цієї ночі, Кодру.
— Не поталанило, товаришу полковник.