Він одразу помітив, що слова «на допомогу державі» чудово діють на людей. Всі починають усміхатися, хвалять його і несуть різні пляшки, папір, старі свічники, лампи, тарілки, каструлі, зім’яту, позеленілу, але дуже цінну для промисловості мідь,
Толик бігав зі сходів на сходи. Він уже двічі побував дома, розвантажував на кухні кошик. Добре, що тітка Рая пішла в магазин, а то, гляди, ще примусила б усе викинути. Толик милувався запорошеною купою, бубонів:
— Ого, скільки в мене утильсировини!.. Мишко лусне від заздрості.— і мчав по нову здобич.
Двері однієї з квартир йому відчинив молодий хлопець у в’язаній безрукавці, із сіткою на голові. Очі в хлопця були маленькі, трохи зіщулені і з якоюсь прихованою посмішкою. Вислухавши Толикові пояснення, хлопець запитав, здивовано підвівши брови:
— Ти що, справді все добро у школу понесеш?
— Ага, — кивнув Толик.
Очі в хлопця ще більше зіщулились.
— Справді?
Толик хтозна-чому раптом почав червоніти.
— Зрозуміло, — сказав хлопець протягом і засміявся. — Правильно, пацан, так і роби. З папером не возися, таскай його до школи — копійки коштує. А ось флакони і мідяшка — гроші. І державі користь, і тобі добре, і школа задоволена буде… — хлопець підморгнув і зачинив двері.
Толик поставив кошик на східець, почухав потилицю: «Оце голова!»
Обходити будинок Толик закінчив пізно ввечері. Дома розібрав здобич, порозкладав на купки; папір зв’язав мотузкою; флакони помив. Мідь поскладав у старий, ще дитсадівський мішок з-під калош.
Наступного дня Толик відніс папір у школу й одразу ж після занять пішов здавати пляшечки та мідь: великі пляшки — у продуктовий магазин, маленькі — в аптеку. Мішок з міддю потаскав на берег річки. Там стояв ларьок утильника.
Навколо голубого фанерного будиночка було навалено рогожані мішки з кістками, папір і ганчір’я. Липко тхнуло чимось кислим.
Утильник зважив мідь на ржавих вагах і такими ржавими гирями, неначе вони років чотири пролежали на звалищі. Толик сумно подумав, що й гроші, мабуть, утильник теж видасть йому ржаві.
— П’ятдесят копійок, — коротко визначив старий утильник.
Толик засперечався. Але в старого було таке байдуже обличчя і такий нудний голос, що Толикові аж моторошно стало. Він забрав гроші і, лаючи в душі утильника старим шкарбаном і обдиралом, побіг додому. У кишені куртки, яку він застебнув булавкою, стовбурчилися три карбованці п’ятдесят копійок. Що ближче підходив Толик додому, то настрій у нього кращав. Йому стало зовсім весело, коли він зайшов на подвір’я. Біля стосу дров Мишко з Кешкою розгортали здоровезний мішок. Вони витрусили з нього тріски, тирсу й пішли на сходи, навіть не глянувши на Толика,
«Ідіть, ідіть, голубчики… Дулю вам, а не сировину»… — Толикові дуже хотілося побачити, який вигляд вони матимуть, коли повернуться, піймавши облизня.
Хлопці вискочили з парадного буквально через три хвилини і рушили прямісінько до нього.
— Ти вже й тут встиг? — люто спитав Мишко.
Толик скорчив наївне обличчя.
— Не викрутишся, нам Людмилка сказала. І ще одна тітка…
Толик боявся, що Мишко вперіщить його зараз кулаком. Але Мишко тільки зубами скрегонув.
— Що там з жабою розмовляти!.. Пішли, Кешко, в сусідній будинок.
Толик спохватився, — чого стояти, треба й собі бігти до сусідніх будинків; там, либонь, теж пляшки є. Він кинувся було з двору, але в цю мить хтось його покликав:
— Слухай, активісте!..
Толик обернувся. Неподалік стояв учорашній хлопець у пальто наопашки.
— Хочеш сріблон мати?..
— Який сріблон?..
— Ну, гривеник…
— Хочу, а що треба робити?
— Збігай у кіоск по цигарки. Скажеш, Владик просить.
Толик узяв п’ятдесят копійок, які дав хлопець, і помчав за ріг до тютюнового кіоска. Інвалід, що торгував цигарками, спочатку нізащо не хотів давати, та коли Толик сказав, що він од Владика, продавець ткнув йому «Беломорканал» і коробку сірників. Назад Толик біг на останній швидкості. В одній руці він міцно стискав цигарки, у другій — здачу — двадцять вісім копійок. Хлопець забрав цигарки, сказав «молодчина» і віддав Толикові всю здачу.
— Бери, шкет, та шануй мою добрість.
Вдома Толик перелічив увесь сьогоднішній прибуток і обережно, підправляючи пером, запхнув карбованці у вузький проріз копилки, покидав дрібні монети.
Щодня, зробивши уроки, щоб тітка йому не дорікала, Толик брав кошика і вирушав до сусідніх будинків по мідь та пляшечки. Папір Толик, як і раніше, носив до школи. Про нього навіть у класній газеті написали. Навіть картинку намалювали. На великій купі паперу стоїть Толик і тримає в руці пачку зошитів. Унизу напис: «З паперу, який зібрав Толик Смирнов, можна виготовити зошити для всього класу».
Кілька днів Толик крутився біля газети; йому було приємно, коли питали: «Де ти стільки паперу береш?..»
Мишко і Кешка не розмовляли з Толиком. Вони його просто не помічали. Останнім часом лише один раз вони повернули голови в його бік, подивилися на нього. Та ще й як подивилися!.. Він одержував від утильника гроші за дірявий латунний таз, а вони, мокрі, перемазані іржею, видовбували з криги залізне ліжко, старе, погнуте, що пролежало тут, мабуть, від самої блокади.
Толика в цей день охопила туга.
В кімнаті над диваном висіла картина, навіть не картина, а, як казав батько, етюд дуже знаменитого художника Авілова. На полотні був намальований стрілець-кіннотник. Власне, і. коня тай усього не було, лише велика розлютована голова, з рота піна, ніздрі роздуті… А стрілець підніс до очей руку в шкіряній рукавиці, натягнув повіддя, і нічого йому не страшно. І обличчя в нього веселе, відверте, сміливе. Тато віддав за неї всю Зарплату І довго не зважувався сказати про це матері. Він зітхав і підморгував Толикові,-мовляв, перепаде нам з тобою. Мати не лаялась. Повісили картину на видному місці, над диваном… Майже місяць їли вони саму картоплю з олією. Стрілець на картині сміявся, і вони сміялися, дивлячись на нього.
А тітка Рая відверто зненавиділа стрільця.
— Ця мазанина мене дратує,— кривилася вона. — Мистецтво повинно заспокоювати, милувати зір. Як можна жити, коли в тебе за спиною хтось шкірить зуби?..
Був час, коли Толик навіть хотів зняти картину, щоб догодити тітці. Зараз він сидів за столом, дивився на веселого стрільця і думав: «Всі від мене відцуралися, всі друзі. А хіба я щось погане зробив — на апарат складаю». Вершник стримував свого шаленого коня, в очах у нього палахкотіли буйна відчайдушність і глум. «А якби я картину зняв, від мене батьки теж відвернулися б», — подумав Толик. Йому стало зовсім тужно.
Хлопець, якому Толик бігав по цигарки, часто зупиняв його у дворі, питався: