Та полковник не встиг почути відповіді, бо вже поклав трубку.
Безглуздо, але це було єдине пояснення: через те, що прикордонникам не поталанило, шпигун, всупереч запобіжним заходам, зміг пройти, його не спіймано,
«Навіть Детунату не зміг його затримати і»
Так, навіть Детунату, незважаючи на свій собачий нюх, незважаючи на свій талан, який стільки разів викликав заздрість прикордонників!
Коли капітан прибув на місце, де прикордонник Вульпе Іларіон виявив слід, його обличчя було аж чорне від досади.
— Ну, Вульпе, що ти встановив?
Солдат не встиг відповісти. Тієї ж миті, різко загальмувавши, зупинився джип. З нього вийшов полковник Іонашку. Це був високий, смаглявий, худорлявий мужчина із гнучкими рухами, одягнений у бездоганно пошиту форму. Погляд він мав пронизливий і голос трохи різкий, хоч ніхто з великого прикордонного з’єднання, де він був заступником командира, не міг би сказати, що бачив його бодай неврівноваженим.
Капітан Кодру приготувався доповідати, але полковник зробив жест, який означав: «Тепер облиш». Він узяв ліхтарик з рук солдата, підняв його над головою і уважно оглянув смугу. Сліди було виразно видно до протилежного боку.
— Дивно!.. Дуже дивно… — прошепотів полковник мовби про себе.
— Дійсно дивно, — погодився капітан.
Іонашку потай поглянув на нього,
— Що саме вам здається дивним?
— Шпигун ніби гуляв бульваром. Звичайно порушники кордону перетинають смугу великими кроками, щоб залишити якомога менше слідів. Але цей…
— Зовсім не поспішав, ніби був певен, що йому ніхто. не заважатиме пройти. А крім того, які в нього лапища, мов у Гуллівера.
— Порушник був у черевиках, товаришу полковник, — зауважив солдат Вульпе.
— Звичайно, в черевиках! І це дуже дивно. — Потім, прийнявши раптом рішення, сказав: — Поїдемо на вашу прикордонну заставу, Кодру. Сідайте до машини.
Туди вони прибули за п’ять хвилин. Іонашку кинувся в крісло й кілька хвилин міркував. На його обличчі можна було прочитати втому і сум.
— Кодру!
— Слухаю, товаришу полковник!
— Кодру, хтось пройшов через дільницю, яку ви охороняли. — Капітан зітхнув і мимоволі захрустів пальцями.
— На жаль, пройшов, товаришу полковник.
— Сліди кроків на смузі — це не кроки шпигуна, якого нам наказано спіймати будь-якою ціною.
— Ні? В такому разі це означає, що він не пройшов, — зрадів капітан.
— Не знаю.
— Хочете сказати, що, може, він пройшов іншою дільницею?
— Ні, я не це хочу сказати.
— А що?
— Сліди, капітане, сліди… Вони невідступно переслідують мене… лише божевільний, міг насмілитись перетну- ти смугу. Скажіть, Кодру, в районі дільниці, яку ви охороняєте, є якийсь божевільний?
— Ні, я всіх людей знаю.
— Якщо немає, то який висновок ми повинні зробити?
— Товаришу полковник, у мене враження, що ви; якось пов’язуєте людину, що пройшла, і Шпигуна, якого ми повинні зловити.
— Звичайно.
— На вашу думку, якщо й не було б такого: зв’язку, людина, що пройшла, не гуляла б смугою без жодної турботи.
— Звичайно, не гуляла б…
— Ви гадаєте, що, може, той, хто перетнув смугу, ніс на спині шпигуна?
— Гм-м… може бути й таке пояснення.
Полковник зітхнув і запалив цигарку. Він палив, дивився у вікно, і, здається, його увагу поглинув вітер, який знову задув так, ніби це була зимова ніч із віхолою.
— Товаришу полковник, ваше припущення мені не здається вірогідним. — ні?.
— Ні! Якщо той, хто перетнув смугу, ніс на спині іншого, слід повинен бути чіткішим, завдяки вазі розпушена земля була б значно більше притоптана.
— Ваше зауваження правильне лише в загальних рисах, але не в цьому конкретному, зовсім незвичайному випадку, Кодру. Прошу пояснити, що ви маєте на увазі: я не в змозі слідкувати за вашою думкою.
Капітан говорив ввічливо, але всередині він кипів. По-перше, тому, що не в змозі був зрозуміти логіки мислення свого начальника, а по-друге, він гадав, що замість того, щоб витрачати час на різні припущення, полковник повинен якось діяти,
— Ви не розумієте, бо не мали досить часу досконало вивчити сліди на смузі.
— Не мав, так. Все ж я десять років на кордоні, товаришу полковник, — одразу відповів трохи ображений капітан.
— Не мали часу, це факт, — відстоював полковник свою точку зору. — І це лише з моєї вини, що я потягнув вас сюди, на прикордонну заставу.