Він проснувся, коли мама вже пішла на роботу. В кімнаті гарно прибрано. На столі у вазочці дев’ять білих пушистих квіток, сніданок і записка: «Любий мій, вітаю тебе з днем народження. Мама».
Кешка швидко прибрав постіль, умився, поснідав, замів підлогу і побіг надвір.
У дворі сонце. Під ринвами із тріщин в асфальті стирчить суха запорошена трава. Листя на старих корчуватих липах цупке і шершаве — незабаром почне жовтіти. Мишко з Круглим Толиком сидять біля дров, яких побільшало за літо, і вихваляються, хто краще провів літо.
— А в мене сьогодні день народження, — об’явив їм Кешка. — Приходьте увечері в гості!
Мишко схопив Кешку за вуха, почав тягти, примовляючи:
— Рости великий, рости великий…
Толик теж трохи потягав. Потім обидва сказали: «Прийдемо».
Мама Кешки відпросилася з роботи трохи раніше, після обіду. Вона мала спекти пиріг, приготувати для гостей закуски.
Кешка допомагав їй що було сили, — розставляв тарілки, нарізав, сир, ковбасу, рибу, розкладав ножі та виделки. Він увесь час прислухався, коли ж нарешті пролунає дзвоник і почнуть іти гості.
Перші прийшли Мишко з Толиком. Вони були якісь дуже чистенькі і зніяковілі. По черзі потиснули Кешці руку, промовили: «З днем тебе народження»— і подарували Кешці велику коробку, загорнуту в папір.
— Користуйся.
Потім прийшла тітка Люся з дядьком. Борею. Вони подарували Кешці портфель з блискучим замком. Потім прийшла мамина товаришка по роботі. Потім дядечко — товариш по службі… І пішли один за одним мамині знайомі. Всі посміхалися, давали Кешці подарунки, казали: «Рости великий, слухайся маму».
— Не люблю я таких церемоній, — бурчав Мишко.
— Нас разом з усіма посадять чи куди-небудь окремо? — цікавився Толик і шепотів — Чогось їсти хочеться…
Посадили їх разом з усіма, навіть дали по чарці і налили в чарки лимонаду.
Гості всі усміхалися: «Рости великий!.. Розумний!.. Слухайся маму!..» Потім вони почали поздоровляти маму, потім одне одного, потім якихось своїх спільних знайомих. Білі айстри, що стояли посеред столу, опинилися на підвіконні.
Толик, Кешка і Мишко пили лимонад, накладали собі всяких страв, а коли наїлися, пішли до столу з подарунками. Кешці й Толику дуже кортіло подивитися, що там поприносили, але Мишко зневажливо махнув рукою.
— Нічого там путящого нема. Дріб’язок — шоколадки які-небудь. Толику, діставай нашу гру. Постукаємось.
Толик (він проколупував у всіх пакетах дірочки) кинув своє заняття і з купи подарунків витяг коробку, яку вони з Мишком принесли.
— Це гра «Хто швидше». Для кмітливості, — пояснив Мишко.
У великій коробці лежала покреслена на лінії та кружечки картонка. Кожен гравець брав по три дерев’яні фішки. Треба було кидати пластмасовий кубик, дивитися, скільки випаде очків і на стільки кружечків пересувати свою фішку. Одночасно треба було тікати від того, хто позаду, щоб він не збив. Якщо зіб’ють, починай наново. Діти пересували фішки, сміялися і під’юджували одне одного. Попереду йшов Кешка. Мишко весь час вилітав і починав наново. Він не сердився, казав, ніби Кешці щастить тому, що в нього день народження. Іншого дня він обов’язково обіграв би його.
— Дивіться!.. Це ж «Рич-Рач»! — здивовано скрикнув дядько Боря, що виліз із-за столу. — Чудова гра. Я нею в дитинстві захоплювався. Єлизавето Петрівно, Люсю, ідіть сюди! — Мама і тітка Люся підійшли до хлопців. За ними підійшли й решта.
— «Рич-Рач»!.. Це ж справжній «Рич-Рач»! — захоплено вигукував дядько Боря. — Хлоп’ята, у вас три фішки зайві. Можна мені?
— Будь ласка, — великодушно дозволив Мишко і зашепоів — А що, я ж казав, цікава гра!.. Це вам не шоколадки різні, не якісь там тренді-бренді. — А дядько Боря вже підкидав кубик і фішкою крокував по полю. Толик і собі хотів ходити — була його черга, але це зробила за нього тітка Люся. Кещину чергу забрала мама. Хлопчаків відтіснили, і Мишко, залишившись сам, теж незабаром вибрався з оточення.
— А ще дорослі!.. Дитячою грою бавляться, — бурчав він.
— Ми не їм подарували, — нудився Толик, — Кешці подарували.
— Тут не тільки вперед збивати можна, — високим голосом пояснював дядько Боря. — Тут ще й брикатися можна, якщо хтось іззаду впритул наблизиться… Ось дивіться, Єлизавето Петрівно, як я вас зараз брикну.
Кешка насупився. Толик проштовхався до гри, глянув спідлоба на дядька Борю і похмуро сказав:
— Ви, будь ласка, свою тітку Люсю брикайте, а Кешину маму не смійте. І взагалі ми не вам гру подарували, Кешці подарували… — Толик згріб картонне поле з фішками і, задкуючи, став пробиратися до товаришів. Але тітка Люся схопила його за руку,
— Чого ти, шкода, чи що?.. Ми трохи пограємо і віддамо.
— Бач який меткий! — кисло посміхнулася мамина товаришка по роботі.
Хтось зареготав. Дядько Боря почервонів і заходився протирати окуляри. Мама розгубилася від несподіванки.
— Толику, як тобі не соромно?..
За хвилину хлопці вже сиділи в коридорі на старій тітчиній Люсиній скрині. З кімнати долинав сміх. Дядько Боря пояснював ще якісь нові правила гри в «Рич-Рач».
— Якийсь там «Рич-Рач» вигадав, — бурчав Мишко. — Сам він Рич-Рач.
— Шкода, — жалівся Толик, — рано вигнали… Хоч би торта попробувати… А то все самі поїдять.
Кешці було соромно перед хлопчаками. «Оце так запросив у гості друзів на свій власний день народження!..» Він міркував, чим би його розважити своїх гостей, і нарешті запропонував:
— Ходімте на кухню, там у нас лампочка сичить.
Лампочка справді сичала. Вірніше, вона тихенько дзвеніла, потріскувала і ще немовби весь час вимовляла букву «С». Отак: «С-с-с-с!..»
— Ні в кого немає такої лампочки, — похвалився Кешка. — Мишку, скажи, чого вона така?
Мишко задер голову, почав кружляти під лампочкою. Він глибокодумно гмукав, мружився, чухав ніс. Потім заявив:
— Мабуть, у неї повітря проходить. Дірка, мабуть, є.
— Лампочка з діркою не засвітиться, — заперечив Толик. — 3 неї електрика вискакувати буде.
Мишко хотів щось розтлумачити Толикові, але цієї хвилини до кухні увійшла мама. Обличчя у неї вже не було сердите. Вона обхопила дітей руками.